Конституція УРСР 1919 року

Відповідно до Конституції влада  працюючих має на території УСРР здійснюватись через Ради Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів  та інші органи влади по означенню Рад (Розділ І, пункт 5).

До повноважень Центральної  радянської влади на Україні належали:

всі питання загально-державного значення, зокрема:

затвердження, зміна і доповнення до Конституції;

установлення і зміна державних  меж Республіки;

зносини з чужоземними державами, зокрема і оголошення війни й  встановлення згоди;

встановлення основ організації  збройних сил;

загальне керівництво внутрішньою  політикою;

цивільне, карне і процесуальне законодавство;

установлення основ соціалістичного будівництва в області народного господарства;

керування грошовою системою і організація  фінансового господарства Республіки;

державний контроль над діяльністю Радянської влади, зокрема над правильністю, закономірністю та доцільністю грошових витрат;

всі питання, що не мали загально-державного значення і були взяті на розгляд  органами Центральної Радянської влади.

Відповідно до Конституції Центральна Радянська влада мала такі свої органи на Україні:

Всеукраїнській з’їзд Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів;

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВЦВК);

Ради Народних Комісарів (РНК) - (Розділ ІІ, пункт 7).

З’їзд Рад був вищою владою Української  Соціалістичної Республіки. В перервах між з’їздами такою владою виступав ВЦВК. Вони визначали загальний напрямок діяльності Робітничо-Селянського уряду і всіх органів Радянської влади в країні. Так, до виключного відання ВЦВКР згідно з п.11 розділом ІІ Конституції належали:

Вибори і звільнення Народних Комісарів  та Голови Ради Народних Комісарів.

Розгляд державних прибутків та зборів між центральною і місцевою владою.

Визначення порядків виборів місцевих органів Радянської влади, норми  представництва і загальних постанов щодо внутрішньої організації цих  органів, означених меж відання та влади між ними.

Деякі питання могли розв’язуватись як владою з’їзду, так і ВЦВКР, а  саме: щодо затвердження, зміни Основ  Закону; встановлення меж Республіки; затвердження річного бюджету та керування грошовою системою.

ВЦВКР був відповідальним перед  Всеукраїнським з’їздом Рад і обирався останнім по призначенню з’їзду. Рада Народних Комісарів відповідала і перед Всеукраїнським з’їздом Ради і перед ВЦВКР.

Управління окремими галузями керування  країною покладалось на відділи  ВЦВКР та Народні Комісаріати  на чолі з завідуючими, обраними ВЦВКР. При цьому, кількість та межі відання відділів та їх внутрішня організація установлювалася ВЦВКР (п.14 Розділу ІІ).

Зазначався в Конституції і  склад та повноваження Ради Народних Комісарів. Згідно із п.15 вона складалася з Голови та Народних Комісарів, в число яких входили:

всі керівники окремими відділами  ВЦВКР;

інші особи, що обиралися окремо ВЦВКР з його розсуду.

Компетенція РНК полягала в тому, що вона мала право брати на свій розгляд питання і справи, що стосувалися  законодавства та загального керування країною і вирішувати їх при наявності загального або спеціального уповноваження ВЦВКР.

Конституція 1919 року визначила також  структуру, компетенцію та порядок  утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з’їзди Рад та їх виконкоми (пункт 18 Розділу ІІ).

Проаналізувавши положення Конституції  УСРР можна зробити висновок, що вони приймалися виходячи з основних завдань диктатури пролетаріату - придушення контрреволюційних намірів з боку заможніх класів та переходу від буржуазного ладу до соціалізму. Цим обумовлювалось і створення та функціонування існуючої на той час системи центральних та місцевих органів влади, що суттєво відрізняється від теперішнього. Так, згідно Конституції 1919 року в організації та діяльності Всеукраїнських з’їздів Рад, ВЦВК і РНК не існувало поділу на гілки влади і не була чітко визначена компетенція кожного з цих органів. Навіть РНК було надано право видавати закони, що свідчить про відсутність інституту єдиної законодавчої влади. Також в історичній літературі зазначається, що починаючи з травня 1919 року у законодавчій діяльності стала брати участь і Президія ВЦВК, який на початку 1920 року перейшов до сесійного порядку роботи. Президія керувала сесіями, готувала до них матеріали, в першу чергу проекти декретів, здійснювала нагляд за виконанням постанов ВЦВК, інструктувала державні органи як в центрі, так і на місцях, розглядала клопотання про помилування та вирішувала інші питання в порядку управління… [6].

Були недоліки і в діяльності місцевих органів влади. Виходячи з  того, що центральні відомства не зобов’язані були провадити всі справи через місцеві Ради та їхні відділи, вони не визнавалися єдиними повноважними і повноправними органами державної влади на місцях.

За Конституцією 1919 року не мали підгрунтя  до існування органи судової влади, прокуратури та адвокатури. Не існувало єдиної системи судових установ, а були різноманітні революційні трибунали. Відповідні зміни були внесені лише у 1922 році із затвердженням Положення про судоустрій УСРР ВЦВК. Нормативні документи з приводу створення прокуратури були прийняті у 1922 році.

Отже, на початку 20-х років Конституція  УСРР 1919 року правову основу організації  та діяльності державного механізму  республіки вже визначала лише формально.

§ 3. Закріплення прав та обов’язків народу України

 

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства пропагандується  принцип, відповідно до якого права  і свободи людини, гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка бере на себе обов’язок по їх утвердженню та забезпеченню. Велике значення в цій сфері відіграють положення основ конституційного ладу, що закріплюються в Конституції нашої держави.

В той час коли приймалась Конституція 1919 року, наше суспільство було іншим, тому і сам Основний закон дуже далекий від цієї моделі. Зазначені  в ній положення суттєво обмежували права і свободи громадян України. Держава не сприяла консолідації та розвитку української нації, нав’язувала українським громадянам власну ідеологію та забороняла свободу політичної діяльності і право приймати участь в управлінні країною.

Так, відповідно, п.20 Розділу ІІ право вибору мали лише слідуючі категорії громадян, що до дня виборів досягли 18 років:

всі, що здобували засоби до життя  продукційною і загальнокорисною працею, а також особи, зайняті домашнім господарством, що забезпечують першим можливість продукційної праці, тобто різні робітники і службовці, зайняті в промисловості, торгівлі, сільському господарстві; селяни й козаки;

солдати Червоної Армії і матроси  Червоного Флоту.

При цьому:

надавалось право Місцевим Радам за постановами Центральної влади зменшувати встановлений вище вік;

чужинці, що належали до робітничого  класу і трудового селянства  також користувалися виборчим правом.

Згідно з п.21 Розділу ІІ виборчого права і права бути обраними позбавлялися особи, хоч би вони і входили в одну з попередніх категорій:

особи, які користувалися найманою працею з корисною метою;

особи, що жили на нетрудові прибутки, а саме: прибутки з маєтків, підприємств  тощо;

приватні торговці, комерційні посередники;

ченці й духовні настоятелі церков і релігійних культів;

службовці і агенти колишньої поліції  окремого корпусу жандармів і  охоронних відділів, а також члени  панувавшого в Росії дому;

особи, які визнані в установленому  порядку божевільними та особи, що перебувають під опікою;

особи, засуджені за корисливі та ганебні вчинки на термін, встановлений законом або судовим вироком.

В Розділі ІІІ Конституція УСРР закріпила перелік прав і обов’язків працюючого народу України. Хоча відповідно до п.22 вона надавала працюючим масам всі права і можливості в області громадянського і політичного життя, але з метою повного проведення основ диктатури пролетаріату.

В Основному законі також закріплювались такі положення як:

з метою забезпечення за працюючими дійсно волі совісті, а також припинення можливості використання релігії і церкви в інтересах залишення класового строю, церква відокремлювалась від держави і за всіма громадянами визнавалося право пропаганди релігійних наук, котрі не переслідували жодних соціальних та політичних завдань, а також антирелігійних наук, що не суперечили комуністичним поглядам;

з метою забезпечення за працюючими свободи висловлення своїх думок  - УСРР усувала залежність преси від капіталу і віддавала в руки робітничого класу та селянської бідноти всі технічні і матеріальні засоби до видання газет, брошур, книг та інших творів друку і забезпечувала їх вільне розповсюдження по всій Україні;

в цілях забезпечення свободи зборів - УСРР, визнаючи право за працюючими Радянської Республіки вільного влаштування зборів, союзів і т.п., віддавала в розпорядження робітничого класу та селянської бідноти всі відповідні для влаштування народних зборів помешкання з світлом і опаленням;

з метою забезпечення свободи спілок УСРР, зламавши економіку та політичну  владу заможних класів і усунувши цим всі перепони, які до цієї пори перешкоджали робітникам і селянам користуватись свободою організацій та акцій - давала робітникам і селянам всяку допомогу, матеріальну та іншу для їх об’єднань і організацій;

в цілях забезпечення доступу дознання, ставилось завдання дати робітникам і селянам повну, всебічну і даремну освіту.

Зазначені вище види прав і свобод громадян в Конституції УСРР 1919 року були вичерпними. Що характерно, поділу на громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права не існувало. Більша частина з них зовсім була відсутня, а наявні свободи надавались обмеженій категорії осіб.

На відміну від сучасної Конституції, в статті 43 якої вказано, що “кожен має право на працю, що включає  можливість заробляти собі на життя  працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”, Основний закон УСРР 1919 року відносив працю до обов’язків всіх громадян Республіки і проголошував гасло: ”не працюючий не їсть” (п.28 Розділ ІІІ). Наряду з цим, з метою всебічної охорони здобутків Великої Робітничої Селянської Революції, обов’язком всіх працюючих визнавалась оборона соціалістичної батьківщини і встановлювалась загальна військова повинність.

Захищати революцію зі зброєю в  руках - було почесне право, яке надавалося лише працюючим. На нетрудові елементи покладалося виконання інших військових обов’язків.

Відповідно до Конституції 1919 року певний спектр прав мали і не громадяни  УСРР. Так, виходячи з солідарності працюючих всіх націй, працюючим  чужинцям, які жили на території  Української Республіки і належали до робітничого класу або селянства надавались всі політичні права українських громадян (п.30).

Відповідно до п.31 УСРР надавала також право притулку всім чужинцям, що терпіли переслідування за релігійні проступки, проступки, направлені проти інтересів уряду, що захищає буржуазні класи.

УСРР, визначаючи рівні права за працюючими, незалежно від їх раси та національності - визначала суперечним основним законом Республіки, встановлення для будь-кого яких-небудь привілеїв та обмеження рівноправності.

Взагалі, з огляду інтересів робітничого  класу в цілому - Українська Соціалістична Радянська Республіка позбавляла політичних прав окремих осіб та окремі групи, що користувалися цими правами на шкоду соціалістичної революції.

Отже, як свідчить аналіз Конституції УСРР 1919 року щодо забезпечення народу України правами та свободами, то вона дуже далека від сучасної моделі, в основу якої покладений принцип - “дозволено все, що не заборонено законом".

Взагалі, в процесі будівництва  радянського держаного апарату в Україні на створення права суттєво впливали завдання по захисту диктатури пролетаріату. В зв’язку з надзвичайним загостренням класової боротьби вносились корективи в процес регулювання суспільних відносин, посилювались заходи позаправового примушення.

Одним з основних заходів, які проводились  більшовиками на підставі норм Конституції, було усуспільнення засобів виробництва. Громадяни не мали права на приватні власність, яка шляхом експропріації  перетворювалась на державну. При  цьому, націоналізації підлягали землі, заводи, фабрики, транспорт. Особливо це відбилось на визначенні радянською владою загальних правил володіння та користування землею. Відповідно до закону, заборонялися цивільно-правові угоди з землею і лише держава була виключним власником землі та мала право визначати долю як об’єкта володіння та користування.

Дуже своєрідними були норми  Конституції що стосується визначення трудового права.

У зв’язку з відсутністю достатніх матеріальних засобів для оплати праці, неможливістю втілення в життя принципу особистої матеріальної зацікавленості в організації виробництва - норми Конституції були використані для запровадження обов’язкової трудової повинності, поширення трудової мобілізації та мілітаризації виробництва.

Ще одним недоліком Конституції 1919 року було те, що вона не закріпила також такий принцип, як недоторканність особи, що в подальшому призвело до проведення кримінальних репресій, невизначеності санкцій кримінально-правових норм. А відсутність ідей та принципів народовладдя в Конституції призвело до поглинання більшовицьким апаратом дійсних інтересів суспільства, соціальних структур та спільностей, колективів, а саме головне - окремих індивідів. Це призвело до формування головного принципу в державотворенні того періоду, де не держава існувала для людини, а людина зобов’язана була підкорятися державі.

Та з часом підтвердилось  те, що не дивлячись на норми Конституції  УСРР, держава неспроможна була здійснювати  ефективну соціальну політику, а  саме:

забезпечити права людини;

створити систему охорони здоров’я, соціального забезпечення та працевлаштування;