Контрольная работа по "История Украины"

Задунайська Січ

Після зруйнування Запорізької  Січі частина козацтва розійшлася по Україні і взялася за хліборобство, а деякі пішли на службу до гусарських полків.

Але частина козаків  дісталася човнами на береги Чорного  моря під владу турецьких султанів так, що в 1776 р. їх зібралося було бл. 7 000 біля місцевостей Хаджибей та Очаків над Чорним морем. Звідси вони післали делегацію до Туреччини з проханням, щоб султан прийняв їх під свою опіку й дозволив поселитися на турецькій землі. Росіянам дуже не хотілося, щоб запорожці йшли під зверхність турецького султана і тому в міжчасі їхні емісари постійно намовляли козаків до повороту під царську владу, але вони на це не погодилися, очікуючи відповіді від султана. Це була іронія долі. Ті самі козаки, які ще вчора були на службі цариці Катерини ІІ й допомагали Росії завоювати від турків Крим, сьогодні просили в тих же турків права охорони перед вчорашньою союзницею, яка запевняла кошового Запорізької Січі Петра Калнишсвського та його козаків, що вона їм ніколи не забуде їхньої прислуги у війні з Туреччиною.

В 1778 р. султан формально  прийняв цих козаків під свою владу і дозволив їм заснувати Нову Січ на землях у дельті Дунаю, над річкою Дунавсць. Так створилася Нова Січ, зорганізована на взір запорізької Січі з її законами та звичаями. Пізніше кількість задунайського козацтва збільшувалася тими козаками, які не могли погодитися з закріпаченням запорожців і, шукаючи волі, втікали за Дунай.

У скорому часі виявилося, що землі для козаків не було досить, і вони звернулися до австрійського  уряду, щоб він дозволив їм поселитися на австрійських прикордонних землях. Цісар Иосиф II погодився і приділив запорожцям землі в прикордонній провінції Банаті, на берегах ріки Тиси. У 1785 р. 8 000 запорожців і тс рссслилося до Банату й центральне поселення вони так і назвали "Січ" (або 8еІ8сІіа латинкою), решта залишилася в Добруджі.

Російський уряд був  дуже невдоволений із того, що за Дунаєм постала нова Січ, що притягала до себе втікачів від панщини. Під час  другої Російсько-турсцької війни  в 1787 р, Катерина II зверталася із закликом до задунайців, щоб вони повернулися та взяли участь у війні проти турків, за що вона дасть їм амністію і дозволить організувати своє життя на таких самих правах, як дістали козаки чорноморці. Але більша кількість запорожців, за винятком деяких одиниць, на те не пішла. В боях з царськими військами задунайці вносили замішання серед російських військ ще й тим, що вони мали таку саму уніформу як і козаки-чорноморці. З уваги на те було дано розпорядження, щоб чорноморці носили білу перев'язку на правому рукаві.

По закінченні війни  турки всіх арештованих козаків випустили й дозволи/ін їм жити в Добруджі разом з рештками українського населення, але про підновлення Січі вже не могло бути й мови'. Серед задунайських козаків Гладкий-залишив дуже неприхильні про себе спогади, як і.взагалі серед українців Добруджі, бо через його перехід до москалів українське населення Добруджі понесло неспів-мірні жертви. Проклинали його і в Приазов'ї. Після турецького погрому запорожців позбавлено всіх вольностей, якими нони користувалися з ласки турецького султана і вони не могли вже навіть дотримувати спогі національності та козацьких традицій. Не стало Січі, не стало запорожців, й вони розбрелися Деякі з них навіть потурчилися.

9.О-те місце  і роль Кирило-Мефодіївського  товариства в українському національно-визвольному русі. Вплив діяльності та творчості Т.Г.Шевченка на його активізацію

Занепад кріпосницької  системи господарювання, активізація  колонізаторської політики російського  царизму одночасно з іншими чинниками  зумовлювали дальший розвиток національного  руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення стали висувати вже й суспільно-політичні вимоги. Головними з них були:

• ліквідація самодержавно-кріпосницьких  порядків;

• установлення демократично-республіканської форми правління;

• здобуття державної  незалежності України.

 

Тарас Шевченко

 

Визнаним національним пророком та ідейним натхненником нової  генерації борців за Україну, її державне відродження став полум'яний патріот  українського народу Тарас Шевченко. Поява наприкінці 30-х pp. XIX ст. такої постаті ознаменувала початок нового — соціально-політичного — етапу розвитку національно-визвольного руху в Україні.Для українського відродження, як зазначає М. Грушевський, швидка поява (лише через 40 років після перших кроків народної літератури) такого геніального поета, як Т. Шевченко, була великим щастям. З народженням Великого Кобзаря українська література вже не потребувала ніяких рекомендацій для свого повноцінного існування та розвитку. Багатогранний талант Т. Шевченка давав їй повне виправдання в очах тих, кому таке виправдання було потрібне, і забезпечував міцне підґрунтя не лише народній літературі, ай українському відродженню в цілому.

У радянському шевченкознавстві при характеристиці Тараса Шевченка головна увага, як правило, акцентувалася на його ставленні до кріпацтва, народу, підкреслювалися братолюбство, слов'янофільство, український патріотизм. Водночас у дослідженнях тієї епохи замовчувався важливий аспект творчості великого поета, коли він виступав як пророк самостійної України. Замовчувалося і його ставлення до Росії як держави.

Українські дослідники творчості Кобзаря підкреслювали  насамперед його національно-політичні  погляди, що найяскравіше простежувалися в таких творах поета, як «Гайдамаки», «Гамалія», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт». Саме ці вірші та поеми Т.Шевченка, де він тужить за героїчним минулим, просякнуті активним революційним романтизмом.Найбільша трагедія українського народу, на думку Тараса Шевченка, полягала не в тому, що народ потрапив у неволю, а в тому, що він змирився з нею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле і навіть допомагаючи сусідові «припати» себе. З позицій цього героїчного минулого поет і закликав до боротьби за волю та визволення України.Т. Шевченко активно виступав за об'єднання слов'ян, проте він ненавидів самодержавну Росію як демократ, що вбачав у царях головних винуватців закріпачення українських селян; як федераліст, що ненавидів централізм; як політичний радикал та республіканець, що був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив, що не лише російський уряд, а й російська суспільність допускає знищення української національної самостійності, державності, культури.

Поезія Т. Шевченка мала для українського народу, безперечно, епохальне значення. Вона сприяла:

• формуванню нації з  темної етнографічної маси;

• розбила назавжди можливість існування українського руху як «южнорусского» провінціоналізму.

 

Кирило-Мефодіївське братство

 

На початку 40-х pp. XIX ст. центром українського національно-виз-вольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі  університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження в поляків, чехів, хорватів, сербів, болгар, словаків та словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».

У 1846 році гурток поступово  оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським  братством. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до ЗО років — усього 12 осіб.

Цілком природно, що такий  склад гуртка відбився й на його ідеологічних засадах. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся  Слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...».

Організаторами товариства виступили найактивніші представники київської молоді: професор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського  корпусу Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.Т. Шевченко критично ставився до поміркованої ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

Основні статутні та програмні  положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах — «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього державного утворення. У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності всіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство...». Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.

У статуті братства містилося  й таке досить радикальне положення: «Товариство буде дбати зарані про викорінення рабства і будь-якого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного товариства декабристів. Основні положення статуту перекликалися й з програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян — обстоювалося народне правління, рівність громадян, «загальний слов'янський собор з представниківусіх племен» тощо.

Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була багатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та інших навчальних закладах Києва.

Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок  доносу студента О. Петрова його керівники  й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка — людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...під суворим наглядом і забороною писати й малювати».

Створення братства було першою, хоч і невдалою, спробою  інтелігенції перейти від культурницького  до політичного етапу національного  розвитку; воно привернуло до себе увагу  царського уряду, який уважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.

Розправа російського  царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший  розвиток національно-виз-вольного руху в Україні. Після смерті Миколи І  і деяких політичних послаблень з  боку його наступника Олександра II поступово активізувалася діяльність українських національно-демократичних сил. Після царської амністії 1855 року повернулися із заслання керівники Кирило-Мефодіївського братства Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, до яких згодом приєднався й Тарас Шевченко. Місцем свого постійного перебування й наступної діяльності вони обирають Санкт-Петербург, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції.

10.Дати оцінку  реформам 60-х-70-х років. !9ст.в Російській  імперіі

 

 

Селянська реформа.

19 лютого 1861 р. цар Олександр  ІІ підписав маніфест і серію  законів про скасування кріпосного  права. Українські губернії були  поділені на три окремі групи:  лівобережні (Полтавська, Чернігівська  і частина Харківської), правобережні (Київська, Подільська і Волинська) та південні (Катеринославська, Таврійська і Херсонська), в яких розподіл землі відбувався за трьома «Місцевими положеннями», що відповідало земельним відносинам між поміщиками та селянами.

Особливості аграрної реформи:

 

1. Звільнення селян відбувалося не одноразовим рішенням, а поетапно і мало тривати 20 років. Селяни спочатку переходили на становище тимчасово зобов’язаних (протягом 2-х років складалась і підписувалась так звана уставна грамота – своєрідний договір селянина з поміщиком про умови звільнення).

 

2. Тимчасово зобов’язаний  селянин повинен був викупити  наділ, після чого він ставав  селянином-власником. Як правило,  він платив 20% суми, а решту за  нього платила держава. Селянин  зобов’язувався виплачувати державі  борг у кредит протягом 49 років.

 

3. Після закінчення 20-річного  терміну (1881 р.) було прийнято закон  про обов’язковий викуп, інакше  селянин втрачав право на земельний  наділ. З 1883 р. категорія тимчасово  зобов’язаних селян перестала  існувати.

 

Таким чином, селянська реформа внесла істотні зміни в правове становище селянства України. А саме:

 

− селянин мав право  самостійно вирішувати сімейні і  господарські питання;

 

− набувати у власність  нерухоме майно;

 

− займатися торгівлею  і різними промислами;

 

− селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним закріплювалось право подавати позов і відповідати в суді тощо. В 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а в 1867 – на державних селян Правобережної України.

 

Земська реформа 1864 р.

 

Ця реформа проводилась  у шести із дев’яти українських  губерній (за винятком Правобережної  України, де земства були запроваджені аж 1911 р.). Відповідно до цієї реформи  у губерніях і повітах створювалися виборні (на три роки) земські установи, що мали дві ланки: земські збори і земські управи. Оскільки вибори до земських зібрань відбувалися на основі майнового цензу, то провідне місце в них посідали поміщики. Земства не мали політичної влади і відали лише місцевими господарськими та культурно-освітніми проблемами (наприклад, міністерство освіти покривало 14% коштів на утримання шкіл, 2% давало духовенство, а 84% – земства). Уся діяльність органів земського самоврядування перебувала під наглядом губернатора і міністра внутрішніх справ. Недоліком земської реформи було те, що вона повисла в повітрі, не було загальнодержавного органу, котрий би координував діяльність земств, а також земства не створювались нижче повітів. Тільки в 1914 р. було створено Всеросійський земський союз, а в 1917 р. Тимчасовий уряд утворив земства у волостях.

 

 

Міська реформа 1870 р.

 

Ця реформа спочатку була проведена лише в шести містах України: Києві, Харкові, Херсоні, Катеринославі, Полтаві і Миколаєві, а згодом в інших українських містах. Згідно з нею створювалися виборні (на 4 роки) міські думи як розпорядчі та міські управи, як виконавчі органи. Вибори відбувалися на основі майнового цензу. У виборах брало участь все населення, що платило податки. Міські думи і міські управи займалися в основному питаннями життєдіяльності міст і підпорядковувалися губернаторові. В 1892 р. нове міське положення урізало повноваження органів міського самоврядування.