Козацько-гетьманська держава

Але й  гетьманування Ю. Хмельницького  виявилося не тривалим. Вже на початку 1663 p., відчуваючи свою неспроможність, він удруге склав булаву і пішов  у ченці. Гетьманом Правобережної  України обрали П. Тетерю (1663— 1665 pp.), якого підтримували поляки. Лівобережжя під впливом Москви обрало гетьманом запорізького кошового І. Брюховецького (1663—1668 pp.), який вороже ставився до Польщі й орієнтувався на союз із Росією.

Це був  перший поділ України між Польщею  і Росією, що започаткував розкол України, поділ її на сфери впливу — польську і московську. Значну провину в  цьому поділяють Брюховецький і  Тетеря. Саме ці кар'єристи, відкинувши широкі державні плани, вели народ під  чужу владу — один під царя, другий під короля. Незабаром між ними почалася війна, яка закінчилася  для поляків і Тетері поразкою. Відчувши загальну ненависть до себе, Тетеря 1665 р. зрікся гетьманування і  втік до Польщі.

Це значно зміцнило становище гетьмана Брюховецького, який мріяв про перехід під  його булаву і Правобережжя. Але  Москва неохоче надавала йому в цьому  допомогу, бо не бажала мати справу з  об'єднаною і сильною Україною. Тому, щоб завоювати до себе прихильність московського царя, Брюховецький, перший з українських гетьманів, восени 1665 р. поїхав до Москви "побачити пресвітлі  очі государя". За відданість цареві він одержав титул боярина, численні земельні володіння і "московську дівку" за дружину. За цю щедру платню Брюховецький поклав до ніг царя всі  права і привілеї України. У 1665 р. він підписав московські угоди, які  звели до мінімуму автономію України. За нею всі податки населення  тепер надходили до царської скарбниці, вибори гетьмана мали відбуватися при  царському делегаті, а обраний  гетьман мав приїздити в Москву на поклін до царя. У відносини з  іншими державами гетьман міг  вступати тільки з дозволу Москви. Під безпосереднє правління московських  воєвод було поставлено, окрім Києва, всі важливі міста України. На київську митрополію мав прийти московський  ставленець.

Московський договір Брюховецького виявився важким ударом для української державності. Ілюзорними ставала адміністративна  і фінансова самостійність України. Чинними залишалися лише козацькі станові  права і привілеї. Тому в Україні  почало ширитися загальне невдоволення політикою Брюховецького і московськими порядками. Гетьман відразу втратив популярність серед народних мас. На нього чекав вибух народної бурі, який позбавив його гетьманської булави і життя. 7 червня 1668 р. в с. Будищі на Полтавщині Брюховецького вбив розгніваний натовп.

Після Тетері гетьманами Правобережної України  були Степан Опара (1665 p.), Петро Дорошенко (1665—1676 pp.), Михайло Ханенко (1669—1674 pp.) та ін., які боролися за Україну то під прапором Туреччини, то під штандартами Польщі і які, однак, не змогли довести свої наміри до кінця. Серед них виділявся гетьман П. Дорошенко, котрий поставив громадські інтереси над особистими й героїчно йшов до високої мети: звільнити Правобережну Україну з-під влади Польщі, укласти союз з Кримом і Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об'єднати всю Україну і зробити її незалежною.

Проте Польща, виснажена тривалою війною, змушена  була терміново укласти мир з  Росією, що й було зроблено в Андрусові  у січні 1667 р. Без українських  представників Україну поділили на дві частини. Лівобережна Україна  залишалася під Росією, Правобережна переходила до Польщі. Запорізька Січ  потрапила в спільне володіння  двох держав. Із цього часу суспільно-політичний розвиток цих частин України протікав окремо. Це спричинило величезні труднощі на шляху консолідації українських  земель у межах незалежної національної держави. На тривалий час загальмувався  й деформувався процес розвитку української  нації, її свідомості, мови, культури.

Установивши своє панування над Правобережною  Україною, Польща посилила тут тяжкий соціальний і національний гніт. Особливо жорстокого визиску зазнавало селянство, котре змушене було вести непримиренну боротьбу проти польського поневолення  і піднімалося на повстання. Одним  з таких було селянсько-козацьке повстання 1702 р. під проводом Семена Палія, яке тривало майже два  роки. Його нещадно придушили польські війська. Правобережна Україна перетворювалась  на згарища і руїни, повністю занепадаючи, стаючи майже безлюдною. Населення масово втікало за лівий берег Дніпра. Багаті та людні колись міста Умань, Брацлав, Черкаси, Корсунь, Канів за три-чотири роки стали пустелею.

На Лівобережжі  України, яка перебувала в орбіті впливу Москви, після І. Брюховецького  гетьманами були Дем'ян Многогрішний (1668—1672), Іван Самойлович (1672—1687 pp.). За їхнього правління Лівобережжя зазнало як відносної автономії, так і чимало руйнівних конфліктів, причиною яких були, головним чином, сутички між старшинською верхівкою. Пристосовуючись до обставин і не змінюючи їх, старшина намагалась підтримати задовільні стосунки із царем і зміцнити свої соціально-економічні привілеї за рахунок простого козацтва та селян. Окремі дипломатичні та воєнні успіхи, досягнуті за гетьманства І. Виговського і П. Дорошенка, не було розвинуто через чвари серед старшини, яка свої інтереси ставила вище за державні. Розчарувавшись у пропольській і протурецькій політиці, вона шукала зв'язків з Москвою. Згоди царя на автономію України намагалися досягти гетьмани Д. Многогрішний та І. Саймойлович. Другий мріяв навіть про досягнення якнайбільшої самостійності України. Проте обидва гетьмана та їхні родини стали жертвами московської політики, їх було арештовано і заслано до Сибіру.

І як підсумок, за доби Руїни новонароджена в  Україні козацька держава значно послабла. З могутньої войовничої сили при Б. Хмельницькому через 20 років після його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. На кінець 1686 р. Україна виявилася поділеною між сусідніми державами, надзвичайно спустошеною. "Через незгоду тодішню, — писав український козацький літописець С. Величко, — козаки всі пропали, самі себе звоювали." За приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. лише Правобережна Україна втратила 65—70 % свого населення.

Українському  народу не судилося домогтися створення  незалежної соборної держави. Вдалося  лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя. Проте в 1687 р. доля подарувала Україні ще одного гетьмана, який намагався відновити її державницьке існування. Це був Іван Мазепа. Саме він після великого Богдана вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря. Недарма в народі побутувала приказка: "Від Богдана до Івана не було гетьмана".

Використана література

1. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків: у 3-х т. – Л., 1990-1992.
2. Сас П. Історія України XVI-XVIII ст. : Підручник – Л., 2001.
3. Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник – Київ // Журнал „Україна”, 1991
4. Бойко О.Д. Історія України. - К.,2004.
5. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 2005.
6. Історія України в особах. Козаччина / За ред.  В. Горобця. – Київ: Україна., - 2000.
7. Історія України в особах IX-XVIII ст. / за ред. В.Замлинського. – Київ: Україна, 1993.