Культура Київської Русі

    Перед писанням  сторінки розлініювали писалом  з рогу, без барвника,  при цьому визначали також поля.  Лівий  бік  завжди  ідеально  рівний,  а  рядки праворуч під це правило не  підпадали.  Порожні  місця  заповнювали  різними позначками:  крапками,  рисочками  тощо;  часто  їх  виконували   кіновар'ю.

Допоміжний  апарат  —  колонтитули,  колонцифри  —  також  писали   червоним кольором — це робило книгу ошатною і святковою. В оформленні староруської  книги  широко  використовували  декоративний елемент — в'язь. Це специфічний вид написання літер, коли  назва  або  слово відігравали роль орнаменту,  їх  писали  червоною  фарбою,  а  в  престижних виданнях — золотом.

    Рукописна книга  була насичена ініціалами, що  виконували  декоративні  й символічні  функції.  Вражає  їх  розмаїтість:  геометричні,   каліграфічні, рослинні,  сюжетні  та  змішані  мотиви.  Нерідко  зустрічаються  зображення сценок повсякденного життя, фігурки рибалок, сіячів,  орачів,  воїнів  тощо.

Ініціали-гіганти,  що  характерні  для  європейської  рукописної  книги,   у руській майже не зустрічаються або  зустрічаються  дуже  рідко,  причому  за кольором дуже барвисті: червоні, сині, жовті, зелені та золоті.

    Широко і зі  смаком на сторінці компонувалися  заставки,  їх  завдання  — привернути увагу читача до початку розділу. В одній книзі могло бути  від  3 до 6 заставок, але відомі рукописи, де  їх  набагато  більше.  У  композиції окремих заставок вводилися зображення святих. Слід наголосити, що  орнаменти будувалися на традиційних елементах та  колористичних  рішеннях  української народної творчості. В окремих випадках використовували кінцівки, ще рідше  — рамки і таблиці.

    Важливою  частиною  художнього   оформлення   рукописної   книги   були  мініатюри. Вони  поділяються  на  вихідні,  або  лицеві,  й  ті,  що  власне "відкривають"  текст.   Зображення   займало   цілу   сторінку.   Ілюстрації "розсипані" по всьому тексту: чверть- та півсторінкові, оборкові, на  полях.

Характерна особливість цього  періоду  —  велика  кількість  ілюстрацій,  що становили  цикли  по  два-три,  а  то  й  більше  зображень.  Окрім  функції оздоблення мініатюри допомагали глибше засвоювати зміст. Рукописи з  великою кількістю   ілюстрацій   прийнято   називати   лицевими.    Це    прекрасні, високохудожні твори.

    Усі рукописні  книги  "одягалися"  в  оправи  для  захисту  та  надання ошатного вигляду. Для виготовлення оправи використовувалися  добре  висушені й оброблені дошки, які надійно скріплялися з блоком, їх покривали шкірою,  а подекуди й коштовними  тканинами,  металевими  прикрасами  —  жуковинами  та середниками, які були  багато  орнаментовані.  Жуковини  прикрашали  золотою сканню, філігранню, зерню, фініфтю, а на середниках малювали  сюжетні  сцени зі святого письма або житія. Такі оправи називались окладними.  Обов'язковим елементом були  орнаментовані  застібки,  відлиті  з  металу,  найчастіше  з бронзи.

    За окремим  замовленням обріз рукописної  книги  оброблявся  спеціальним інструментом  по  кольоровому  або  золотому  тлу.  Ця  техніка   називалася басменням. Відтак книга була схожа на  коштовну  річ  або  ювелірний  виріб. Більшість майстрів рукописної  книги  невідома,  лише  зрідка  ми  подибуємо згадки про імена, але вони не достовірні. Напевно можна говорити  про  школу або спрямування в оформленні книги, характерні лише для певного регіону,  де активно використовувалися місцеві  особливості  декоративного  мистецтва  та кращі  досягнення  рукописання  в  Європі.  Рукописні  книги  стали   цінним надбанням нашої культури.

Літературні пам'ятки Київської Русі

    Високий розвиток  культури Київської Русі мав  міцне підґрунтя,  створене попередниками:  розвинену   писемність,   образне   бачення   явищ,   уміння трансформувати в мистецькі образи історичні  події  та  персонали".  Усе  це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі.

    У літописах  поряд із дещо сухувато викладеними  фактами,  укладеними  в хронологічному порядку,  знаходимо  безцінні  творіння  високого  поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха  дітям",  яке  зберіг  для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому  князь  Володимир  закликає  своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем  і утримувати державу. Коли клят-вовідступництво і сваволя  були  майже  нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не  давати  сильним  губити  людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда,  ані  бідну  вдову".

Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не  знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни.  Такий  заповіт міг з'явитися тільки в середовищі,  де  культура  посідала  чільне  місце  в житті держави.

    Літературні традиції  гідно розвивав митрополит  Іларіон  у  "Слові  про закон  і  благодать",  Іларіон  працював  разом  з  Ярославом   Мудрим,   що засвідчується  уставом  князя:   "се   яз   князь   Великий   Ярослав,   син Володимерь... сгадал есьм  с  митрополитом  Ларионом..."  Геніальність  його незаперечна, адже він був перший, хто на  такому  високому  рівні,  з  такою духовною віддачею написав твір, який пізніше став взірцем для  наслідування.

До речі, "Слово..." Іларіона на півтора століття старше за  "Слово  о  полку Ігоревім". Вражають  пластична  ясність  і  конструктивна  цілісність  "Слова...".Тричастинна композиція дає змогу розвинути основну  тему,  проспівати  славу землі руській, її "каганам",  Володимиру  та  князю  Ярославу.  Усі  частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від  цілого до часткового, від загальнолюдського  до  національного,  пов'язуючи  все  з долею народу руського.

    У першій частині  йдеться про взаємозв'язок двох  заповітів:  старого  — "закону" — і нового  —  "благодаті".  Взаємозв'язки  подаються  в  усталених символічних схемах того часу. Через  світову  історію  прославляється  Русь. Наголошується, що для нової  віри  потрібні  нові  люди.  У  другій  частині розповідається про руське християнство.  Третя  частина  —  похвальне  слово Володимиру та землі руській, яка посідає  гідне  місце  серед  країн  світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість  уведення  в обіг на Русі набутків християнства. Богословська  думка  і  політична  ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова..." Іларіона.

    Вершина поетичної  творчості київської доби — "Слово  о полку  Ігоревім". Його автор палко любить  свій  край  і  співвітчизників,  досконало  володіє літературною  формою,  вміло  поєднує  епос  із  лірикою.  Скрізь  у  тексті відчувається його присутність і вболівання за події, про які йдеться.  Такий твір міг бути написаний лише  в  суспільстві,  яке  мало  значні  культурні, зокрема літературні, традиції.

    Основна тема  твору — єднання в ім'я утвердження  державності, збереження культурних набутків, гуртування  кращих  сил  для  того,  щоб  уникнути  уже зроблених помилок.

    На особливу  увагу заслуговує літературна  пам'ятка  "Слово  о  погибели русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро- монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі,  так і у зв'язку зі  "Словом  о  полку  Ігоревім".  Обидва  твори  характеризують високий  патріотизм,  ліричне  сприйняття  природи,  досконалість  художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські  твори  поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них  —  земля  руська,  обидва написані після поразок. Пам'ятку знайдено  у  Псково-Печорському  монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у  "Памятниках  древней  письменности".

Музичне мистецтво Київської Русі

    Музичне мистецтво  східних слов'ян доби Київської  Русі досягло  високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина,  давньоруський  культовий  спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

    В усній народній  традиції продовжують розвиватись  ігри,  календарні  та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння,  їх  найдавніші  зразкизбереглися в невеликій кількості.

    Плин часу зумовлював  нові народнопісенні жанри. Серед  них  найзначніший — билинний епос, що активно розвивався у Х—XI  ст.  У  билинах  у  художньо-поетичній формі відбивалася боротьба  народу  за  незалежність,  втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю,  силою, красою. Такими є  билинні  герої  Ілля  Муромець,  Добриня  Никитич,  Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена  народних  співців билин — Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у "Слові  о  полку Ігоревім", Іпатїївському літописі та ін.

  Носіями народного мистецтва були скоморохи.  Ці  обдаровані  виконавці-імпровізатори поєднували  якості  актора,  танцюриста,  співака,  музиканта-інструменталіста,  акробата.  Вони  були  постійними   учасниками   народнихрозваг, свят, урочистих  подій;  нерідко  їх  запрошували  до  боярських  такняжих дворів. Лише церква негативно ставилася до  цих  "веселих  молодців", як їх називали в ті часи.

    Великий  інтерес  становить  музика  княжого   двору.   За   свідченням істориків, починаючи з середини Х ст.  прийоми  іноземних  послів  проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня  Ольга,  яка  під  час свого перебування у Константинополі 945  р.  була  вражена  грою  на  різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу  орган  поширюється на Русі.

    На думку дослідників  музичної культури Київської  Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів,  співаків,  танцюристів. Учасниками  князівських  розваг,  свят  у  княжих  палатах  були  співці   — сказителі билин, скоморохи.

    Музика супроводжувала  ратні походи княжих бойових  дружин. Головну  роль тут відігравали духові та ударні інструменти.

    Багатство і  різноманітність інструментарію  свідчать про високий  рівень музичного мистецтва доби Київської Русі.

    Якими ж були  музичні інструменти? Це струнні  смичкові  —  гудок,  смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир;  духові  —  роги,  труби,  сурми,  свистки, сопілки,  дудки,  жалійки,  волинки,  органи;  ударні  —   бубни,   тарілки, дзвіночки,  брязкальця.  Важливу  роль  відігравали  церковні  дзвони,   які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

    Унікальні відомості  про  інструментарій  Київської  Русі  дають  фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах.

    У культурно-мистецькій  спадщині Київської  Русі  чільне  місце  посідає церковний спів.

    Давньоруські  одноголосні   церковні   наспіви   називалися   знаменним розспівом  (від  давньослов'янського  "знам'я"  —   знак).   Відповідно   і східнослов'янська нотація знаменного  розспіву  називалася  знаменною,  або крюковою.   Запозичений   з   Візантії,   знаменний   розспів    збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян.  Так,  в  інтонуванні  текстів помітний вплив  давньоруського  епосу,  величальних  пісень  та  похоронних плачів.

    Основою знаменного  розспіву стали "гласи"  —  хорові  монодії,  мелодія наближалася до  речитації.  Знаменний  розспів  був  чисто  вокальний,  без супроводу. Його  краса  і  самобутність  викликали  захоплення  у  багатьох іноземних мандрівників.

    У Київській  Русі з'явилися центри навчання  співу. Це, зокрема,  великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у  формуванні  й поширенні  музичної  традиції  відігравала  Києво-Печерська  Лавра.   Серед відомих майстрів церковного співу слід  назвати  деместика  та  піснетворця Стефана.

    Багата й  різноманітна  спадщина  часів  Київської  Русі  стала  міцним підґрунтям  для  формування  професійної  музичної  культури   українськогонароду.

Внесок Київської Русі у розвиток культури

    Київська Русь,  освоївши  кращі  досягнення  народів  східних  слов'ян, протягом IX—XII ст. вибудувала самобутню  і  високу  культуру,  яка  посіла визначне місце серед культур країн Європи та  Азії.  Численні  археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про  їх  самобутність  і  спростовують тези окремих науковців про іноземні впливи, які особливо  були  популярними серед вчених в XIX і на початку XX ст.