Магдебурзьке право

М.Владимирський-Буданов вказує ще й на третю категорію — приватно-панські:

міста з найменшими правами, що одержували привілей на устрій за Магдебурзьким правом здебільшого від свого пана-власника, з його волі та ласки, яку він міг довільно змінити або взагалі скасувати.                   

Звичайно ж, на наших землях, особливо на Правобережній  та Лівобережній Україні, це право діяло на український лад, тобто значно відрізнялося за своїм змістом і формою від Магдебурзького права, яке застосовувалося в Західній Європі. Скажімо, в менших містах, що називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада — справами міщан. Норми Магдебурзького права використовували при всіх офіційних приватних кодифікаціях права в Україні 18—19 століть.

«Щільна» братерська дружба України з Росією, що встановилася 1654 року, поступово звела до мінімуму кількість міст на наших землях, де воно використовувалося. Переяславська угода 1654 гарантувала право українських міст на Магдебурзьке право. На Гетьманщині ним користувалися Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Погар, Почеп, Мглин, Новгород-Сіверський і Полтава. Більшість цих міст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 — Генеральний суд. Полкова адміністрація втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах. А у зв'язку з ліквідацією автономії України в кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. самоуправа міст почала занепадати.

А 1831 цар Микола І взагалі скасував це право по всій Україні, окрім Києва, де воно збереглося до 1835 року. Міське управління було передане у відання Думи.

Отже, на наших землях Магдебурзьке право почало поширюватись після того, як у XVI столітті Східна Україна опинилася під владою Великого князівства Литовського, а  Західна Україна відійшла до складу Польського королівства.

Щодо причин поширення, ролі і значення Магдебурзького права в Україні, то переважна більшість істориків, зокрема: В.Антонович, Ф.Леонтович, М.Владимирський-Буданов, М.Грушевський, Р.Лащенко, Л.Окіншевич, І.Крип'якевич, оцінювали його, здебільшого, негативно, і лише М.Довнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даного права як запозиченого, ''чужого права", що немало жодного "грунту" в містах України. Він зазначав, що історики перебільшують негативні сторони життя міської громади за німецьким правом і “що питання це слід розглядати більш всебічно”. Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських містах іноземців, Магдебурзьке права, на думку М.Довнар-Запольського, одночасно впливало й на більш швидке економічне зростання міст.

Історична оцінка поширення  Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українських міст, що на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правителів-землевласників і набували нового правового статусу. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

4.Органи самоврядування  по магдебурзькому праву, їхня компетенція.

Міщанство переводилося на окремий суспільний стан, що мав  свої станові органи самоуправління. Таким органом була у великих містах міська рада (магістрат), що, як правило, складалася з війта (очолював магістрат), його помічників (бурмістрів) і двох колегій — ради (ранці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), що їх обирало міське населення (іноді війт призначався державною або дідичною владою). Магістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо. Судова компетенція належала і до ради і до лави. Їх розмежування було не завжди виразне; але, як правило, лава виступала як судова колегія насамперед у кримінальних справах, а також цивільних, а рада — як колегія в справах адміністративних та складних цивільних справах. Магістратською канцелярією відав міський писар. Устрій місту Литовсько-Руській державі не був однаковим: деякі міста мали повне Магдебурзьке право.; інші — неповне і тільки частково запроваджували управління за магдебурзьким зразком. Лише кілька українських міст (Львів, Київ, Кам'янець) користувалися повним Магдебурзьким правом.

Згідно з  нормами Магдебурзького права мешканці міст вилучалися з-під юрисдикції королівської адміністрації і передавались під міську юрисдикцію. Як вже зазначалося у містах запроваджувалися дві колегії — лава і рада, які складалися з виборних урядників, наділених адміністративно-судовими функціями. Суд лавників на чолі з війтом розглядав кримінальні справи:

вбивства, розбої, грабунки, згвалтування тощо. Посада війта була виборною. Рада складалася з райців на чолі з бургомистром. До компетенції бургомистерсько-радецького суду входив розгляд справ із цивільних позовів; майнових суперечок міщан, суперечках про спадщину і подібне. Суд слідкував за дотриманням правил торгівлі, сплатою податків та благоустроєм міста, відав обліком міських прибутків і видатків.

За рівнем самоврядування міста України поділялися на магістратські (привілейовані) та ратушні. Магістратське самоврядування відрізнялося від ратушного більшою самостійністю. Ратушу як орган міського самоврядування у кінці 18 ст. мали майже всі міста Лівобережної України.

У магістратських містах уся повнота влади належала магістратові. Він складався з магістратських урядників — старших та молодших. До старших належали: війт, бурмістри, райці, лавники та магістратський писар; до молодших — комісар або межувальник, городничий та возний. Очолював міську владу війт, який попервах призначався, а згодом затверджувався королем. За доби Гетьманщини війт затверджувався спочатку гетьманом, а потім генеральною військовою канцелярією. У руках війта зосереджувалися всі важелі управління містом. Він разом з населенням міста обирав раду, до якої входило від 6 до 24 радців. Радці вибирали зі свого середовища на 1 рік бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом бурмістри розглядали як судові, так і адміністративні справи.

У загальному бюрократичному апараті міста певні функції  мали і молодші урядники. Так, комісар виконував рішення міського суду щодо переділу землі, встановлював межові знаки. Возний виконував доручення суду, розносив судові повістки, приводив правопорушників до суду. Городничий стежив за громадським порядком у місті.

Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, були юридично вільними. Вони виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, що визначала міська влада. Магдебурзьке право звільняло місто не тільки від судової, а й від адміністративної влади власника, на землі якого це місто знаходилося. Міщани звільнялися від усіх повинностей на користь власника. Із загальнодержавних повинностей головною була військова. Місто виставляло певну кількість ратників, сплачувало податки на військові потреби — «серебщину» та «ординщину». Частина прибутків міста йшла на купівлю пороху, свинцю, набоїв. На містах лежав також обов'язок утримання розквартированого на їх території війська. Магістрат забезпечував військо продуктами, квартирами, транспортом. На жителів покладались утримання міської адміністрації, сплата податків духівництву та на ремонтні роботи в місті. Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, одержували ряд привілеїв. Так, вони мали право будувати ратушу з годинником і тримати трубача при ній. У нижніх приміщеннях ратуші дозволялося розміщувати крамницю, хлібні засіки, «діжку мірну» (для сипучих продуктів) і «мірницю мідну» (для рідких), доходи з яких використовувалися для загальноміських потреб. У містах, до яких приїжджало багато купців, дозволялося будувати гостинний двір. Міста мали право на «посполиту лазню», «посполиту кухню» (шинок), млин. Усі доходи надходили до міської казни, скарбниці (скрині), ключ від якої знаходився у одного з бурмистрів. Із цієї скрині йшла оплата за Магдебурзьке право, вносилися податки та покривалися інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які надавало Магдебурзьке право, було право «складу»: купці, котрі привозили товари до міста, повинні були продавати їх тільки в цьому місті й лише оптом. Роздрібна купівля-продаж була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати вроздріб тільки у дні ярмарків. Ярмарки і торги, які влаштовувались у містах, сприяли їх економічному розвитку, збагаченню міських жителів. Кількість ярмарків, які мало право проводити місто, зазначалась у грамотах на самоврядування. Так, Чернігів мав право проводити 3 ярмарки щороку.

Так, наприклад  з наданням Києву Магдебурзького права істотно змінилося правове  становище міщан: вони вилучалися з-під влади і юрисдикції судово-адміністративних органів держави і передавалися під юрисдикцію міста.

На 1498 рік у  Києві існувало вже кілька юрисдикцій. Про це свідчить указ князя Олександра від 31 серпня 1498 року, який зобов'язував жителів міста всіх юрисдикцій виконувати «тежари меские» на рівні з міщанами.

У наступній  грамоті великого князя литовського Олександра, виданій 14 травня 1499 року київському війтові та всьому посольству стверджується, що міщани «забрали на себе» всі міські податки і «вряди». Тією ж грамотою міщанам заборонено зловживати «правом німецьким». 1503 року листом великого князя Київ було звільнено від останніх елементів судового підпорядкування воєводським урядникам, а привілей Сигізмунда І від 29 березня 1514 року остаточно звільняє київських міщан православного та католицького віросповідань та вірменів від «прав польских и литовских и русских, которые были... праву нимецькому майорскому» на заваді та надає Києву повне Магдебурзьке право нарівні з Вільно.

Цим привілеєм киянам було надано два щорічних ярмарки: Богояв-ленський (6 січня), Різдвобогородицький (8 вересня), а після указу від 8 січня 1516 року діяли ще й Новобогородицький, Миколаївський та Збірний ярмарки. Привілей Сигізмунда І від 16 січня 1516 року затверджує за Києвом повне Магдебурзьке право, звільняє міщан від влади воєвод і замкових урядників та підпорядковує їх виключно війтівському суду, а також передає ремісничі цехи з-під замкової юрисдикції до магістратської.

5.Особливості  досудового процесу і судочинства  в українських містах по магдебурзькому праву.

Згідно з нормами  Магдебурзького права мешканці міст вилучалися з-під юрисдикції королівської адміністрації і передавались під міську юрисдикцію. У містах запроваджувалися дві колегії — лава і рада, які складалися з виборних урядників, наділених адміністративно-судовими функціями. В містах існував і спеціальний судовий орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і 7 лавників або присяжних. Лавників також щороку обирали із середовища заможного міського населення. Лава розглядала як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільні справи міщан розглядала рада; при цьому лаві були підсудні виключно кримінальні справи. Вироки у кримінальних справах обов’язково затверджувалися гетьманом.

Суд лавників на чолі з війтом розглядав кримінальні  справи:

вбивства, розбої, грабунки, зґвалтування тощо. Посада війта була виборною. Рада складалася з райців на чолі з бургомістром. До компетенції бургомістерсько-радецького суду входив розгляд справ із цивільних позовів; майнових суперечок міщан, суперечках про спадщину і подібне. Суд слідкував за дотриманням правил торгівлі, сплатою податків та благоустроєм міста, відав обліком міських прибутків і видатків.

  Про межі влади  міського суду свідчить грамота  на самоврядування м. Переяславу (тепер Переяслав-Хмельницький Київ. обл.). видана 1620. У ній зазначалося, що війт з лавниками та бурмістр з радниками могли судити не тільки мешканців міста, а й приїжджих купців. Суд повинен був збиратися у будівлі магістрату щодня, крім неділі та святкових днів. Суд міг розглядати цивільні та кримінальні справи за наявності не менш як 5 його членів. У засіданнях міських судів брали участь представники гетьманської адміністрації, що підривало суть Магдебургзького права.

Також слід зазначити  про особливості міського самоуправління у Києві. Польські королі протягом 16 століття — першої половини 17-го й надалі підтверджували Магдебурзьке право Києву на прохання міської адміністрації та всіх міщан. Згідно з Магдебурзьким правом у місті запроваджувалися дві колегії: лава і рада. Колегію лавників очолював війт, який обирався з-поміж магістратської верхівки, а король надавав новообраному війтові привілей-підтвердження. Війт мав необмежену судову владу в місті, отримував у користування земельну ділянку за містом, млини, лавку на ринку. На його користь спланували третину всіх судових штрафів, що їх вносило населення. Крім війта у 16 столітті в Києві обирали 5—6 присяжних — лавників.

Судочинство при польському пануванні велось польською або латинською мовами, після Національно-визвольної  війни українського народу 1648—54 — українською, а після реформ російської імператриці Катерини II — російською мовою. Судовий процес у містах з Магдебурзьким право був усним, гласним та змагальним. Міста з правом на самоврядування повинні були вершити правосуддя виключно на засадах Магдебурзького права.

Висновок

 Підводячи підсумки  теми, необхідно узагальнити увесь  викладений матеріал.

Магдебурзьке право в Україні  — важливе джерело права на українських землях, так зване феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів.

Являє собою скодифіковані в XIII ст. норми звичаєвого права і судові ухвали німецького міста Магдебурга, перейняті згодом багатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України та Білорусі. Головними джерелами магдебурзького права були збірник "Саксонське зерцало" та "Вхбільд".

Магдебурзьке право  прийшло спершу в міста Закарпатської  України (з 1329 — Хуст), що належали Угорщині разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступники забезпечували їм привілеї користуватися власним правом мати власні судово-адміністративні інституції. З переходом українських земель під владу Польщі і Литви Магдебурзьке право надавали королі або великі князі. Першими містами, що одержали Магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (перед 1324), Сянік (1339), Львів (перед 1352), Кам'янець (1374), Берестя (1390); у XV—XVI ст. його одержала низка міст Правобережної України (зокрема Київ 1494). Спочатку Магдебурзьке право стосувалося лише німецької людності міст, але згодом воно було поширене на все населення міста. Воно надавалося окремим містам спеціальним привілеєм великого князя, і надання його вилучало місто із залежності від місцевої адміністрації.