Митрополит Андрій Шептицький

Міністерство освіти та науки

Уманський державний педагогічний університет

Імені Павла Тичини

Інститут філології та суспільствознавства

 

Історичний факультет

Кафедра історії України

 

 

Митрополит Андрій Шептицький

 

Реферат з історії України ХІХ ст.

 

 

 

 

Виконав:

студент історичного факультету

ІІ курсу 2 групи Мельник С.О.

 

Перевірив:

доцент кан.іст.наук

Кривошея І.І.

 

 

 

 

Умань – 2013

План:

Вступ

Розділ І.Період життя митрополита з народження до 1924 року.

Розділ ІІ.Активна робота митрополита з 1924 року до останіх днів життя.

Висновки

Список використаних джерел та літературу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Митрополит Андрій Шептицький - одна з найвизначніших постатей найновішої історії України, яка своєю піввіковою працею причинилась до відродження самосвідомості українського народу цієї доби. Андрій Шептицький займає в сучасній історії роль людини, що стала помостом між західною і східною церквами, підтримувала відновлення Української державності та піклувалася про розвиток української культури.

 Вивченню життя та діяльності  Андрія Шептицького присвячено  чимало праць. В основному вони  стосуються його церковної та  громадської діяльності. Суспільно-політична  діяльність митрополита є недостатньо  дослідженою. Так, деякі аспекти  церковно-політичної діяльності  митрополита розглядались Сухановою З.Г., Сулимою-Матлашенко Н.В., Цегельським Л. , Кравченюком О.,Лабою В., Костем П.. Узагальнюючих праць з визначеної проблеми створено не було, тому спроба розглянути це питання є актуальною.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І.Період життя митрополита з народження до 1924 року.

Народився у с. Прилбичі (тепер Яворівського р-ну Львівської обл.). При хрещенні отримав імена Роман, Олександр, Марія. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Після закінчення у 1883 гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. 19 травня 1888 року здобув науковий ступінь доктора права.

У 1887 році здійснив подорож в Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом В. Соловйовим та істориком В. Антоновичем. 28 травня 1888 року вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. 22 серпння 1892 року був висвячений на священника у Перемишлі, згодом – магістр Новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892-1896), а з 20 червня 1896 року – ігумен монастиря святого Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер Червоноград Львівської обл.).

У 1899 році імператор Франц Йосиф І іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев ХІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17.09.1899р.). Після смерті митрополита Ю.Сас-Кубновського Шептицький 17  грудня 1900 року був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17 січня 1901 року  у соборі св. Юра у Львові. Шептицький, будучи депутатом Галицького сейму і членом палати панів Австрійського парламенту у Відні, відстоював інтереси українського населення Галичини. У січні 1906 року Шептицький очолював делегацію до імператора Франца Йосифа І, яка поставила питання про надання українцям рівних прав з іншими народами Австро-Угорської монархії.

Шептицький підтримував розвиток освітньо-культурного життя у західноукраїнських землях, чим сприяв пробудженню національної свідомості українського населення. У 1901 році підтримав Сецесію українських студентів Львівського університету 1901-1902 рр. У 1902 році митрополит поставив питання про необхідність відкриття української гімназії у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), а в 1910 на засіданні палати панів вимагав створення українського університету у Львові. Дбав про організацію фахової підготовки молоді. З цією метою сприяв становленню і розвитку хліборобської школи у с.Коршів та садівничої школи у с. Миловащі. Шептицький сприяв і розвитку української культури.

У 1905 році заснував церковний музей (згодом перейменовано у Національний музей імені митрополита Андрея Шептицького). Завдяки піклуванню Шептицького у музеї зібрано одну з найбільших у Європі збірок іконопису. На кошти митрополита придбано будівлю, в якій розмістилася художня школа О. Новаківського, а також майстерня М. Сосенка та О. Куриласа. Шептицький надавав стипендії молодим українським митцям для здобуття художньої освіти у кращих навчальних закладах Європи. У 1903 році заснував Народну Лічницю, яку згодом (1930-1938 рр.) перетворили на сучасний шпиталь. Шептицький був ініціатором і засновником Земельного банку у Львові (1910 р.), підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Хлібна школа», «Сільський господар».

Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях. За його допомогою велося будівництво духовної семінарії у Львові, засновано бібліотеку Станіславської  Капітули. У 1901 заснував чин св. Теодора  Студита, у 1913 запросив до Галичини чин Редемптористів, які прийняли східний обряд і створили свою гілку.

Опікувався також жіночими згромадженнями Сестер: Пресвятої родини, Студиток, Милосердя, Святого Вікентія, святого Йосифа, священомученника Йосафата. Скликав Синоди та конференції єпископату греко-католицької церкви. Важливою була екуменічна та унійна діяльність Шептицького. У цих справах він двічі відвідав Росію (1907 р. , 1912 р. ) та Білорусь. Заснував Російську католицьку церкву. Створив апостольський вівкаріат для вірних греко-католицької церкви у Боснії, а в 1908 році направив туди для місійної діяльності ченців-студитів. У 1907 році Шептицький добився призначення єпископа для США, а в 1912 році і для українських поселенців у Канаді. У 1910 році брав участь у євхаристійному конгресі у Монреалі. Шептицький був ініціатором Велеградських з’їздів (1907-1927 рр. ), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців.

Після окупації на початку Першої світової війни Львова російськими військами митрополит Шептицький був 18 травня 1914 року заарештований і вивезений спочатку до Києва, а згодом до Росії, де утримувався у Новгороді, Курську та Суздалі.

 Після Лютневої революції 1917 року звільнений. У 1917 провів низку  заходів, спрямованих на поширення  і зміцнення католицької церкви  в Росії. У березні 1917 році  організував  у Петрограді Синод Російської  католицької церкви і призначив  отця Леоніда Федорова Екзархом  для католиків візантійського  обряду в Росії. Перебуваючи у  Києві, митрополит призначив отця  Михайла  Цегельського  для  католиків  візантійського обряду в Україні. У Києві налагодив контакти  з провідними діячами Української  Центральної Ради.

У вересні 1917 році Шептицький повернувся до Львова і відразу включився у політичне життя краю. 28 лютого 1918 року у палаті панів виступив з промовою, в якій відстоював право всіх націй імперії на самовизначення з врахуванням етнографічних факторів та підтримав укладення у Бересті мирного договору з Українською Народною Республікою. З жовтня 1918 року член Української Національної Ради 1918-1919 рр.

Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. митрополит був інтернований польськими властями. 16 грудня 1920 року здійснив поїздку до Риму. Звідти поїхав на візитацію українських поселень у північній та Південній Америці. У своїх виступах одстоював ідею незалежності та соборності України, засуджував окупацію Польщею  Галичини і ліквідація української державності у західноукраїнських землях. Після повернення у кінці вересня 1923 року в США Шептицького заарештовано та інтерновано у м. Познань. Лише після особистого звернення Римського Папи Пія ХІ його звільнили, і у січні 1924 року Шептицький повернуся до Львова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ.Активна робота митрополита з 1924 року до останіх днів життя.

 

Загальна позиція митрополита у політичних справах: закликає духовенство не ув’язуватися в політику і сам подає приклад, як галицький митрополит він був депутатом віденського парляменту і галицького сейму, але встінах обох цих шановних закладів до 1914 р. з’явився лише двічі і обидва рази виступав не на політичні, а на освітянські теми. Духовенство може мати лише духовний авторитет. Цим духовенство здобуде собі незалежність (воно повинне не боятися засуджувати нехристиянські акції, такі як убивство Січинським графа Потоцького). Від цього, на глибоке переконання митрополита, виграє і український національний рух, і Греко-Католицька Церква. Ця позиція надалі виявилася надзвичайно плідною і мудрою.

Остаточно його авторитет утвердився під час Першої Світової війни. Арешт Шептицького російською окупаційною владою 19 вересня 1914 року , в суботу, блисько 10 год. ранку – не був для нього жодною несподіванкою. Граф Шереметьєв дав йому, за доброю російською традицією, лишень дві години на збори. Претекстом для арешту послужила аж ніяк не войовнича проповідь у Волоській (Успенській) церкві у Львові, де митрополит говорив якраз про спільність східньохристиянських традицій галичан і окупантів, спільність, завдяки якій могло б народжуватися якесь порозуміння.

«Галичина в час окупації опинилася в руках поліцейської та чиновничої наволочі, що її посилано сюди на посади, а вона, користаючи з воєнного стану, робила, що хотіла» (М. Грушевський).

Звільнено митрополита з заслання лише стараннями красноярського єпископа Никона, який звернувся з клопотанням до Керенського.

На розпити, як йому велося у важких умовах заслання, митрополит жартома ухильно відповідав, що там він зміг купу всього перечитати, на що ніколи не мав би часу в нормальних умовах.

Християнська велич: найбільше наполягали на арешті і засланні митрополита православні єпископи Антоній і Євлогій (Холмський) – як тепер говориться, україножери. І от у 1919 році, коли уряд УНР вислав їх за антинародну діяльність до Галичини, вони отримали допомогу від Шептицького.

Однією з малозгадуваних  соціяльних акцій митрополита було те, що він добився в австрійського уряду допомоги для вдів священиків.

Шептицький стояв вище галицьких неприхильностей і упереджень: якось дочка Франка (Анна) прийшла до митрополії просити про панахиду за батьком; її зустрів Михайло Цегельський і заявив, що Франко помер без Бога, і Церква не може і не буде за нього молитися; аж тут із-за дверей пролунав голос: «Помиляєтеся, отче Цегельський!».

Рабин Єзекиїл Левін звертався до митрополита по допомогу (під час погрому у Львові), коли митрополит був під польським домашнім арештом у палатах навпроти собору Юрія (не мав дозволу пройти навіть до самого собору); Шептицький сказав, що не може якось зарадити, проте дав рабинові дискретно 500 крон.

«Завжди, коли я перебував у тих малих галицьких містечках, – а Ти їх, мамо, теж добре знаєш, – мені чомусь здавалося, що найбіднішими серед бідних то є жиди... І ці жидівські кагали, в яких більшість була біднота, були найпобожніші» (цитата з літературної містифікації Гр. Лужницького – «листів митрополита до матері», в підгрунті цієї містифікації, проте, лежать справді якісь автентичні матеріяли, якими послуговувався Лужницький).

За Польщі становище українства в Галичині різко погіршилося, знову як у середині XIX ст., провідну ролю почала відогравати Церква,  якщо за Австрії митрополит був для українців одним із авторитетів, бо поряд з ним стояли й інші авторитети – наприклад, Голова Народного Комітету та Парляментарної Репрезентації, а також Голова НТШ, то за Польщі залишився один митрополит як «батько батьків».

Цісаря не стало, як не стало і віденського парляменту, що були певною мірою арбітрами польсько-українських зіткнень. Варшавський сейм – то був уже не австрійський парламент.

Тож за Польщі авторитет Шептицького серед українців – найвищий і незаперечний. НТШ обирає його в 1925 році своїм дійсним членом.

Конфлікти за Польщі: в ніч із 22 на 23 серпня 1923 році Шептицького заарештовують,  хворого  на польсько-чеському кордоні з вимогою виступити з вірнопідданчою заявою щодо польської влади. Врешті-решт він зустрічається з президентом Войцеховським, і справа (після їхньої десятихвилинної розмови один-на-один) дещо залагоджується.

Широко відомі протести греко-католицького архипастиря проти руйнування православних храмів на Холмщині (1936-1938 рр. зруйновано 91 церква; пастирське послання-протест було конфісковане польською цензурою і поширювалося нелегально) та проти гвалтівного перетягання цілих сіл на католицтво.

Конфлікти з польськими окупаційними властями розгорялися і щодо дрібніших речей. За польським законодавством, уся документація мала бути ведена по-польськи. До митрополита постійно чіплялися під приводом того, що метрикальні книги Галицька Митрополія веде по-українськи. Тож коли причіпки в цій справі стали нестерпними, Шептицький у 1925 році перевів усі метрикальні книги на латину.

Діяльність митрополита Шептицького як фундатора й організатора та мецената не має собі рівних. Лише одне з усіх звершених ним починань увічнило б його ім’я в історії України – а починань тих було сотні!

Засновує Український Національний Музей, купує в 1905 році для нього приміщення за 34 тис. доларів.

Церковні, гуманітарні фундації: найперша – Єпархіяльна бібліотека в Станиславові (передав 4 тисячі книг із особистої бібліотеки), Академічний Дім, Народня Лічниця, гімназії; клопотанням до чеського уряду врятував українську господарську академію в Подєбрадах. Був співзасновником українських банків.

Ним заснована Львівська Богословська Академія (1928 році єдиний український вищий навчальний заклад за Польщі); на сиротинці передав разом 1 млн. доларів; посилав подарунки на Песах єврейським убогим дітям.

Заходами Комісії охорони природи при НТШ митрополит дав розпорядження утворити на землях Львівської митрополії  заповідник кедрових лісів на горі Яйце, що біля Підлютого, та заповідник степової рослинности біля Чортової Гори на Рогатинщині. То були одні з перших природних заповідників у Західній Україні. Сприяв відкриттю курортів (наприклад Черче).

Ця величезна діяльність митрополита мала небагато аналогів увсій історії  ХХ століття, але нею він певним чином продовжував родинну традицію Шептицьких.