Митрополит Андрій Шептицький

1284 князь Лев надав Шептицьким  грамоту на боярство, яке було  підтверджене 1469 (з 1772 р. всі ці галицькі  бояри стають “графами” й  поступово асимілюються – польщаться). Однак у випадку Шептицьких  що то було за «спольщення»? Чи є це аж таким однозначним? Дивовижний приклад, який заперечує  оцю «одновимірну» спольщеність  роду: зима 1862 році (митрополит Андрій  народився 29 липня 1865): «ми верталися  саньми присмерком з далекої  прогулянки і говорили про  сподівану нашу першу дитину. Пам’ятаю, як у віддалі блимали  прилбицькі світла, а коли ми  перелітали через Чолгинські  луки, тоді мій чоловік сказав: Якщо я матиму кількох синів, то я хотів би, щоб один із  них став уніятським священиком» (спогади Софії з Фредрів (чехів  за походженням) Шептицької).

Сини Яна і Софії Шептицьких: Станислав і Олександр – вважали себе римо-католиками, Казимир (пізніший ігумен Климент), Роман (митрополит Андрій) – греко-католиками.

З дитячих пристрастей слід відзначити любов малого Романа до полювання. В домі панувала не так польська, як радше французька мова. Зі Станиславом, своїм братом-антагоністом, польським генералом, митрополит дипломатично говорив власне по-французьки.

Олександр, землевласник, був убитий гестапом в Замості 1940 року.27 вересня 1939 році з 13 членами сім’ї і слугами; енкаведисти викинули з гробівця кості батьків, зруйнували родинне гніздо Шептицьких, знищили цінні давні документи.

Найбільше випробування свого покликання Роман пережив, коли проходив реколекції в найдавнішому бенедиктинському монастирі Монте-Кассіно: «Під час молитви заволоділо мною нараз таке глибоке пізнання, такої могутности й величавости латинської Церкви, її краси й духовних скарбів, що мені здавалося, що я не зможу від неї відірватися і поза нею не зможу служити Богові».

Під час подорожі до Риму Роман зустрічається, зокрема, зі стареньким кардиналом Масаєю, і той дарує юнакові працю свого життя – етіопську граматику (ця коротка зустріч неабияк вплинула на Романів шлях до християнського  Сходу)  потім були подорожі до Києва і Росії, відома зустріч із Соловйовим, який у своїй теорії «всеєдности» одстоював воз’єднання розколених Церков.

Якраз під час Другої Світової війни митрополит робить низку таких фантастичних унійних заходів-призначень: Миколая Чарнецького призначає екзархом Волині, Полісся, Холмщини, Підляшшя; свого брата Климента, ігумена студитів, – екзархом Росії і Сибіру (куди Климент потрапив уже не як екзарх, а як в’язень), Йосифа Сліпого, свого наступника, – екзархом Східної України, екзархом Білоруси – Антонія Неманцевича.

Можливо, вбивство родини у Прилбичах та страхітливі злочинства “перших совітів” ще стояли в нього перед очима, коли він вітав “побідоносне німецьке військо” 5 липня 1941 року. Проте ніхто з єпископів – “князів Церкви” – у цілій Европі не виступав потім так відкрито й беззастережно проти фашизму в багатьох пастирських посланнях (грудень 1941, лютий 1942 – лист до Гіммлера, березень 1942; 29–31 серпня 1942 – розпачливий лист до папи Пія XII, 21 листопада 1942 – послання «Не убий»). Це приводило до фашистівських обшуків під час яких німці розкривали навіть труни покійників.

Наказав сховати понад 300 єврейських дітей та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв  йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946 році  її ув’язнено загалом на 30 років) і брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, – ще 16 євреїв; арештований 1947 році). Мусимо, сказати, що митрополит приховував цю свою порятункову акцію від більшої частини духовенства – і тому, що цього вимагали обставини, і через антисемітизм значної частини священиків.

Передчуваючи, що радянська влада буде нищити Церкву, митрополит заповідав, щоб священики, ченці і черниці вчилися якогось ремесла.

Помер Владика 1 листопада 1944 року, близько 13 год., три дні перед тим переставши з будь-ким розмовляти.

5 листопада відбувся похорон  у Львові. По суті, то був похорон  Галичини – величний, феєричний  і зловісний, з ворожим військовим  супроводом. Хрущов нібито приїхав  із вінком від Сталіна (невідомо, правда це, чи міф), один більшевицький  достойник сказав, що Шептицький  після Шевченка був найбільший  українець.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновоки

В умовах польської окупації Галичини Митрополит Андрій постійно залишався оборонцем українського населення. Засуджуючи насильницьку полонізацію краю, дискримінацію українського шкільництва, антиукраїнську національну політику польського уряду, Шептицький намагався консолідувати політичні сили українського суспільства. Засуджуючи антиукраїнські репресивні акції польського уряду у Галичині та Волині в 1920 році, Шептицький неодноразово звертався до керівників польської держави, добиваючись припинення «Пацифікації» 24.07.1933 Митрополит разом з іншими єпископами підготував (видав) послання, в якому засуджувався штучний голод, організований більшовиками в Україні. Важливе місце в діяльності Митрополита у ці роки займав захист прав православного населення Волині, Холмщини, Підляшшя та Посяння. 2.08.1938 склав листа, в якому було заявлено протест проти переслідувань православних віруючих на цих землях. Після звернення Шептицького та ін. церковних діячів до Папи Римського Пія ХІ польська влада припинила нищення православних церков. У березні 1939 Митрополит вітав проголошення незалежності Карпатської України.

Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ (закривалися духовні навчальні заклади, монастирі, церковні видання тощо), незважаючи на слабке здоров’я і похилий вік, Шептицький намагався відстоювати права церкви і вірних перед новою владою. У своїх зверненнях до молоді, батьків, ченців Шептицький закликав до цілеспрямованої праці, вірності ідеалам церкви. Передбачаючи наростання репресій проти церкви, Митрополит таємно 22.12.1939 висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії о. Йосипа Сліпого.

На початку радянсько-німецької війни 1941-1945 митрополит Андрій вітав відновлення української державності і створення уряду Української держави – Українського Державного Правління на чолі з Я.Стецьком (лист Шептицького від 1.07.1941). У 1941 Шептицький очолив Українську Національну Раду, а в 1944 – Всеукраїнську Національну Раду. Митрополит негативно ставився до німецького окупаційного режиму. Засуджуючи переслідування євреїв звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення у Галичині до райхсканцлера Г. Гімлера. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. 21.11.1942 було видано пастирський лист митрополита Не убий, в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства і містилися застереження про відлучення від церкви організаторів і виконавців подібних злочинів. Під час Другої світової війни Шептицький ставив питання про об’єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів церкви та української інтелігенції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел та літератури

1. Суханова З.Г., Сулима-Матлашенко Н.В. Андрей Шептицький: реалії хресного шляху // Сторінки історії України: Посібник для вчителів. - К.: Освіта, 1992.
2. Цегельський Л. Митрополит Андрей Шептицький. - Львів: Місіонер, 1995.
3. Кравченюк О. Хроніка життя і діяльності митрополита Шептицького // Патріярхат. За єдність церкви і народу. - 1990. - Ч 6.
4. Лаба В. Митрополит Андрей Шептицький. Його життя і заслуги. - Львів.: Свічадо, 1990.
5. Голият Р.С. Краківська конференція про митрополита Андрея // Світло.- 1995. - Ч.4.
6. Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитуванняАндрея Шептицького // Київська Церква. - 2001. - №1-3.
7. Кам’янський П. Митрополит Андрей Шептицький та єпископ Григорій Хомишин в боротьбі за українську церкву і державність у першій половині ХХ століття // Схід.- 2006. - №4.
8. Красівський О. За українську державу і церкву. Громадська і супільно-політична діяльність митрополита А. Шептицького в 1918 - 1923 рр. - Львів, 1996.
9. Мартирологія українських церков у чотирьох томах. Т. ІІ. Українська католицька церква. Документи, матеріали. Християнський самовидав України / Під ред. О.Зінкевича, Т. Лонгина. - Торонто, 1985.