Мілюков П. М.: творча доля і політична кар΄єра

"Про усунення партій  і партійної боротьби немислимо  й думати, – відповідає на це  Паульсен, – цього не можна  досягти навіть і при самодержавстві. Замість партій з’явилися б  тільки котерии, а замість партійної  боротьби – придворні інтриги  з усією їхньою низькістю й  підступництвом". Що стосується "духовно-моральної" життя, держава просто не може зробити її "безпосереднім завданням своєї діяльності". "Релігія, моральність, філософія, наука, мистецтво, поезія – все це суть занадто внутрішні й вільні речі, щоб можна було створювати їхніми засобами держави, які зрештою зводяться до права й примуса". Держава в стані "створити лише зовнішні умови їхньої можливості". Таким чином, мети "політики" обмежені. Але в межах цих цілей "політика" автономна. Краща політика, по Аристотелю, не та, котра прагне до вищих ідеалів – проектувати ідеальні держави неважке завдання, – а та, котра з наявних матеріалів уміє створити те, що потрібно; та, у якій чуття дійсності з’єднується із прагненням до вищого. "Політика не є справу почуття, симпатій або антипатій". "Де боротьба, там не може бути відвертості й щирості, не можна не користуватися слабкими сторонами супротивника й відкривати йому власні слабкі сторони". Навіть і Христос у боротьбі з фарисеями й первосвящениками не вказував на відносну законність їхнього існування, а нещадно виносив на світло їхній виворіт. Точно так само законно й прагнення до перемоги й влади. У цьому "душу партій"; і та партія, що не бореться, втрачає значення й перестає існувати. Не можна, звичайно, ставити успіх єдиною метою боротьби, жертвуючи принципами й вносячи в партію дух безпринципного опортунізму, ведучий зрештою до її розкладання. Але не можна, з іншого боку, і боротися за голі принципи, забуваючи про практичні наслідки, втрачаючи всякий зв’язок з дійсністю й тим позбавляючи партію життєздатності й надії на перемогу. Знайти правильну середину між цими двома крайностями є справа окоміру й такту – якостей, які й створюють "політика".

Таким чином, Паульсен не тільки не хоче знищувати політикові й підкоряти її "роботі людини над самим собою". Він навіть не хоче робити політикові "ручний" і позбавляти її властивого їй у її області зброї. "Було б навіть краще для нашої громадськості, якби в нас було більше рішучості й наполегливості в захисті наших переконань і ідеалів, більше готовності до боротьби, боротьбі суворої й потребуючої жертв за праву справу". Всі, чого хоче Паульсен, – це трохи " гуманизиро-вать" партійну боротьбу. Він вимагає чесного переконання в правоті своєї справи й відданості йому: вимагає боротьби "чесною зброєю", а не неправдою й наклепом, хоча це й не значить "грати з відкритими картами й уважати себе зобов’язаним поправляти помилки супротивника". Він вимагає збереження "нейтральної сфери поза боротьбою", де можна було б поважати супротивника як людини; не думати, що в противній партії немає людей, що заслуговують симпатії й поваги, і не змішувати границі партій із границями добра й зла; ставити ціле вище партій не тільки на словах, але й на ділі; припиняти партійні звади, коли коштуєш віч-на-віч із ворогами батьківщини; визнавати відносну справедливість позиції політичного супротивника. Не можна не приєднатися до всіх цих рад – моралізувати "політикові". Потрібно тільки додати, що ради Паульсена найменше потрібні для того крила нашої юної "політики", що тісніше всього пов’язане з минулим росіянці інтелігенції. Якщо це крило в чому-небудь обвинувачують у широкій публіці, то саме в тім, що "гуманизирование" політики робить його занадто "ручним" і занадто перешкоджає тому, що на нашім політичному жаргоні одержало назву "яськравих виступів". Нашим "гуманним" політикам сторонні глядачі боротьби всі частіше кричать у політичному азарті: будьте, як інші, не соромтеся!

Після всіх своїх застережень і виправлень Паульсен безумовно визнає те важливе значення політики й політичних партій, що нам заважають визнати тільки деякі наші інтелігентські звички. "Як ні серйозні зазначені дурні сторони, – говорить він, – але безстороннє соціально-психологічне й фило-софсько-історичне спостереження не може піти від висновку, що партії є не тільки неминуче, але й необхідне явище громадського життя… Партії виникають ськрізь, де неорганізована маса повинна практично об’єднатися й стати здатної діяти й вирішувати. Це відбувається із психологічною й телеологічною необхідністю… Тільки утворення партій робить із хаотичної юрби розчленоване, здатне входити в переговори й приймати рішення ціле".

Інакше кажучи, політична партія є той вихід з інтелігентської "гуртківщини", що стає необхідний при першому ж серйозному приступі до організації маси в ім’я тих або інших інтелігентських ідеалів. Гурткове "сектантство" знаходить собі, нарешті, в "політику" краще застосування сил, чим внутрішні звади, літературна полеміка й… емігрантський патріотизм. Я не сумніваюся, що з першою ж нагодою перейти в "світлий і просторий будинок з тісного й задушливого приміщення" вся інтелігентська психологія повинна радикально перешикуватися. І якщо вона недостатньо швидко змінилася, коли на кілька історичних митей вікові затвори були зняті, те, право, у цьому винувата не стільки навіть. інстинктивна потреба випрямитися після довгого сидіння в тісноті, не яськраве світло, що відразу засліпив ока, а саме сама стислість миті й непевність у міцності володіння тим "просторим приміщенням", у якому могло б розвитися нове "хазяйське" почуття відповідальності за зміст цього приміщення. "У міру того, як придбання стають цінніше й наближається момент практичного здійснення партійних ідеалів, стають очевидніше й труднощі й ськладність великого завдання. І риторика крові й ненависті, успадкована від політичних революцій, усе рішучіше відкидається убік. Германська соціал-демократія, що здивувала мир своїм титанічним ростом, представляє самий блиськучий приклад політичної стриманості й самовладання". Так говорив в 1890 р. Степовик, у тій же статті, що я цитував вище (с. 142).

Я добре знаю, що саме "цінність" придбань і піддалася сумніву – і із причин зовсім ґрунтовним. Однак у них була одна сторона, що неможливо заперечувати і яка становить необхідну умову всякої "політики". Я говорю саме про можливість організації широких суспільних кіл і народної маси за допомогою політичних партій.

Було б надто пристрастно й дико затверджувати, що єдиним результатом першого контакту інтелігентської думки з народної з’явилося хуліганське насильство й експроприаторство. Не менш авторів "Віх" мені довелося полемізувати проти лівих інтелігентських плинів в "політику" за ці революційні роки *. Ту величезну масу шкоди, що вони принесли справі російського звільнення своїм рецидивом утопізму й навіть "педократии", я анітрошки применшувати не бажаю.

Я готовий навіть самим наполегливим образом запрошувати цю частину інтелігенції "покаятися" – не в морально-релігійному змісті, зрозуміло, а в змісті визнання своїх помилок, кращої оцінки своєї сили, більше правильного розуміння моменту й, взагалі, готовності ськористатися уроками власних невдач. Але треба ж бути справедливим і визнати, що й у цьому світі, що зберіг звички й прийоми тільки що покинутої конспірації, все-таки був не один "утопізм", "педократия" і догідництво інстинктам маси. У ньому була наявною й швидка еволюція в напрямку серйозної політичної відповідальності. І еволюція ця обіцяла привести до разючих результатів у міру збільшення "цінності" загальних придбань, зокрема ж, у міру розширення політичної організації. Цей шлях вів би, бути може, через ряд нових уроків і досвідів, неминучих при перших кроках політичного самонавчання. Але адже й "заспокоєння" – на чи протест проти "політики", на "вихованні" або чим-небудь іншому – не рятує нас від досвідів самонавчання в майбутньому. "Виховання" дуже гарне, звичайно, коли для нього є час і підходящі умови. У противному випадку вимога попереднього виховання маси звучить глузуванням, дуже дешевої й занадто що близько нагадує тих кріпосників, які вимагали, щоб "душі рабів" були неодмінно раніше звільнені, чим їх "тіла". "На небесах панує мир, – говорить усе той же Паульсен, – але на землі панує війна, і обоптись без її неможливо". Можна тільки змінити її форму, і це може зробити винятково "політика" і "політична організація".

От чому утворення політичних партій і перші досвіди самонавчання в політичній боротьбі я схильний уважати самим великим і найвищою мірою коштовним позитивним придбанням тільки що пройденої нами стадії російського політичного розвитку. І всьому, що може підсилити байдужість нашого суспільства до цього способу "зовнішнього влаштування", я вважаю за необхідне протидіяти найенергійнішим образом. Я нагадаю тільки, що навіть перший і недоськоналий досвід російської політичної організації дав такі результати, яких не могли б дати десятки років літературних інтелігентських суперечок. Перед нами точно піднялася завіса, що приховувала від нас мир російської дійсності. Явища, про існування яких ми тільки ворожили, стали перед нами в повнім світлі дня ке тільки у своїх якісних розходженнях, але й у своїх кількісних відносинах і пропорціях. З великого "сфінкса", народу, перед яким у здивуванні й з допитливим, болісним сумнівом зупинялися люди всіх напрямків, із цього сфінкса спала, нарешті, маська. Ми знаємо тепер, хто захищає цей старий лад, у якого передбачалися мільйони захисників. Ми знаємо, хто вони, ськільки їх і якими засобами вони борються. Звичайно, разом із приємними несподіванками багатьох з нас осягли сумні розчарування. Одне з головних виявилося в тім, що "крайній правий фланг" * нашої інтелігенції виявився на крайньому лівому фланзі практичної політики. Але ми переживаємо тепер, як уже ськазано, перші моменти політичного самонавчання. А при цьому розчарування іноді не менш важливі, чим приємні несподіванки.

Нехай все це так, ськажуть нам деякі з розчарованих. Нехай "політика", як вона може вестися зараз, потрібна, необхідна. Але нехай її ведуть інші. Політика адже "псує характер", говорить прислів’я. "Хто віддається політиці, – говорить той же Паульсен, – тому важко зберегти себе від притуплення почуття істини й справедливості. Людей з вищими прагненнями й тонше почувають партійне життя відштовхує, і вони взагалі відстороняються від громадського життя".

Я дуже добре розумію, що глибокий мислитель, тонкий художник, що захоплюється поет, кабінетний учений можуть не мати якості, необхідними для політичного діяча, так само як і політичний діяч може не годитися у філософи, художники, поети й учені. "Політика" є спеціальна область, як усяка інша. Вона вимагає особливих смаків, схильностей, здатностей, звичок і знань. Може бути, одна з ходячих помилок полягає ськоріше в думці, що політикою може займатися всякий. Але з іншого боку, не можна не заперечувати самим рішучим образом проти того, теж, на жаль, досить популярної думки, що займатися політикою – значить мати якості, що заслуговують осудження із загальнолюдської точки зору. Політика представляється ремеслом начебто конокрадства, карманничества або, щонайменше, служби по інтендантському відомству. Сліди цього популярного забобону можна помітити й у Паульсена, незважаючи на всі його зусилля виправдати заняття політикою. Я думаю, що при правильному розумінні справи отут нема чого "виправдувати".

3. Останні рокаи російського історика

Свій 80-річний ювілей (1939 р.) Мілюков не зазначав публічно, заборонили лікарі. Його відвідали друзі і однодумці, він отримав безліч поздоровлень різних країн світу. Шанувальники подарували Милюкову бронзову медаль з його зображенням, відлиту із малюнка Дейша. У слові-відповіді Мілюков згадував про минулих товаришів і своєї присязі солдата у боротьбі російський конституціоналізм.

Переддень Другої світової війни загострило протиріччя серед російської еміграції. Саме тоді Мілюков часто виступав у Парижі, й у Пра ге, кажучи про те, «у разі війни еміграція мусить беззастережно бути за своєї батьківщини». Однією з його головних опонентів із цього питання був генерал Денікін. Він просто хотів, щоб Червона Армія, від разив німецьке навала, завдала б поразка Німеччини, та був скасувала більшовизм. Мілюков важко переживав розділ Чехословаччини по Мюнхенскому угоді (1938 р.) і передбачав стрімке наближення війни. У советско-финляндской війні 1939—1940 рр. сів у бік СРСР. «Мені шкода фінів,— розмовляв,— але за Выборгскую губернію».

Коли розпочалася війна й наближалися до Парижа, Мілюков разом із М. До. Волковим, директором «Останніх новин», ведавшим організаційно-фінансової частиною газети, оселився дачі під Фон тенбло, де було ні газу, ні електрики, ні продуктів. Одне з співробітників газети, відвідавши тоді Мілюкова, застав його з чищенням картоплі. Невдовзі Мілюкова перевезли в Віші, де умови життя більш прийнятними.

Він стежив за перемогами Червоній Армії та хотів розгрому фашистської Німеччини. «Найважливішими годинами дня,— згадував очевидець,— були такі, що він, пригорнувшись вухом до настільного радіо, ловив шепіт швейцар ских і лондонських передач. Душевний світ було порушено, але воля остава лася колишньої. Висадка союзників у Африці, відступ німців з Волги були, мабуть, останньому радістю. Віра давала сили».

Останніми роками життя Мілюков почав писати свої «Спогади». Він жив у Віші, Монпельє, в Екс ле Бен, далеко від Парижа, був відірваний від бібліотек, архівних матеріалів і писав з пам'яті. Його друзі давно наполягали у тому, що він написав про своє життя і боротьбі, перемоги і ураженнях, про завоюваннях і помилках, у тому, що також можливе невоз можна було зробити по дорозі російського конституціоналізму.

Мілюков не завершив своїх спогадів. Він помер 31 березня 1943 рік у віці 84 років.

Висновки

Життєвий підсумок Мілюкова у боротьбі — це підсумок російського конституціоналізму. Конституционализм у Росії зазнав пораже ние. «Життя складніше розрахунків самого мудрого політика, — визнавав Мілюков, — він дав чи рішення головоломної завдання, якого прагнули ми всі .»

Проте чи усе, що зазнає приголомшливої поразки, не залишає сліду не дає результатів. Здобутий досвід завжди є джерелом нових ідей, нових теорій і застерігає від нових втрат. У цьому вся історичне оп равдание невдач і поразок. Головне — вміти прислухатися до минуло му й уміти використовувати усі цінне, що накопичено часом.

Список використаних джерел

1. Історія батьківщини: люди, ідеї, рішення: Нариси Росії XIX-XX ст. – М., 1991

2. Луначарський А.В. та інших. Силуети: політичні портрети. – М., 1991

3. Мілюков П.Н. Спогади (1853 – 1917): У 2-х томах. – М., 1990

4. Росія межі століть: історичні портрети. – М., 1991

5. Історія другої російської революції. Софія, 1921-1924 Вип. 1-3. (Перевидання - М., 2001; Мінськ, 2002).

6. Інтелігенція та історична традиція / / Інтелігенція в Росії. - СПб., 1910

Рік боротьби. - СПб., 1907.

7. Національне питання (походження національностей і національного питання в Росії). Берлін, 1925.

8. Головні течії російської історичної думки

9. Нариси історії історичної науки. М., 2002.

10. Розкладання слов'янофільства. Данилевський, Леонтьєв. Вл.Соловьев. М., 1893.

11. Живий Пушкін. Париж, 1937 (перевидання - М., 1997).

12. Нариси з історії російської культури (в 3 частинах), СПб.: Видання журналу «Світ Божий», 1896-1903, Ювілейне видання Париж, 1930 - 1937; Гаага, 1964. (Перевидання - М., 1992-1993).