Міщанство в польсько-літовській державі

 

 

 

 

-9-

Соціально-економічний стан верстви міщанства

 

 

Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були тісно пов´язані з  соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов´язків. Поділ на стани, що існував паралельно етнічному та релігійному, започаткував ще одну площину суспільної стратифікації, став важливим чинником у процесі самовизначення та самоідентифікації людини, тобто усвідомлення свого місця в суспільній структурі.

Міщанство за часи польсько-літовської держави було  виділено в окрему верству населення. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди перебував патриціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з найбагатших і найвпливовіших купців та промисловців. Середньою ланкою міщанства було бюргерство — цехові майстри й торгівці середньої заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни). 
   Характерною рисою міського життя була цехова організація. Відповідно до західноєвропейських зразків населення українських міст об´єднувалося в цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій статут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі.  

 Поява Магдебурзького  права тісно пов´язана з перебігом тогочасного державотворчого процесу. Для міщан боротьба за надання їм Магдебурзького права була способом здобуття певної автономії від держави та правової основи для захисту від зазіхань великих феодалів, які вимагали від міст натуральних повинностей, податків та ін. Для центральної влади, яку уособлювали литовський князь або ж польський король, дарування тому чи іншому місту Магдебурзького права стало важливим чинником державного управління, що давав змогу розширювати за рахунок міщан свою соціальну базу та здійснювати тиск на феодальну аристократію. 
   Запровадження Магдебурзького права в українських землях мало важливі наслідки. Насамперед це захист міського населення від сваволі королівських намісників і великих землевласників, створення сприятливих умов для розвитку ремесла й торгівлі. Це дало можливість

-10-

певною мірою «європеїзувати»  міське життя, ввести його в чіткі правові норми. Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського самоврядування та суду, визначало їх функції, регламентувало діяльність купецьких об´єднань і цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за злочини тощо. 
   Поширення Магдебурзького права в українських землях сприяло формуванню нових рис ментальності місцевого населення. Йому стають притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати суспільне життя на основі правових норм тощо. Отже, Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства. 
   Вплив цієї системи правових норм на українське суспільство не можна назвати однозначно позитивним, адже вона зумовила посилення іноземної колонізації та обмеження прав місцевого населення. Заохочення центральною владою переселення в українські міста іноземців, релігійні обмеження, що почалися ще за часів Вітовта, призвели до витіснення з органів міського самоврядування корінних жителів, місце яких зайняли поляки та німці, а також до загострення проблем в економічній сфері, де серйозними конкурентами русинів стали вірмени та євреї. 
   Магдебурзьке право в українських землях гальмувало і блокувало розвиток місцевих норм і традицій самоврядування, хоча саме вплив місцевого звичаєвого права зробив німецьку систему правових норм значно м´якшою. Сформована в Україні модель Магдебурзького права характеризується значно більшим втручанням, ніж у Західній Європі, центральної влади в життя міст. Зокрема, у внутрішні справи українських міст досить часто втручалися королівські або великокнязівські намісники — воєводи і старости. До того ж голову органу міського самоврядування (магістрату) — війта, як правило, не обирали, а призначали король або великий князь. 
   Незважаючи на те, що розвиток міст гальмувався як державною владою, так і феодальною аристократією, все ж міщани перебували, порівняно з селянством, у привілейованому становищі. По-перше, міські мури робили їхнє життя більш захищеним. По-друге, ремесло та торгівля забезпечували вищий, ніж у селян, рівень життя. По-третє, запровадження Магдебурзького права створювало юридичне підґрунтя для відносно незалежного розвитку міст. По-четверте, існування міського самоврядування формувало і фіксувало в ментальності міщан

-11-

незалежність поглядів, відповідальність, самостійність у прийнятті рішень. По-п´яте, процес обміну інформацією, а отже і генерація нових політичних, економічних та культурних ідей, завдяки порівняно більшій концентрації населення та активним контактам із зовнішнім світом відбувалися швидшими темпами, ніж у сільській місцевості. 
   Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи: 
   1. Чиншові селяни (данники). Вони сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає. 
   2. Тяглі селяни. Так називали селян, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо). 
   3. Службові селяни. Це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об´єднувалися в сотні, керовані сотниками, і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

 

Список літератури:

1. Орест Субтельний. Україна: Історія – Київ:Либідь, 1993.-720 с.
2. Танцюра В. І. Політична історія України– Київ: Академвидав, 2008, 552 с.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-12-

Участь міщанства в  громадська-політичному житті

 

 

Міщанство вело боротьбу проти соціального і релігійно-національного гніту. У цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства

Їх виникнення зумовлювалося  прагненням міського населення, передусім  середніх його верств, об'єднатися для  захисту своїх соціально-економічних  інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.

Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї  організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало  ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист.

Подібні організації стали  виникати в передмістях Львова, а  також в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися  в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. У 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, в 1591 р. — у Бресті та Городку, в 1592 р. — у Комарні, в 1594 р. — у Любліні, близько 1615 р. — у Києві (Богоявленське), а близько 1617 р. — у Луцьку (Чеснохрестське). На початку XVII ст. відзначалися активністю братства в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах. Виникали братства також в окремих селах.

Львівське Успенське братство в період найбільшої активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об'єднувало переважно  цехових ремісників і крамарів. У  другій чверті XVII ст. до керівництва в ньому прийшли найзаможніші українські та грецькі купці. Більшість братств не мала в своїх рядах духовних осіб і шляхтичів. Дещо іншим було становище у Київському і Луцькому братствах, де православні ченці й шляхтичі користувалися значним впливом. У Києві такі представники духовенства і шляхти, як ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Ієзекіїль Курцевич, шляхтянка Гальшка Гулевичівна, належали до числа засновників братства. Найактивніший діяч Київського братства — Іов

-13-

 

Борецький (до чернецтва  Іван), київський митрополит (з 1620), автор 

публіцистичних творів, спрямованих  проти католицтва й унії, політичний діяч.

Духівництво намагалося прибрати братства до своїх рук, у зв'язку з чим наприкінці XVI ст. спалахнув  конфлікт між групою галицьких братств, з одного боку, і верхівкою православного духовенства на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном — з другого. Поширення братствами освіти серед «простого народу» єпископ вважав замахом на прерогативи церкви. Разом з тим братчики прагнули здобути право на участь в управлінні церковними справами, що ще більше загострило конфлікт. У цій боротьбі братства скористалися з суперечностей в колах православної ієрархії. Так, коли на Україну десь в кінці 1585 — на початку 1586 pp. прибув антіохійський патріарх Йоаким IV Доу, а в 1589 р. — константинопольський патріарх Єремія Транос, керівники Львівського братства домоглися від них грамот, які підтверджували статут останнього й право на ставропігію — виключення його з-під юрисдикції єпископа. Видаючи грамоти, патріархи намагалися використати конфлікт братств з єпископом для посилення свого контролю над церковною адміністрацією України. Однак, як визнавали пізніше самі представники церковної ієрархії, члени Львівського братства не слухалися «ні митрополита, ні патріарха».

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Братства відігравали  важливу роль у боротьбі проти  національно-релігійного гніту. Так, у першій половині XVII ст. Львівське  братства виступило проти обмеження  економічної діяльності українських  цехових ремісників і торговців  та заборони некатоликам брати участь у міському самоврядуванні. Братства чинили опір примусовому впровадженню церковної унії.

.Завдяки їхній діяльності за часів, коли вищі стани почали полонізуватися, керівництво українським національним життям переходило до міщан.

Зокрема, в XVI ст. українське міщанство стало осередком боротьби за національні права на релігійному, політичному й культурному полі.

-14-

Воно також надало нового спрямування козацтву — зміцнило його активними, інтелектуально вищими силами, залучило до спільних національнополітичних змагань, надихнуло прагненнями державного відродження України.

Українські міщани вели боротьбу проти соціального і національного  гноблення, яка часто переростала  в стихійні повстання: Канівське  і Черкаське (1536), Брацлавське і  Вінницьке (1541), Білоцерківське (1589—90) міські повстання. Міське населення брало участь у селянсько-козацьких повстаннях кін. 16 — 1-ї пол. 17 ст. Також мещани брали активну участь у Національно-визвольній війні українського народу 1648—54 та народних рухах 2-ї пол. 17—18 ст. Важливу роль у визвольній боротьбі українського народу проти польського панування у кінці 16—17 ст. відіграли ті самі братства, про які я розповідала вишче. Міщанство багато зробило для розбудови козацько-гетьманської держави, зокрема в організації державного господарства і фінансів, дипломатичних зв'язків, торгівлі тощо.

 

Список літератури:

1. Роман Мисаковець, "Церковні братства у боротьбі за українську православну церкву", газета "Успенська вежа", Січень 1995 року
2. Орест Субтельний. Україна: Історія – Київ:Либідь, 1993.-720 с.
3. Марія Колесник, "Українські православні братства. Історія їх виникнення та діяльність".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-15-

Список літератури:

 

1. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
2. Дудко І. Д. Історія Українського суспільства [навчальний посібник] /Київ, КНЕУ, 2011.
3. Кунцевська Оксана, «Зміст і обсяг поняття «міщанство»

(етноісторичний підхід)/ «Народна творчість та етнографія, 2/2009.

4. Грушевский А. Города Великого княжества Литовского в ХIV—ХVI в.: Старина и борьба за старину. К., 1918
5. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце ХV — 60-х годах ХVI в. К., 1989
6. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. — 4-те вид., стер. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2003. - 429 с. - (Вища освіта XXI століття).
7. Орест Субтельний. Україна: Історія – Київ:Либідь, 1993.-720 с.
8. Танцюра В. І. Політична історія України– Київ: Академвидав, 2008, 552 с.
9. Роман Мисаковець, "Церковні братства у боротьбі за українську православну церкву", газета "Успенська вежа", Січень 1995 року
10. Марія Колесник, "Українські православні братства. Історія їх виникнення та діяльність".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

-16-