Музичні надбання старокиївської культури

Поряд із культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура. У містах існували артілі "огородників" - будівничих міських укріплень. У період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні оборонні споруди (переважно з дерева і землі) з товстими кріпосними стінами. Стіни робили із засипаних землею зрубів - городень, на яких стояли заборола - криті бруствери з бійницями. Ворота розташовували у надбрамних вежах, над якими іноді ставили ще й надбрамні церкви. Перед ворітьми, через рови перекидали мости, що іноді піднімалися за допомогою спеціальних пристосувань - "воротів" та "жерваців" (князівський замок у Любечі). Наприклад, Київ був оточений валами і дерев'яними стінами загальною висотою до 16 метрів. Вхід до міста був можливий тільки через кам'яні ворота - Львівські, Лядські та парадні Золоті. Золоті ворота відбудовані, і сьогодні є пам'яткою давньоруської оборонної архітектури.

Київ також захищали фортеці - Вишгород з півночі, Білгород із заходу, Василев з півдня, та низка потужних застав вздовж Дніпра. Оборонне будівництво вдосконалюється та продовжується у XIII ст. З появою стінобитних пристроїв все частіше зводяться високі кам'яні укріплення, оборонні башти з бійницями. При їх будівництві запозичується досвід європейських країн, вдало використовуються особливості місцевого ландшафту. Зразками оборонних споруд того часу є укріплення Галича, Кам'янця, Любліна, Дрогобича, Луцька. До оборонних споруд XIV-XV ст. належать також феодальні замки з міцними кам'яними мурами та вежами.

У деяких регіонах України збереглися такі оборонні фортифікації, як земляні вали ("Змієві вали"), що розташовані на півдні Київщини і Уманщини. Вони простягайся на десятки і сотні кілометрів завдовжки, їх рештки збереглися біля річок Віта, Красна, Стугна, Трубіж, Сула, Рось та уздовж західного боку р. Збруч. Географічне положення "Змієвих валів" вказує на їх стратегічне значення у боротьбі з кочівниками. Питання про походження "Змієвих валів" науково ще не досліджене .

Отже, розглядаючи майже трьохсотрічний період розвитку архітектури Київської Русі, можна визначити п'ять її стильових етапів. Перший - кінець X - 30-і роки XI ст., коли під впливом візантійської будівельної техніки і архітектури зароджується і починає свій розвиток кам'яна монументальна архітектура. Це був час будівельної діяльності Володимира Великого у Києві та його сина Мстислава у Чернігові.

Другий період охоплює 30 - 50-і роки XI ст. Це був час будівництва Ярослава Мудрого. Розширюється територія міст, зводяться міцні укріплення, створюються ансамблі князівських центрів, будуються палаци, гридниці в Києві, Новгороді, Полоцьку, зводяться великі собори. Головною особливістю споруд стає об'ємно-просторовий центричний характер їх композицій і багатоповерхове завершення.т

ретій етап (друга половина XI - початок XII ст.), коли будуються храми, які найбільше відповідають потребам і канонам православної церкви та з'являються місцеві архітектурні школи. При всіх технічних і художніх особливостях, архітектура Київської Русі в ці часи мала вплив традицій середньовізантійської архітектури, так само як і інші країни Східної Європи.

Четвертий період охоплює 20-80-ті роки XII ст. У цей період остаточно формуються місцеві архітектурні школи, простежується певний відхід від візантійських традицій будівництва. Споруди будуються у романському стилі.

П'ятий стильовий етап - кінець XII ст. - 30-ті роки XIII ст. В цей час у композиціях споруд зодчі звертаються до традицій, що йдуть від народних джерел. Пізніше ці традиції відіграють значну роль у формуванні національних рис української ренесансної та барокової архітектури. Церква стає не тільки храмом, а й окрасою міста. Розвивається будівельна техніка, виникають нові конструктивні прийоми.Таким чином, архітектура Київської Русі, використовуючи власні традиції та індивідуальні риси, відповідала світовому архітектурному процесу і розвивалась в його контексті.

Живопис

З культовою архітектурою був тісно пов'язаний монументально-декоративний живопис, що значною мірою ґрунтувався на візантійській традиції. Вирішальну роль відіграли історичні і соціальні потреби Київської Русі та глибокі традиції народної культури. Загальнодоступна мова живопису сприяла утвердженню серед народу християнської релігії, пануючих та нових морально-естетичних цінностей. Живописні зображення у храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Храмові розписи розкривали основні положення християнського вчення в узагальнених, доступних для сприйняття образах, які у поєднанні з архітектурними формами мали сильний емоційний вплив на людей.

У Київській Русі візантійський живопис поширився у формі монументальних настінних розписів - мозаїк і фресок. Цастінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII ст. Технологія виготовлення різнокольорової смальти (особливо золотої) була дуже складною і дорогою, а саме мистецтво мозаїки вимагало великого уміння. У Києві мозаїками були оздоблені інтер'єри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Мозаїками здебільшого прикрашали увігнуті та вигнуті поверхні - апсиди, куполи, склепіння, арки.

Основним видом монументального мистецтва Київської Русі був фресковий живопис. Він значно дешевший, але справляв надзвичайний художній ефект. Фресковий розпис потребував доброго вапняного розчину, потрібного набору фарб, в основному мінеральних, і дуже високої майстерності живописців. Фрески виконувались як по вогкому, так і по сухому тиньку, вони чудово поєднувались з фактурою кам'яних стін і мали надзвичайно багатий колорит. Інтер'єри перших кам'яних давньоруських храмів розписували візантійські майстри, які не тільки слідували канону, але і враховували місцеві традиції та смаки.

Техніка фрески була також запозичена у візантійських майстрів, але давньоруські художники довершили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Так, новим у мистецькій діяльності давньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У XII столітті мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески.

Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві Києва, але вони не збереглися. Будівництво і оздоблення Десятинної церкви започаткувало київську ар-хітектурно-будівничу і мистецьку школу.

До найвизначніших пам'яток українського і світового монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору у Києві. Головним змістом художнього оздоблення інтер'єру цього храму є утвердження християнства, а храмові настінні розписи стали "біблією для неписьменних", яку потрібно було читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору. Це - поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею, в апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-заступниці Марії-Оранти - Софії-Премудрості Божої, як охоронниці і заступниці Києва і Русі, як "нерушимої стіни, захисниці градів і вєсєй". Марія-Оранта у народній свідомості злилася з язичницьким образом "Великої Богині", що уособлювала силу землі Київська Оранта за колоритом і малюнком належить до найвищих досягнень монументального мистецтва візантійського стилю, його київської малярської школи.

Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти, розташована багатофігурна композиція "Євхаристія" (причащання апостолів), а ще нижче - "святительський чин", який є одним із кращих взірців монументального живопису. Мозаїчні панно св. Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків. Важливим елементом художнього оздоблення Софії є орнаменти, переважно рослинного характеру. До наших днів збереглося 260 квадратиних метрів мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок собору Святоі Софії у Києві .

Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві. З середини XII ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий живопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися до наших днів у сакральних спорудах Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.

Музичні надбання старокиївської культури

В історії української музики цей період відносять до мистецтва періоду Київської Русі, який починається з IX ст. Невід'ємною його частиною була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими "русаліями" та купальськими іграми.

Головними носіями народного мистецтва в Київській Русі були скоморохи - талановиті музиканти і актори з народу. Вони були неодмінними учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику (навіть дресирувати тварин, особливо ведмедів). До того ж вони складали пісні. Мистецтво скоморохів відображало народне уявлення про життя, природу, ставлення до влади. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Зберігся навіть заклик духовенства з проповіді IX ст.: "Смеха бегай лихого, скомороха...и гудця, и свирця не уведи в дом свой". Літописи XI ст. підкреслюють, що мистецтво скоморохів відволікає людину від бога, що їх ігрища й "позори" (вистави) збирають багато людей, а церкви залишаються порожніми. Але народ любив і поважав бродячих музикантів, сприймаючи їх як поборників народних інтересів, як "святих" людей, котрих слід шанувати. Основним інструментом скоморохів був гудок - триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів - гудошник, гудець.

Серед нових пісенних жанрів, що виникли в Київській Русі популярним був жанр билини - героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників - руських богатирів. їх виконували сказителі-професіонали. Імена таких співців згадуються в літописах та у "Слові о полку Ігоревім". Це - Митуса, Ор та Боян, ім'я якого згодом стало синонімом би-линника-сказителя.

Крім народного мистецтва, багатством і розмаїттям відзначався музичний побут княжого двору. При дворі князя був цілий штат різних музикантів-"умільців". Існувала традиція віншувати князя застольною музикою під час бенкетів. В одному з творів XII ст. описано обід у знатного боярина "с гуслями, всяческим весельем, льстецами, игрецами, празднословцами, смехотворением". Зображення групи музикантів, танцюристів, акробатів відтворюють відомі фрески Софійського собору.

У Київській Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й дерев"яні (сурми), свірелі. Серед струнних ми вже згадували про гудок, крім нього був ще смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти - одно-та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як інструменти сигнальні. Використовувалися також ударні інструменти - накри (литаври), бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителів. На одній із фресок Софійського собору збереглося унікальне зображення музиканта-соліста, який грає на на скрипкоподібному інструменті.

Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза була поширена ще з XI-XII ст. у східних народів - половців, татар. Кобза - це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру. За свідченням відомого знавця народної культури Г. Хоткевича, бандура відома в Україні ще з IX ст.

З поширенням у Київській Русі християнства почала розвиватися сакральна (церковна) музика. Сприйнявши через Болгарію християнство в його візантійській формі, церква Київської Русі прийняла й візантійські традиції богослужебних обрядів. Як відомо, серед інших зовнішніх відмінностей між католицькою та православною церквами є різниця між музичним їх оформленням. Зокрема, у католицькому соборі обов'язково присутній орган (у перекладі з грецької - інструмент, знаряддя). У православній церкві його немає, тут панує хорова музика. Принаймні так довгий час вважалося. Але біля Керчі, в Криму були знайдені останки органу, походження якого відносять ще до І ст. Археологи знайшли також залишки органу при розкопках у Києві кам'яного храму X століття. А на фресках Софії Київської зображений механічний орган. Історично склалося так, що впродовж наступних століть орган замінив церковний спів.

Перші служителі та співаки церковних хорів були вивезені з Болгарії та Візантії. Але київські князі домагалися самостійної церкви. У зв'язку з цим при головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Вони виховували і навчали співацькі кадри і формували самобутній стиль хорового церковного співу. Центром церковної музичної культури Київської Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу - "розспівщики".

Характерними рисами церковного співу Київської Русі були: акапельність (хоровий спів без супроводу), на відміну від католицької вокально-інструментальної музики, унісонність (одноголосий спів). Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками або знаменами. Звідси і походили назви - "крюкове", "знаменне" письмо, "знаменний спів". Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію: лише приблизно можна було уявити напрям руху мелодії. Крюки записувалися над текстом і вказували приблизну тривалість звуків без фіксування точної висоти звучання наспіву. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст. На перших етапах церковної музики існувала так звана кондакарна нотація, яка не мала сучасного лінійного нотного стану. Ця система була складною, ключ до її прочитання загубився в глибині віків, і тому кондакарні записи і досі не розшифровані.