Музичні надбання старокиївської культури

Подібно позвивалося і тваринництво. Давньоруське стадо складалося з великої і дрібної рогатої худоби, коня, свині, віслюка. Розводили різні види домашньої птиці (курей, гусей, качок, індиків), а також утримували собаку і кота. Мисливство, рибальство і збиральництво також сприяли освоєнню природних ресурсів і знайомству з дикою флорою і фауною.Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, лев, крокодил, кит, верблюд, скорпіон, слон, носоріг, мавпа, тюлень тощо), давньоруські книжники запозичили з візантійських джерел.В уявленнях наших предків про флору і фауну був присутній і фантастичний елемент. Поряд з реальними тваринами, іноді описуються єдинороги, дракони, кентаври,сирени, віщий птах Фенікс та ін.

театральные действия

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Проте ні скоморохи, ні шпільмани, ні свистільники, хоч і лишивши по собі широку популярність (досі маємо навіть такі назви сіл в Україні), були чужі сценічному духові Русі. Вони театру не створили. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тематично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. Із занепадом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина -- військо) тощо.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися пе лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того самого мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися моподично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упорядкованість музичних елементів переносилась і па тексти пісень, витворюючи в пих правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний -- танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про "співання слави" князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків ("Слово о полку Ігоревім"). Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас постами, композиторами й виконавцями таких творів: Вояп (XI ст.), Митуса (ХНІ ст.).

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні труби, роги, бубни і різпі свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах вживалися ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві або "рожані" труби та роги, орган, "смики" або "гудок", смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний інструмент), лавута, павла, кимбал, бронзові та мідні дзвіночки та дзвони. Дзвіночки і дзвони прийшли до нас від іудеїв. їх охоче запозичила собі християнська церква. Носіями музичної творчості були: 1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками. Скоморохи були не тільки музикантами. Вони розважали слухачів і глядачів різними способами: співом, танцями, дотепами, магічними дійствами; 3) каліки перехожі, старці, творці позахрамової побожної пісні, попередники пізніших лірників.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії. З літературних джерел відомо, що разом з грецьким духівництвом спроваджували тоді на Русь і грецьких професійних музик "домествепників", що організували у нас церковпо-співочу справу, були першими вчителями музики та диригентами ("протопсальтами") церковних хорів. Спершу була запозичена візантійська церковна музика. Починаючи з XI ст. запроваджується та поширюється вже українська, що з першого вогнища церковного співу -- Києво-Печерської лаври -- швидко поширилася па церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий "Київський розспів", що став основою місцевої співочої традиції на довгі сторіччя. Знаємо навіть імена тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики: Стефан у Києві, Лука у Володи-мирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних безлі-нійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарпа нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кондаки на цілий рік (кондак -- коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородицю або святих). Знаменною нотацією (знамя -- нота) нотовані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нотописи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов'язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів -- це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо великих -- Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалося по кілька десятків таких творів дзво-нової музики. Тепер, у зв'язку з боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують під час святкових християнських урочистостей, зведена всього до кількох. А шкода!.. Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої дати сьогодення -- Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня християнські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а переважна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш сум виявився невисловленим, хоч біда -- наша.

Народний танок на Русі -- "пляс". Назва означала групові ігри з піснями. Назву "танець" ми перейняли від народів Західної Європи. Танець -- композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі належали скоморохи. Вони здебільшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група -- хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них були провідні особи та провідні солісти. Хороводи переважно складалися з ритмічних кроків, бігу, зміни місць, переходу попід з'єднаними руками партнерів. Характер хороводів мали веснянки, гагілки, ігри й танці в купальську ніч, танець "Журавель". Друга група -- народний танець (група виконавців поділялася на пари). їх зміст -- залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були не такими, ніж чоловічі, їх об'єднував лише спільний ритм. Третя група -- сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювали одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.

Розглянувши процеси культурного становлення та розвитку Київської Русі, слід зазначити, що вони відбувалися під сприятливим впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів і завершилися створенням високорозвинутої, багатогалузевої культури нашого народу. Могутньою основою формування і розвитку самобутньої давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Уже в V--VII ст. у них нагромадилися практичні знання про природу, багата і сильна язичницька релігія. А з нею була пов'язана й розмаїта усна народна поезія, яка залишалась не лише одним з важливих компонентів культури наступних поколінь, але й справила величезний вплив на процеси творення оригінальної літератури.

Русь як держава формувалась і розвивалась на поліетнічній основі, до її складу входили й неслов'янські племена. Елементи їхньої Культури влились у давньоруську культуру, виявившись в етнічних та етнографічних особливостях давнього населення ряду територій України.

Проте культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за порівняно короткий період історії досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі. Тісна взаємодія народної культури і культури князівських салонів, об'єднуюча їх ідея єдності та могутності Русі, спільне почуття патріотизму надавали всій культурі загальнонародного характеру та високої життєздатності.