Національно-демократична революція в Україні 1917-1920 рр

Національно-демократична революція в Україні (1917-1920 рр.). Державотворчі процеси

ПЛАН

 

Вступ

 

1. Центральна Рада та її дії у напрямку державотворення

 

2. П.Скоропадський та період Гетьманату

 

3. Діяльність гетьманського уряду

 

4. Директорія у Києві

 

Висновки

 

 

 

Вступ

 

Революція 1917 року розбудила в Україні прагнення мати свою державу, під час першої величної маніфестації серед прапорів з соціалістичними гаслами були вже прапори з вимогами — гетьмана. Увесь 1917 рік пройшов в загальному захопленні соціалістичними ідеями. Здавалося, що сила цих ідей була непереможна. Характерно, що ТУП (Товариство УкраїнськихПоступовців), яке існувало коло 10 років як понадпартійне об'єднання, після 1917 року змінило свою назву на Партію Соціалістів-Федералістів. На мітингу в Київському університеті студенти проголосили повну «політичну свободу» для професорів належати до якої завгодно партії, але тільки — соціалістичної — соціалістів-революціонерів чи соціалістів-демократів. На той час це була дійсно велика толерантність.

 

 

 

1. Центральна Рада та її дії у напрямку державотворення

 

 Виникнення Центрально Ради ознаменувало початок нового періоду в історії України.

 

У Центральній Раді були всі, за незначним вийнятком, соціалісти, і вона легко знаходила спільну мову з большевиками в боротьбі з «буржуазним» Тимчасовим Урядом, який теж був у полоні соціалістичних ідей. Боротьба з соціалізмом здавалася неможливою, але події різко змінили настрої великої частини населення України.

 

Перше — непереможний рух большевиків, які майже не зустрічали спротиву.

 

Друге — політика Центральної Ради. Поворот, під охороною німецьких багнетів, викликав у масі населення вороже або у всякому разі байдуже ставлення до Центральної Ради: люди втратили довір'я до уряду. Шкодила деклярація Центральної Ради — запевнення, що курс її політики, який дав у наслідку большевицьку окупацію, а після неї — німецьку, залишиться незмінним.

 

Декларація була проголошена саме тоді, коли населення сподівалося зміни. Була ще причина, яка послаблювала позицію Центральної Ради: не — німецькі окупанти, які, ставши в Україні твердою ногою, втручалися у внутрішні її справи.

 

Вони, уважно спостерігаючи співвідношення різних угруповань України, скоро зрозуміли, що уряд не мав міцного коріння і не міг забезпечити постачання хліба згідно з Берестейським договором.'*^ Австрійські агенти з Одеси та Києва інформували свій уряд про непопулярність влади серед населення. Граф Форгач висловив навіть побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернаторством, але цю радикальну реформу австрійський уряд уважав за несвоєчасну.'"

 

Одночасно з утратою популярности Центральної Ради поширювався рух проти неї. Велика маса селян і міської людности прагнули встановити новий уряд — несоціалістичний.

 

До Центральної Ради зверталися делегації з різних місць з проханням скасувати земельний закон. Вище згадувалося про резолюцію Лубенського з'їзду. Аналогічну резолюцію ухвалили великі та малі землевласники на зборах 6 17 квітня в Харкові. У

 

 Києві створено було Українську Народну Громаду, до якої вступило багато старшин 1-го Українського Корпусу та козаків з Вільного Козацтва. Видатними діячами її були: М. Устимович, Гіжицький, 1. Пащевський, В. Кочубей, М. Воронович, В. Любинський,М. Василенко та ін. Громада нав'язала тісні стосунки з партією Українських Хліборобів-Демократів, до якої належали брати В. і С. Шемета, М. Міхновський та В. Липинський, а також стосунки з Союзом Земельних Власників.

 

У половині квітня Громада нав'язала контакт з німецьким командуванням. На нараді німецького та австрійського командування вирішено, зважаючи на неможливість співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка постала б наслідком перевороту.

 

Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймні на перший час. За найкращу форму влади визнано гетьманат.

 

 

 

2. П.Скоропадський та період Гетьманату

 

Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, в тому числі Є.Чикаленка, багатого поміщика, видатного громадського діяча.'" Кандидатура Є. Чикаленка незабаром відпала. Одною з причин цього, крім небажання самого кандидата, було небажаннянімецького командування та багатьох впливових українців висувати на чоло держави під час громадянської війни цивільну людину.

 

Поміж інших кандидатів, зокрема М. Міхновського, був командир 1-го Українського Корпусу та почесний отаман Вільного Козацтва, П. Скоропадський. Репутацію видатного воєначальника поєднував вія, представник старої української аристократії, з глибоким патріотизмом. Основоположником роду Скоропадських був брат гетьмана Івана. Протягом XVIII ст. рід Скоропадських дав кількох видатних діячів. Головно вславився Михайло Скоропадський — один із найосвіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван — депутат до Комісії 1767 року — був настільки популярний серед козацтва, що його вважали за кандидата на гетьмана. У XIX ст. тітка майбутнього гетьмана Скоропадського, Єлисавета, по чоловікові Милорадович, була видатною українською діячкою. Вона допомагала українським школам на Полтавщині і подарувала 8.000 Гульденів на Львівське Товариство імени Шевченка. Українська Народна Громада у кінці квітня, ведучи переговори з німецькими чинниками, обговорювала та визначала склад міністрів майбутнього уряду. Німецький генерал ґренер, який фактично керував усією військовою справою німців в Україні, з'ясував умови, на яких німці погоджувалися на переворот. Головні умови були такі: 1. Визнання Берестейської угоди. 2. Розв'язання Центральної Ради. 3. Відкладення Установчих Зборів до «повного заспокоєння» України. 4. Підлеглість польовим судам осіб, що виступатимуть проти окупантів. 5. Вільна торгівля. 6. Відновлення права власности на землю. Селяни мають заплатити за надану їм землю.Збереження великих маєтків. 7. Оплата за військову поміч Україні."™ Генерал ґренер підкреслив, що німці жадної участи в перевороті не братимуть і підтримають гетьмана лише після того, як він буде обраний.

 

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський Конгрес. На цей Конгрес прибуло 6.432 уповноважених представники від 8-ми українських губерній. Всього на з'їзді було коло 8.000 учасників, переважно селян. У промовах вони рішуче висловлювалинезадоволення політикою Центральної Ради, соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власности на землю та утворення міцної влади у формі історичного гетьманату. Присутні обрали одноголосне на гетьмана Павла Скоропадського. Того ж дняв Соборі св. Софії єпископ Шкодим миропомазав гетьмана, а на Софійському майдані відслужено молебень. Так відбулося проголошення гетьмана Павла Скоропадського. Порівняння з обранням гетьманів, починаючи з Виговського і закін чуючи Розумовським, показує, що це було найбільш велелюдне з усіх обрань. Протягом 29 квітня прихильники гетьманського перевороту опанували всі державні установи без боротьби. Тільки Січові Стрільці, які охороняли Центральну Раду, пробували були боронити П, при чому забито трьох гетьманських старшин. Центральна Рада була розпущена. Голова й, професор М. Грушевський, оселився у віллі «Виноградний Сад» коло Києва, як приватна особа. На цьому закінчився переворот, дійсно «безкровний».

 

Мала початися праця, але негайно виявилося, які тяжкі перешкоди стоять перед новим урядом. 29 квітня проголошено маніфест — «Грамоту до всього Українського Народу» та «Закони про тимчасовий устрій України», підписані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів Миколою Устимовичем. У грамоті Гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада івсі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю.

 

Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського Сойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вивласнення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» підкреслювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У «Законах» накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На Генеральний Суд покладалося охорону законности в Україні. Замість назви «Українська Народна Республіка» буде вживатися назва «Українська Держава».

 

В умовах конспірації не було змоги підготовити склад міністрів. Першим отаманом — головою — Ради Міністрів був призначений М. Устимович, людина мало відома у Києві. Він намагався притягти до праці видатних українських діячів, насамперед ес-ефів, якстали називати себе з початку революілії члени ТУП. Але скласти кабінет міністрів М. Устимович не зміг.

 

Переворот 29 квітня викликав серед соціалістичної маси населення неґативне враження. На прикладі партії есерів — найкультурнішої, найінтелігентнішої з українських партій — видно, як сприйняла інтеліґенція події 29 квітня. На початок травня призначений був у Києві Всеукраїнський Селянський З'їзд, на який мало прибути до 10.000 селянських делегатів. Але уряд заборонив цей з'їзд. Тоді учасники з'їзду нелеґально зібралися біля Києва, в Голосіеві, і ухвалили резолюцію з протестом проти самої влади Гетьмана.

 

У відозві до селянства з'їзд закликав до боротьби проти «контрреволюції»: Умремо, а землі й волі не дамо». 14-го травня відбувся в Києві нелегально Всеукраїнський Робітничий З'їзд, який вирішив вести рішучу боротьбу з гетьманатом за Українську Республіку. 13-16 травня відбувся нелеґально з'їзд Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Між його учасниками розгорілась боротьба: праве крило стояло за демократизацію політичного та громадського життя і готове було йти на компроміс з урядом; ліве крило критикувало всю діяльність партії, шукало порозуміння з російськими большевиками й гостро відмежовувалося від усіх українських політичних груп. Створився новий Центральний Комітет партії, який почав видавати нелеґальний часопис п. н. «Боротьба», що закликав до соціяльної революції в Україні. Від цієї назви і всю цю групу називали «боротьбістами». 8-11 травня в Києві відбувся з'їзд Конституційно-Демократичної Партії.

 

Одночасно відбувся з'їзд есерів, який визнав самостійність України і зрікся ідеї федеративного зв'язку з сучасною Великоросією. До тактики гетьманського уряду він поставився негативно, конституцію його визнав за абсолютистичну та антидемократичну, кабінет — за реакційний і заборонив своїм членам участь у ньому.

 

Третій фронт внутрішньої боротьби творили різні російські організації. Коли в Україні настали спокійні умови життя, з окупованих большевиками земель посунули росіяни. Більша частина з них приїздили, як народжені в Україні, з пашпортами, що їх видалиукраїнські консули. Але, приїхавши до України, ці люди принесли з собою ненависть до ідеї самостійної Української Держави і зробили Київ гніздом інтриґ та змови. Тут засновано було російські, ворожі до України «Києвский Национальньій Центр» та «Союз Возрождения России», які повели підривну діяльність проти Української Держави, проти скликання Сейму.

 

Різні своїми політичними поглядами, ці організації об'єднувалися спільною ненавистю до української державности, до «сепаратизму». Характеристичне, що в 1919 році, коли Гетьманська Держава вже не існувала, а російська «Добровольча армія» на деякий час окупувала Україну, генерал Деніхін забороняв приймати на службу колишніх гетьманських урядовців. Під назвою «Союз деятелей Украиньі» в Києві діяв російський монархічний союз, який мав свої осередки по Україні, що агітували за поновлення монархіїв Росії та приєднання до неї України." Ці організації вважали, що Україна повинна стати П'ємонтом, де будуть формуватися сили для боротьби з большевиками. У цьому відношенні дуже цікава місія П. Мілюкова, лідера кадетської партії, який приїздиву червні 1918 року до Києва, щоб розвідати настрої українського громадянства та німців щодо відбудови Російської держави. Брати ізольовано ці факти, виривати їх з історичної перспективи не можна. Півроку перед тим творець 4-го Універсалу, М. Грушевський, писав: «з ким буде їй (Народній Республіці) по дорозі, вона й уставить федеративну зв'язь»; і далі: «Не розриваючи з федеративною традицією, як провідною ідеєю нашого національно-політичного життя, ми мусимо твердо сказати, що тепер наше гасло — самостійність і незалежність».

 

 

 

3. Діяльність гетьманського уряду

 

Не зважаючи на всі ускладнення та тертя, в міністерствах ішла невпинна праця. У галузі зовнішньої політики міністрами були — М. Василенко і Д. Дорошенко. Головним завданням було налагодити визнанняУкраїнської Держави іншими державами. Перше місце серед європейських держав належало Німеччині. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликалагострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліну.

 

Наприкінці літа большевики знайшли підтримку збоку Українського Національно-Державного Союзу, який підготовляючи повстання проти гетьманського уряду, звернувся до них по допомогу. Коли повільно, з допомогою російських і українських перекладачів ішлиофіційні переговори, в помешканні товариша міністра фінансів В. Мазуренка, без перекладачів, X. Раковський та Д. Мануїльський, з одного боку і В. Винниченко та М. Шаповал, з другого — обговорювали умови повстання. За військову допомогу (посилення розвідчої діяльности на фронтах, що мало відтягти увагу німців) Український Національно-Державний Союз обіцяв легалізацію в Україні комуністичної партії." На початку жовтня 1918 року мирові переговори було припинено. Раковський виїхав до Москви, а Д. Мануїльський залишився в Києві для підпільної роботи проти українського уряду. X. Раковський у своїй статті визнавав, що советська делегація підтримувала в Києві комуністів і обмірковувала з ними справи державного перевороту.

 

 Міністерство внутрішніх справ викликало найгострішу критику. Гетьманський уряд призначив на пости губерніяльних та повітових старост, переважно місцевих поміщиків, земських діячів та суддів. Осіб, які служили на адміністративних посадах за старогорежиму, було призначено на всю Україну 3-4, — пише дослідник історії цієї доби Д. Дорошенко. Проте, якраз це питання було найбільш болючим.

 

Становище місцевої адміністрації ускладнювалося ще більше спадщиною Центральної Ради. Вище була вже згадка про те, як з приходом в Україну німців та австрійців почалася аграрна реакція: волинські та подільські поміщики почали організовувати «каральнізагони», які стягували з селян забране за попередній час і компенсацію за знищене майно. Німці та австрійці не перешкоджали цим каральним експедиціям, навіть допомагали їм. Ці самочинні розправи ширилися в першому періоді існування гетьманського уряду,який не мав фактичної сили припинити їх, і минуло кілька тижнів, поки нова адміністрація спромоглася покласти край анархії; але ввесь одіюм «каральних експедицій» упав на гетьманський Уряд.