Народне господарство України у 50-80-х роках XX cт.

План

Україна в умовах кризи  радянської тоталітарної системи.

Реформа 1957 р. та створення  раднаргоспів.

Структурні зрушення в  народному господарстві та загострення  соціально-економічної ситуації на початку 60-х років.

Господарська реформа 1965 р.

Посилення застійних явищ у соціально-економічному житті 70-х—першій половині 80-х років, спроби реформування господарської системи в другій половині 80-х років та їх невдача

 
Із закінченням відбудови народного  господарства України в 1950 році продовжувався  його подальший розвиток на основі директивних п’ятирічних планів: п’ятого (1951—1955 рр.), шостого (1956—1960 рр.), сьомого (1961—1965 рр.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея «догнати і перегнати» індустріальні країни була підтримана М. С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США та інших економічно розвинутих країн. Результатом командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

З відновленням у 1951 р. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна посіла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі — газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава—Київ—Москва. Проте в структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90%). 
У 50-х— першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими порівняно з західними країнами темпи економічного зростання України, хоча після 1950 р. вони помітно вповільнилися. За 1951—1958 рр. промислова продукція щорічно збільшувалася на 12,3%, національний дохід — на 11,7%, за 1959—1965 рр. — відповідно на 8,8% і 7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 р. за виробленим національним доходом (у СРСР його обраховували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9%, сільського господарства — 29,1, транспорту і зв’язку — 4,7, будівництва — 8,2, торгівлі — 11,1%. 
За 1951—1965 рр. було побудовано 1960 великих підприємств. Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі примітивної індустріалізації. Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов’язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи «Б» відставали від групи «А». Питома вага виробництва засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 р. до 72,4% у 1965 р.

У паливній промисловості  продовжувала переважати вугільна промисловість. За 1951—1965 рр. було введено в дію 324 шахти, а видобуток вугілля зріс майже у 2,4 раза. Але на розвитку галузі у 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибина  розробок сягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах — Донецькому, Львівсько-Волинському, Дніпровському буровугільному. 
Вищими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі. Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася з 9% у 1958 р. до 27% у 1965 р. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-Донецький район (53,8% у 1965 р.).

Майже половина кількості  газу споживалася на електростанціях, а незначну кількість використовували  як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових  потреб. 
Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася з 20% у 1950 р. до 6,6% у 1965 р. 
Різко зросло значення металургії, особливо порівняно з довоєнними роками. У 1965 р. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 р. в 4 рази, виплавлення чавуну — у 3,5, сталі — в 1,4, виробництво прокату — у 3,7, труб сталевих — у 3,1 раза. Сталі вже виплавлялося більше, ніж чавуну. За 1951—1965 рр. було побудовано і здано в експлуатацію 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.

Важливу роль в індустріальному  комплексі відігравали машинобудування  та металообробка, середньорічні темпи  зростання яких у 50-х роках становили 16,5%. Зменшення їх частки в галузевій  структурі промисловості пояснювалося конверсією і тим, що воєнну продукцію  в офіційній статистиці не показували. За цей час було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, автоматичних ліній, електронних машин, телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин, пилососів тощо. До речі, першу електронно-обчислювальну машину було винайдено і виготовлено саме в Україні. До середини 60-х років було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, автобусів власної конструкції, малолітражок, авторефрижераторів, автонавантажувачів, танкерів, риболовецьких траулерів, літаків. Споруджено такі заводи, як Одеський і Дніпропетровський важких пресів, Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський телевізорний, Сумський електронних мікроскопів, Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій. За обсягом виробництва сільськогосподарських машин Україна займала провідне місце в СРСР. Лише за 1960—1965 рр. було побудовано 22 заводи. На 1965 р. в Україні було понад 1 тис. машинобудівних підприємств, на яких працювало більш як 25% зайнятих у промисловості. 
Прискореними темпами розвивалася хімічна промисловість (за 1960—1965 рр. у середньому за рік 16,7%). Збудовано Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфатний завод, Роздольський сірчаний комбінат, Дніпропетровський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асортимент хімічної продукції залишався практично незмінним — мінеральні добрива, сірчана кислота, сода, хімічні волокна. Повільно розвивалося виробництво полімерних матеріалів.

Зросла і зміцніла промисловість  будівельних матеріалів. Було освоєно  виробництво нових марок цементу  — «700» і «800», керамічних труб, опор ліній електропередач, стінових панелей. Створено нову галузь — великопанельного домобудування.

Поряд із важкою розвивалися  також легка і харчова промисловість. Введено в дію нові потужності: Артемівська, Переяслав-Хмельницька, Миколаївська (Львівська обл.), Кіровоградська швейні фабрики, Луганська взуттєва, Херсонський бавовняний, Житомирський і Рівненський льнокомбінати. Лише за 1959—1965 рр. було споруджено понад 300 нових і реконструйовано понад 400 підприємств. Освоєно випуск нетканих матеріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із хімічних волокон.

Наприкінці 50-х років розпочалася  комплексна реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З 1945 р. цей вид транспорту став рентабельним. Через Україну транзитом ішла продукція у 81 країну світу. Зріс також вантажооборот морського, автомобільного і повітряного транспорту.

Слід зазначити, що внаслідок  розвитку промисловості у 50—60-ті роки змінилася її географія. З’явилися  нові промислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква, Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніпровського, зросла — Південно-Західного і Південного економічних районів, а їх співвідношення у 1965 р. становило відповідно 60,7, 27,4 і 11,9%. Продовжувалась індустріалізація шести західних областей, де протягом 50-х років випуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 р. ці області давали близько 9% валової промислової продукції республіки. 
Усі ці досягнення були можливі завдяки значним капіталовкладенням, і за період з 1950 по 1965 рік у господарство України було вкладено 74,4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70%, підприємств — 10, колгоспів — 12, населення — 8%. Але структура розподілу інвестицій залишалася непродуктивною. На обладнання у 50-х роках спрямовувалося лише 20—30%, а в першій половині 60-х років — 28% усіх капіталовкладень, решта — на будівельно-монтажні роботи.

Розвиток промисловості  відбувався на основі підвищення рівня технічної оснащеності. З другої половини 50-х років було розпочато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. Так, у вугільній промисловості вдосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання вугілля (на 98%), навалка його в лавах (на 75%). Лише у 1959—1965 рр. було створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і матеріалів. Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було встановлено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813 автоматичних і напівавтоматичних ліній тощо. Усе це зумовило зростання продуктивності праці. 
Проте успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з потребами країни і світовим досвідом. Ефективність капіталовкладень і фондовіддача знижувались, а капіталомісткість зростала. Виникла тенденція до зниження рентабельності. Національний дохід зростав повільніше, ніж загальносоюзний. Внаслідок низьких норм амортизації капіталу (6% на рік) машини та устаткування списували кожні 16—17 років, а третину обладнання застосовували аж до повного фізичного спрацювання. Повільно впроваджували досягнення НТП. Незбалансовано розвивалися різні галузі. Швидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від потреб зв’язок і житлове будівництво. Лише третина доріг мала тверде покриття. Не забезпечували потреб країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна галузі. Хімічна промисловість відставала за виробництвом синтетичних волокон, пластмас. Посилилася диспропорція між важкою і легкою промисловістю. Інвестиції в останню становили до 12—15% усіх грошових капіталовкладень. Виник хронічний дефіцит споживчих товарів. Збільшується кількість незавершених об’єктів (у 1965 р. — 52).

Гальмувала економічний  розвиток система управління та планування промисловості. Протягом другої половини 40-х—початку 50-х років господарство України контролювалося галузевими загальносоюзними, союзно-республіканськими  і республіканськими міністерствами.

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Було проголошено курс на прискорений розвиток легкої промисловості. Після ХХ з’їзду партії (1956 р.) у СРСР і в Україні почався період, що отримав в історії назву «відлига», і пов’язується з діяльністю М. С. Хрущова. Країна ставала все більше відкритою. Люди починали говорити й писати про те, про що раніше й думати боялися. Настало прозріння і з багатьох економічних проблем. Почали проводитися цікаві творчі дискусії та наукові конференції. Хрущов щиро хотів ліквідувати недоліки в економіці й надавав цьому першочергового значення. Першу суттєву зміну було здійснено ним у галузі аграрної економічної політики. 
На початку 50-х років дедалі більше давалися взнаки негативні наслідки панування в країні адміністративно-командної системи управління економікою. Особливо наочно це було видно у сільському господарстві, яке було найслабшою ланкою в радянській економіці, про що свідчили перш за все низькі темпи його розвитку та низька продуктивність.

У 1950—1953 рр. загальний обсяг  продукції сільського господарства зріс лише на 2%, а землеробства зменшився на 1%. Якщо в державному секторі економіка була вульгаризована і фальсифікована, то в колгоспному — відсутня зовсім. Коли в колгоспах почали розраховувати собівартість продукції, то з’ясувалося, що більшість із видів, представлених на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, є збитковими. Тодішні ціни часто не відшкодовували й десятої частини витрат. Так, ціни на картоплю не відшкодовували навіть витрат на її постачання на заготівельні пункти. По суті, держава, здійснюючи нееквівалентний обмін із селом, грабувала його, проводячи ту ж політику «воєнного комунізму».

У керівництві сільським  господарством переважали адміністративні  методи господарювання, жорстка регламентація  діяльності колгоспів і радгоспів. 
Розуміючи необхідність послаблення адміністративних методів управління сільським господарством, партія на початку 50-х років ужила ряд заходів. У вересні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС серед заходів, запропонованих М. С. Хрущовим з метою стрімкого підйому сільського господарства, центральне місце займало суттєве підвищення матеріальної зацікавленості трудівників села у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції, збільшення державних асигнувань на потреби села, поліпшення технічного і кадрового забезпечення села.

З цією метою підвищувались заготівельні й закупівельні ціни на продукцію тваринництва. Так, після 1953 р. закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувались неодноразово, і не у відсотках, а в декілька разів. Наприклад, ціни на худобу і птицю одразу ж були підвищені в 5,5 раза. У 1953—1958 рр. заготівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7, на картоплю — у 8 разів. З січня 1954 р. діяли постійні погектарні норми поставок тваринницької продукції, заборгованість за минулі роки з колгоспів було списано. Зменшено обов’язкові поставки овочів і картоплі. Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку закупок через заготівельні організації. Скасовано обов’язкові поставки сільгосппродуктів із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних господарств. Установлено єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, диференційовані за зонами країни. В кінцевому рахунку найважливіші види продукції стали рентабельними, що створило сприятливі умови для збільшення її виробництва. Почали впроваджувати щомісячне авансування колгоспників на трудодні — до 25% грошових коштів, отриманих від реалізації тваринницької продукції.  
За Сталіна колгоспники не користувалися правом пенсійного забезпечення. Запровадження Хрущовим пенсійного забезпечення для колгоспників і видача їм, як і всім громадянам, паспортів мало в той час величезне значення. 
Вересневий пленум 1953 р. був спробою переходу до економічних методів керівництва. Він сприяв зростанню виробництва основних сільськогосподарських продуктів. Підвищення матеріальної і моральної зацікавленості колгоспників у зростанні виробництва дало хороші результати. У 1956 р. посівні площі в цілому по СРСР були збільшені на 25, а посіви зернових культур — на 20%. Заготівля зерна за 3 роки зросла на 75, м’яса — на 20, молока — на 63%. Виробництво тваринного масла (без домашнього виробництва) за цей термін зросло на 46%. Протягом 1951—1960 рр. капіталовкладення в сільське господарство України збільшилися і становили 6799 млн крб. (15,6% загального обсягу інвестицій у господарство). 
Середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в 1954—1959 рр. становили понад 7%. Неподільні фонди зростали щороку в колгоспах на 21,8%, радгоспах — на 16%. Досягнуті успіхи підтверджували ефективність хрущовських змін у сталінській аграрній економічній політиці й сприяли подальшому засудженню культу особи Сталіна.

Однак політична система  не забезпечила реалізацію ідей, закладених у рішеннях пленуму. Багато рішень, намічених пленумом, залишились на папері. На практиці економічні методи підмінялись адміністративними. З одного боку, здійснювалися заходи з розширення самостійності колгоспів і радгоспів, переведення їх на госпрозрахунок, а з іншого — збереглося централізоване планування їх діяльності, детально регламентувався державою весь процес господарювання, тобто колгоспи і радгоспи фактично були позбавлені самостійності. 
При всій значимості реформи 1953 р., яка вперше гостро поставила питання про необхідність переходу від адміністративних переважно до економічних методів, поставлені нею завдання не були вирішені. Економічні методи не стали домінуючими. Оскільки реформа зачепила в основному сільське господарство, а завдання зі зміни механізму господарювання в інших галузях народного господарства і не ставилося, не мінявся кредитно-фінансовий механізм у цілому, то цього і не могло статися.