Народне господарство України у 50-80-х роках XX cт.

Але це не означало, що ідеї реформи 1953 р. не отримали свого розвитку. Всі наступні роки свідчать про нові спроби подолання командно-бюрократичних методів і ліквідації жорсткого централізованого керівництва економікою. 
Слід зазначити, що в повоєнний період відбувався процес спеціалізації міністерств і відомств, число яких неухильно зростало. Так, створено Державний комітет з постачання народного господарства (Держпостач СРСР) і Державний комітет з впровадження нової техніки в народне господарство (Держтехніка СРСР). Було вирішено зосередити роботу Держплану СРСР, який раніше виконував усі ці функції, на плануванні народного господарства та контролі за виконанням планів і недопущенні диспропорцій. Тож нововведення мало деякі переваги, але ще більше недоліків. У 1953 р. підприємства республіканського підпорядкування давали лише 31% промислової продукції, — решту виробляли підприємства союзного значення. Керівні республіканські органи були відірвані від більшості підприємств, розташованих на території республіки, оскільки вони знаходилися в безпосередньому підпорядкуванні союзних відомств. Це не могло не знизити відповідальності за роботу промисловості. Склалася громіздка, багатоступінчаста структура управління з великою кількістю малоефективних проміжних і паралельно діючих ланок. Чисельність управлінського персоналу була невиправдано завищена, а облік і звітність — занадто складними і заплутаними процедурами. 
Після 1953 р. Хрущов починає ліквідовувати недоліки в системі управління на мікро- та макрорівнях і здійснює наступні зміни:

підвищення ролі й розширення прав союзних республік у господарському будівництві; 
розширення прав і самостійності директорів;

впровадження нового порядку  планування, що обмежує число директивних  показників згори;

скорочення звітності  керівним організаціям, що дублювала  офіційну статистичну звітність;

скорочення і спрощення  управлінського апарату.

У середині 50-х років було здійснено ряд реформ, спрямованих  на ліквідацію жорсткого централізованого керівництва народним господарством  і посилення економічних стимулів і особистої матеріальної зацікавленості в результатах праці. Протягом 1953—1955 рр. здійснювались заходи з вивільнення  місцевої ініціативи і послаблення  диктату центру, розгорталася боротьба з бюрократизмом. Було здійснено низку значних заходів з розширення прав міністерств і союзних республік, усунення надмірної централізації в управлінні й плануванні.

В Україні у 1954 р. створено союзно-республіканські міністерства вугільної промисловості й чорної металургії. У 1956 р. перетворені з  союзних на союзно-республіканські  міністерства будівництва підприємств металургії та хімічної промисловості, будівництва підприємств вугільної промисловості. Створено міністерство будівництва УРСР.

У 1954 р. тільки в 46 міністерствах  і відомствах були ліквідовані 200 головних управлінь і відділів, 147 трестів, значна кількість місцевих управлінь, постачальницьких організацій, різноманітних контор і дрібних структурних підрозділів. У структурі заводоуправлінь були ліквідовані проміжні і дублюючі підрозділи і служби й укрупнені малі цехи та відділи. 
Лише протягом 1954—1956 рр. у відання міністерств союзних республік були передані підприємства й організації цілих галузей народного господарства: харчової, заготівельної, легкої, текстильної, рибної, паперової, роздрібної торговельної мережі, громадського харчування, автомобільного транспорту, річкового флоту й охорони здоров’я. Безпосередньо в українське республіканське підпорядкування було передано понад 11 тис. підприємств. Так, якщо у 1953 р. продукція промисловості союзного підпорядкування становила близько 70%, а республіканського, обласного і районного разом — тільки 30%, то в 1956 р. — відповідно 45 і 55%, а безпосередньо частка республіканської і місцевої промисловості України зросла до 67% усієї продукції промисловості, що планувалася, проти 35% у 1950 р. 
Розширення прав республіканських організацій в управлінні народним господарством безпосередньо відбилось на системі показників державного плану. Загальнодержавну і внутрівідомчу статистичну звітність з номенклатури промислової продукції в державному плані на 1955 р. було скорочено втричі порівняно з 1953 р., а кількість показників народногосподарського плану — на 46%. 
Зазначені заходи сприяли підвищенню ефективності управління виробництвом, проте в системі продовжували переважати елементи управління по вертикалі. Відомча відокремленість підприємств залишалась і не сприяла розвитку територіальних економічних зв’язків між підприємствами різних галузей, розташованих у одному економічному регіоні чи великому промисловому центрі, і заважала широкому здійсненню спеціалізації, комбінування і кооперування виробництва, що гальмувало комплексний розвиток республік і регіонів. У цьому перш за все наочнішою ставала як криза радянської тоталітарної системи взагалі, так і криза старої системи управління і планування безпосередньо. Життя вимагало вдосконалення управління. 
Спроби корінних змін в управлінні економікою були здійснені ХХ з’їздом КПРС, який намітив курс на демократизацію всього суспільного, в тому числі й економічного життя країни. На основі рішень з’їзду здійснювалося розширення прав республіканських міністерств в управлінні підприємствами. В державних планах СРСР встановлювалися для союзних республік у централізованому порядку по республіканських міністерствах лише завдання щодо випуску валової продукції, загального обсягу капітальних робіт, чисельності персоналу і фонду зарплати. Планування ж виробництва і розподіл усіх видів продукції республіканської промисловості були передані безпосередньо до відання союзних республік. У зв’язку з цим підвищилася роль Держплану України, який вже не обмежувався плануванням республіканського господарства, а почав займатися питаннями комплексного розвитку всіх галузей народного господарства, що знаходяться на території республіки, в тому числі й підприємств союзних міністерств.

Після ХХ з’їзду партії М. С. Хрущов ще активніше проводив курс на вдосконалення системи управління як на мікро-, так і на макрорівні. У 1957 р. було зроблено спробу подолати зазначені недоліки шляхом реорганізації управління промисловістю і будівництвом за територіальним принципом. На основі доповіді Хрущова на лютневому (1957 р.) Пленумі ЦК КПРС було прийнято постанову «Про дальше вдосконалення управління промисловістю і будівництвом», суть якої полягала в ліквідації галузевих міністерств і створенні з 1 липня 1957 р. в областях Рад народного господарства (раднаргоспів). 
Управління майже всією промисловістю і будівництвом було передано раднаргоспам. Цією реорганізацією передбачалося забезпечити поєднання єдиного централізованого керівництва господарством з розгортанням ініціативи місцевих органів, ліквідувати відомчі бар’єри і породжувані ними недоліки в керівництві підприємствами і будівельними організаціями. Було внесено зміни в організацію планування народного господарства. Розробка плану починалася безпосередньо на підприємствах, потім у раднаргоспах, у Держплані республіки і завершувалася в Держплані СРСР. Така організація планування повинна була сприяти кращому використанню місцевих ресурсів, виробничих потужностей, вдосконалювати роботу зі спеціалізації і кооперування підприємств. На Держплан СРСР покладалося завдання розробляти зведені народногосподарські плани на основі планів, поданих раднаргоспами і держпланами союзних республік, коригувати їх із урахуванням потреб і реальних можливостей країни в цілому.

Згідно з прийнятим  законом про дальше вдосконалення  організації управління промисловістю  і будівництвом основною організаційною формою управління були визнані Ради народного господарства, котрі безпосередньо  підпорядковувалися Раді Міністрів союзної республіки. Було ліквідовано 10 загальносоюзних і 15 союзно-республіканських міністерств, ряд міністерств було об’єднано. На початок 1958 р. функціонувало 7 загальносоюзних, 12 союзно-республіканських міністерств і 9 державних комітетів. 
Усього в СРСР за новою структурою управління промисловістю і будівництвом територія країни була розподілена на адміністративно-економічні райони, у кожному з яких створювався раднаргосп як орган територіального управління господарством. Усього протягом 1957 р. було організовано 105 адміністративних економічних районів, у тому числі в УРСР — 11. 
Згідно з «Законом про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР», прийнятим Верховною Радою УРСР 31 травня 1957 р., на території УРСР створювались такі адміністративні райони: Вінницький (Вінницька, Хмельницька області), Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Київський (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ), Львівський (Волинська, Львівська, Ровенська, Тернопільська області), Одеський, Донецький, Станіславський (Дрогобицька, Закарпатська, Станіславська і Чернівецька області), Харківський (Полтавська, Сумська, Харківська області) і Херсонський (Кримська, Миколаївська, Херсонська області). Пізніше, в 1960 р., було створено ще три раднаргоспи — Кримський, Полтавський і Черкаський.

Спочатку адміністративно  економічні райони створювались в основному на базі існуючого адміністративно-територіального поділу. Так, в Українській РСР з 11 економічних адміністративних районів 5 створювалися на базі існуючих областей, а 6 — об’єднували кілька областей. У тих союзних і автономних республіках, де господарство за своїм рівнем і економічними зв’язками не потребувало диференціації управління, було створено по одному економічному адміністративному району.

Більшість економічних адміністративних районів являли собою великі виробничі й територіальні комплекси. Майже вся промисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР. В Українській РСР у розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 промислових підприємств з обсягом валової продукції 14 млрд крб. У межах раднаргоспів підприємства або безпосередньо підпорядковувалися галузевим управлінням, або через трести і комбінати. Триланкова система застосовувалася у легкій, м’ясо-молочній, харчовій промисловості. 
Для оперативного управління раднаргоспами з центру було створено Вищу раду народного господарства (ВРНГ). У 1960 р. було створено республіканські раднаргоспи, а в 1962 р. Раду народного господарства СРСР. Раднаргоспи здійснювали керівництво всіма підлеглими їм підприємствами, організаціями й установами в межах відповідного економічного району. Для цього при них було створено спеціальний управлінський апарат, що складався в основному з головних галузевих і функціональних управлінь. При раднаргоспах організовувались техніко-економічні ради, які діяли на правах дорадчого органу. До їх складу входили висококваліфіковані спеціалісти різних галузей народного господарства, вчені, робітники, новатори і передовики виробництва, партійні функціонери, а також працівники профспілкових та громадських організацій. 
Основним завданням раднаргоспів було забезпечити виконання всіма підпорядкованими їм підприємствами встановлених державних виробничих планів з усіх основних показників, управління складанням виробничих планів підприємств, на основі яких створювався єдиний загальний план розвитку економічного району і країни в цілому.

Територіальна система управління створила сприятливі умови для:

організації праці й структури  управління на мікрорівні;

розвитку ефективних форм суспільного розподілу праці;

міжгалузевої спеціалізації і кооперування в регіонах;

створення міжгалузевих спеціалізованих  виробництв з ремонту обладнання, виготовлення заготовок та інструментів для різноманітних галузей промисловості; 
комплексного розвитку економічних районів.

Протягом перших трьох  років діяльності раднаргоспів у  країні було укрупнено понад 2 тис. промислових  підприємств і проведено велику роботу щодо концентрації розпорошених дрібних допоміжних, ремонтних і транспортних робіт. За цей самий час раднаргоспи Української РСР укрупнили понад 1 тис. підприємств, створивши на їхній основі 400 комбінатів, великих заводів і фабрик. Це дало можливість вивільнити і перевести на інші ділянки роботи понад 5 тис. осіб адміністративно-управлінського персоналу. Особливо важку роботу проведено в цьому напрямку в лісозаготівельній промисловості. Багато раднаргоспів неодноразово укрупнялися. Так, у 1962 р. укрупнено районні раднаргоспи, і в Україні замість 14 створено 7 раднаргоспів. 
У ході пошуку нових форм управління виникли й отримали широке розповсюдження об’єднання споріднених підприємств у виробничі фірми (об’єднання), що користувались правом юридичної особи і працювали як госпрозрахункові. Перші об’єднання в Українській РСР виникли в легкій промисловості у вигляді фірм у 1961 р. Це львівські взуттєва фірма «Прогрес» і шкіряна фірма «Світанок», які в 1975 р. були реорганізовані у виробничі об’єднання. У 1962—1964 рр. подібні об’єднання були створені також у деревообробній, цементній, м’ясній, харчовій та інших галузях промисловості. Всього в той час в Українській РСР діяло 104 об’єднання. У них досить вдало вирішувалась проблема дрібних підприємств у межах територіальної системи управління. 
Поряд з перевагами в територіальній системі мали місце і суттєві недоліки: 
деякі раднаргоспи під виглядом спеціалізації намагалися звільнитися від виробництва «невигідної продукції»;

виявилися спроби створення  замкнутого господарства всередині  економічного району; 
місцями почали будувати нові підприємства і розвивати сировинну базу, виходячи з місцевих інтересів;

міжгосподарські поставки виконувалися перш за все для «своїх» підприємств, без урахування інтересів «чужих».

Тенденція до автономії суттєво  стримувала використання переваг територіальної системи управління.

Однак реформа 1957 р., що замінила міністерства раднаргоспами, не могла  вирішити проблеми демократизації господарського життя і поліпшення справ в  економіці. На відміну від раднаргоспів 20-х років нові раднаргоспи діяли  в межах адміністративно-командної  системи, і тому не могли використати  економічні методи управління. Вони були вимушені використовувати старі командно-бюрократичні методи і відносно підприємств практично залишалися тими ж міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувались за допомогою старого економічного механізму. По суті, ні методи управління, ні сам господарський механізм тоді не змінилися. Все це свідчить про те, що в 50-х роках при здійсненні економічних перетворень не було належної послідовності й цілеспрямованості, а головне, — не ставилось завдання здійснення радикальної реформи існуючого господарського механізму.