Наукові школи в українській історичній науці

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ, НАУКИ  МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

 

 

 

 

Індивідуальна робота

з курсу: Історія української  історіографії

на тему: Наукові школи  в українській історичній науці

 

 

 

 

 

 

 

Виконала

студентка ІІІ курсу

історичного ф-ту

гр.. 2320-1

Піскунова Анастасія

 

 

 

 

 

Запоріжжя 2013

“Наукова школа” у сучасній історіографії

Теоретичні проблеми концепту «наукова школа» розглядаються в роботах  Л.Винара,  Г.Мернікова, С.Міхальченка, В.Ващенка, І.Колесник; історіографічні образи школи в укр. істор. науці реконструюються в працях: О.Оглоблина, Л.Винара, О.Богдашиної, І.Верби, О.Юркової, М.П.Ковальського, В.Підгаєцького та ін. У сучасній укр. історіографії побутує позитивістське розуміння «наукової школи», складовими якої, на думку Л.Винара, є: 1) наявність керівника, учнів, співробітників; 2) організаційна структура; 3) спільність головних історіографічних концепцій засновника школи та його учнів; 4) спільні методологічні засади; 5) наукові видання; 6) специфічна історична тематика, зокрема регіональна.

 Г.Мерніков сприймає «наукову  школу» як ідеальний тип, «інструмент  глибокого і всебічного пізнання  українського історіографічного  процесу», основні риси «наукової  школи» — це: 1) зв’язка вчитель—учні; 2) механізм «здорової конкуренції,  інтелектуальної боротьби за  першість»; 3) реальна ефективність  діяльності школи, що визначається  новим баченням проблеми; 4) перспективи  подальшого розвитку школи, «“конфлікт  поколінь” приводить до появи  нової наукової школи», що засвідчує  «прогресивний характер школи-попередниці».

 «Наукову школу» можна аналізувати й з позицій мережевої теорії. Принцип «мереж» передбачає об’єднання різноманітних елементів, що раніше існували окремо чи ізольовано, у безшовну структуру елементів, між якими постійно циркулює інформація.

Із точки зору мережевої теорії науки, академічна школа є рухливою, динамічною структурою потоків інформації і комунікацій. «Наукова школа» як проекція мережевої моделі науки, містить: 1) вертикальні зв’язки (дидактична зв’язка  вчитель/учні); 2) горизонтальні комунікації  між партнерами по інтересах, представниками однієї наукової генерації із притаманними їй цінностями, інтерактивними ритуалами, «кодами спілкування», спільною мовою; 3) структурне суперництво у формах співпраці, конфлікту, корпоративної конкуренції, інтелектуальної боротьби за першість між генераціями або в середині генерації у межах школи, інтелектуальних груп, центрів, об’єднань. Вузловими точками мережевої моделі школи є: 1) ідеологічна сфера (мова / комунікаційні коди, методи,); 2) інституціональна площина (часопис, семінари); 3) міжособистісна сфера, представлена «набором» інтелектуальних, корпоративних, родинних, адміністрвтивних зв’язків між представниками школи по вертикалі і горизонталі у формах партнерської співпраці, конфлікту, розриву історіографічної традиції, комунікативних кодів тощо. Із перспективи мережевої моделі символічна влада лідера «наукової школи» не обмежується власною харизмою, а вимірюється спроможністю мобілізувати послідовників і перетворити їх на «мережу агентів», що означає: вирішальним чинником школи є міжособистісні взаємини (Н.Кауппі). На думку Б.Лепті, «наукова школа» виростає з мереж взаємодії індивідуумів.

Складовою мережевої моделі «школи»  є схоларна ідентичність історика. Кожен учений, історик воліє вписати  себе в певну інтелектуальну традицію. Схоларна ідентичність слугує ознакою  професіоналізму, показником саморефлексії  історика, який має усвідомлювати  свою приналежність до певної професійної субкультури, «наукової школи». Так, О.Оглоблин виводить свою інтелектуальну генеалогію від В.Антоновича, ідентифікуючи себе і М.Слабченка з поколінням «внуків Антоновича».

 

 

 

 

Характеристика  історичної школи Володимира Антановича

Вже стала традиційною  думка про те, що у XIX-XX ст. в Україні діяли “Київська школа істориків-документалістів” В.Антоновича, народницька школа М.Грушевського. Крім цього в Україні (Київ, Харків, Одеса) також існували і діяли інші історичні школи (Д.І.Багалія, М.В.Довнар-Запольського, М.Є.Слабченка). В еміграції виникла державницька школа, фундаторами якої були В.Липинський, С.Томашівський і Д.Дорошенко.

М.В.Довнар-Запольський вважав, що заслугою В.Антоновича, як основоположника  першої в Україні історичної школи, є збудження наукової діяльності учнів (наприклад, праці Ляскоринського, Іванова, Голубовського) щодо свідомого наслідування мети і монографічної розробки історії за областями. Учні В.Антоновича розробляли теми, які були окреслені в читаннях їхнього професора. Спільність ідейного змісту всіх робіт учнів В.Антоновича (за винятком одного з них, праці якого пронизані економічною точкою зору на історичний процес) проявляється в тому, що для них основний зміст історичного процесу — соціальний процес.

Визначаючи значення ідейних  і концептуальних засад київської  історичної школи, створеної В.Антоновичем, необхідно зазначити, що загальний  зміст української культури й  національної свідомості висував потребу  наукового синтезування історичного  процесу українського народу і якнайширшої  популяризації історії України. Засновник наукової школи В.Антонович приваблював дослідників, перш за все як людина і вчений.

Володимир Антонович, за висловом Д.Дорошенка, став однією з найбільших фігур нової української історіографії. Хоча, зауважує Д.Дорошенко, В.Антонович завжди уникав узагальнюючих висновків і широкого синтетизму, весь свій надзвичайний критичний талант звернув він на аналіз окремих історичних явищ українського минулого, окреслених певним часом і місцем. І в цьому аналітичному обробленні окремих партій української історії, проведеному з усією строгістю наукового досліду головна вага праць Антоновича.

В.Антонович на значній  джерельній базі започаткував нову національно-демократичну концепцію історії України. Виявивши в українському суспільстві традиції і принципи общинності, рівноправності і демократизму, разом з тим визначив їх як провідну особливість всього історичного процесу в Україні. На противагу панівним поглядам російської та польської історіографії на історію України, як на складову частину російської чи польської історії, на широкій базі різнопланових документальних джерел переконливо доводив самобутність багатовікової історії українського народу. Ця концепція отримала подальшу грунтовну розробку в працях його учнів та послідовників, насамперед М.Грушевського.

Говорячи про історичну  школу В.Антоновича, зазначає І.Гирич, треба, очевидно, розрізняти два поняття: власне школу і напрям. Перше значно ширше і включає всіх учнів В.Антоновича без огляду на їх ідеолого-історіософські переконання і не обмежується лише істориками-обласниками (М.Дашкевич, П.Голубовський, І.Линниченко, А.Стороженко, М.Довнар-Запольський, І.Павловський та ін.). Друге — кількісно вужче і включає лише тих істориків, які поділяли і продовжували народницькі, у національно-державному ключі, суспільно-політичні погляди вчителя, тобто, належали до істориків української історіографічної концепції (М. та О.Грушевські, Д.Багалій, І.Каманін, М.Вовк-Карачевський, О.Левицький, Н.Молчановський, В.Щербина, Л.Добровольський, В.Ляскоринський, В.Домацький та ін.).

Хоча В.Антонович відстоював народницько-демократичні підходи  до висвітлення історії України, але “народницька” позиція щодо українського історичного процесу  не доводила його, як зазначав М. Грушевський, до “національної виключності, переоцінювання “народних святощів” і легковаження загальнолюдською культурою” .

На думку Д.Багалія, В.Антонович  виступив представником документального  напряму в розробці історії південно-західної Росії. А дослідник О.Гермайзе конкретизував: ”З Антоновичевих часів закріплюється в нашій історіографії оця нова традиція документалізму”. Традиції документалізму, закладені В.Антоновичем, передбачали постійне введення нових архівних матеріалів, використання статистичних даних та актових матеріалів; відхід від емоційного етнографізму та поетизування; позитивізм; реалістичне висвітлення історичних процесів не як “мертвих фактів минувшини”, а як прояв суспільного організму нації.

В.Антонович підготував цілий  ряд українських істориків, які  працювали під його керівництвом. Він ніколи, як зазначає М.Кордуба, не нав’язував нікому свої погляди, але вміло звертав увагу на ту частину нашої історії, що потребувала більш грунтовного опрацювання. Тому-то й студенти В.Антоновича своїми історичними працями (проф. Грушевський, Голубовський, Линниченко, Багалій та ін.) заповнювали передусім ті прогалини в нашій історії, яких Антонович не “встиг заткати”, а які треба було “заткати”.

Стиль праць В.Антоновича характеризується лаконізмом, чіткістю і послідовністю, навіть певною сухістю  без особливих претензій на художність викладу. А інтерпретація поодиноких джерельних відомостей та комбінування фактів прихована від погляду читача, і він, як правило, виступає лише з репродукцією явища чи події. Звідси його постійне прагнення звести зміст до найпростішої форми. Аналітична частина досліджень В.Антоновича переважно закрита, натомість синтетичний бік висувається на перший план, кладеться в його основу. Не водячи читача по всіх лабіринтах дослідницької думки, а розкриваючи перед ним уже готовий результат, він видає його за щось цілком об’єктивне, хоч висновки ці не раз і не два збудовано на чисто суб’єктивних поглядах.

У  другій  половині  ХІХ  століття  в  результаті  науково-педагогічної діяльності  М.Д.Іванишева,  а  згодом  його  учня  й  наукового  послідовника В.Б.Антоновича,  у  Київському  університеті  була  підготовлена  ціла  плеяда талановитих дослідників, що розпочали інтенсивну публікаторську діяльність у  сфері  “западно-русской”  історії  та  “історії  “западно-русского  права”.  Це викликало  занепокоєння  в  середовищі  польських  науковців,  що  звикли дивитися на українську історію як на свою регіональну. Після виходу у світ перших  томів  іванишевського  “Архива  Юго-Западной  России”  в  польській публіцистичній  та  історичній  літературі  заговорили  про  наявність  у  Києві своєрідного  антипольського  інтелектуального  центру.  Юліан  Бартошевич, помістивши  на  сторінках  польського  біографічного  видання  статтю  про М.Д.Іванишева під назвою “Видавець польських джерел”, увів у подальший літературно-полемічний  ужиток  поняття “Київська історична школа”, зазначивши, що  вона складає “тенденційно-політичний  напрям в  історичній науці, інспірований російським урядом для приниження польського елементу в краї”. У цьому контексті поняття “Київська історична школа” стає звичним атрибутом польської історіографії, вживається навіть у рецензіях на видання київських науковців як Т.Корзон і О.Яблоновський.

Із числа перших вихованців Антановича є  М.П.Дашкевич,  О.І.Левицький,  І.М.Каманін,  Я.М.Шульгін  й В.П.Науменка. “Саме з них, – констатує В.Щербина, – поступово починається складання  “Київської  історичної  школи”  Антоновича.

Серед головних  об’єднувальних  критеріїв  історичної  школи  Антоновича  Довнар-Запольський  виділяє  “особливі  методологічні  прийоми,  які  використані  в працях,  так  що  навіть  розміщення  наукового  матеріалу  являє  собою  певну однорідність”. Концепція Довнар-Запольського стосовно “Київської історичної школ” була  поглиблена  В.І.Пічетою,  який  виділив  кілька,  на  його  думку, характерних  рис  цієї  неформальної  наукової організації.  Серед них:  а) тематична  єдність  досліджень  (українознавство)  і  б)  спільність  методики дослідження (документалізм, критицизм, реалізм). Пічета також наголошує на важливість педагогічно-комунікаційної функції творця історичної школи.

Багалій кваліфікує “Київську історичну школу” як “документальну” і вважає, що вона склалася як з учнів Антоновича, так  і  почасти  зі  сторонніх  осіб,  об’єднаних  спільним  науковим  інтересом  до вивчення  історії  України  (переважно  Правобережної)  і  спільною  архівною базою (Київський центральний архів давніх актів).

Багалій  стверджує,  що  вплив  Антоновича  на  зміст  праць  учнів позначився,  окрім  методології,  і  в  тому,  що  автори  їх  вносили  у  свої  праці археологічний,  історико-географічний  та  етнографічний  матеріал,  якого "потребувала краєва метода дослідження”.

Праці  учнів  Антоновича  “створили  наукові  підвалини  для  синтезу українського  середньовіччя  –  історії  княжої  України,  –  і  без  них  була  б неможлива ні наукова схема історії, створена Михайлом Грушевським, ні його капітальна “історія України-Руси”

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література:

1. О.В. Ясь. І.І. Колесник.. НАУКОВІ ШКОЛИ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2010. - 728 с
2. Чабан М.П. Сучасники про Д.І.Яворницького: Спогади / В.Гіляровський, О.Пчілка, Є.Єнджевич та інші. — Дніпропетровськ, 1995. — С. 5.
3. Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. — К., 1996. — С. 82-83.
4. Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на полі історичної науки // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. С. 31-32.
5. Багалей Д. Антонович Владимир Бонифатиевич // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. — С. 24-25.