Наукова діяльність Наталії Яковенко

Міністерство освіти та науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Історико-соціологічний факультет

Кафедра історії України

 

 

 

 

Реферат

на тему:

Наукова діяльність Наталії Яковенко

 

Підготувала:

студентка ІІ курсу ІСФ

група ІЮ-22

Товщик Анастасія

Перевірила:

Мосієвич Ю. О.

 

 

Рівне 2014

Зміст

Вступ

1. Біографічні відомості
1. Бібліографія
2. Премії та нагороди
3. Історичні погляди
2. Лекція свободи
3. Інтерв’ю з Наталією Миколаївною

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Наталія Яковенко – провідний вітчизняний історик, голова "Товариства дослідників Центрально-Східної Європи", головний редактор "Українського гуманітарного огляду", провідний науковий співробітник Інституту Східно-Європейських досліджень НАН України, завідувач кафедрою історії Національного університету "Києво-Могилянська академія", доктор історичних наук.

Її фаховий доробок включає такі наукові бестселери, як "Українська шляхта з кінця XIY до середини XYII ст. (Волинь і Центральна Україна)" (Київ, 1993, 2008 р.), виконаний у рамках проекту Інституту Центрально-Східної Європи (Люблін) синтетичний "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XYIII століття" (Київ, 1997, 2009 р.), подія наукового життя країни "Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XYI - XYII ст." (Київ, 2002 р.) і, нарешті, «Вступ до історії» (Київ, 2007 рік).

Більшість з її наукових монографій роками перебувають у списку бестселерів. Пані Наталя Яковенко адресує свої дослідження незаангажованим стереотипами минулого молодим науковцям, які ще можуть відчути "смак полювання "за другою реальністю", яка відкривається історикові тільки тоді, коли він шукає у минулому не безлике загальне, а живу, суперечливу і часом дуже дивну як на нас, сьогоднішніх, людину".

Мета: розповісти про життя та науковий доробок сучасного українського історика Наталії Миколаївни Яковенко.

 

 

 

 

1. Біографічні відомості

Наталія Миколаївна Яковенко народилася 16 жовтня 1942 у селі Апрелівка, Бобринецький район, Кіровоградська область (УРСР).

В 1967 закінчила класичне відділення факультету іноземних мов Львівського університету.

В 1970 - 1981 роках - старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву України, 1981 - 1987 роках - викладач Київського університету, 1987 - 1991 роках - старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, 1991 - 1995 роках - завідувач відділу Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, з 1994 - доктор історичних наук, з 1995 р. - провідний науковий працівник НАН України, в той же час з 1992 р. - Професор Києво-Могилянської академії.

В Інституті історії Національної академії наук України захистила дисертацію з латиномовного документам, що були в Україні. Пізніше почала працювати як професійний історик, починаючи з питань історії шляхти Речі Посполитої.

Її учнями є Володимир Собчук, Наталя Старченко, Сергій Горін, Валерій Зема, Тетяна Шевченко, Володимир Поліщук, Віталій Михайловський, Ігор Тесленко, Оксана Коваленко, Тетяна Григор'єва, Оксана Задорожна та інші.

 

 

 

 

1. Бібліографія

Автор понад 160 праць, з яких основні:

• "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII Століття. Волинь и Центральна Україна".

• "Нарис Історії України з найдавнішіх часів до кінця XVIII століття".

• "Паралельний світ: Дослідження з Історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст."

• "Вступ до Історії

 

 

 

 

 

2. Премії та нагороди

Нагородженна преміями:

• імені М. С. Грушевського у 1996;
• освітнього фонду П. Яцика у 1995;
• Фонда імені Олени у 1996;
• Хрестом Івана Мазепи у 2010.

Голова Товариства дослідників Центрально-Східної Європи (1998). Европы Кавалер Ордена «За інтелектуальну відвагу» у 2001.

Увійшла в список 100 найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус» у 2006 році.

 

 

 

1.3 Історичні погляди

У своєму інтерв'ю в кінці 2009 Наталія Яковенко виступала за доповнення навчальних текстів інформацією про решту народів і етносів, які здавна проживають на території України, щоб подолати надмірну націоцентричну українських підручників.

На її думку, державний підхід перетворився на анахронізм, оскільки головним героєм історії вона вважає суспільство, а не держава. Тому особлива увага повинна приділятися змінам в житті людини - її побуту, родини, харчування, дозвілля, цивілізаційним поліпшень (транспортні винаходи, санітарно-лікувальні новації, поява побутових зручностей і т.д).

Повстання 1648 і подальшу війну вона трактує як "всенародну війну - козацьку революцію", сенсом яких були соціальні домагання козацтва, яке прагнуло стати легітимним соціальним стан в Речі Посполитої; Переяславську раду - як васалітет, прийняття протекторату російського царя, тобто володаря великої держави над маленькою; "українську революцію" 1917-1918 років як прямий наслідок російської Лютневої революції; українофільський рух - як відповідь на офіційну ідеологію " Православ'я, Самодержавство, Народність "; Велику Вітчизняну війну - як радянсько-німецьку війну.

Вона проти вживання в підручниках історії України тверджень про її колоніальний і пригноблений статус у складі Росії та СРСР, оскільки українці були також етносом з привілейованим статусом і вносили великий внесок в будівництво і Російської імперії і Радянського Союзу.

 

 

 

2. Лекція свободи

Як пише Наталія Миколаївна: «Я – не теоретик культури, не філософ і не політолог. Я – історик, тож так чи інакше мої думки завжди обертаються лише довкола того, як виглядають сьогодні виклики мого фаху.

Можливо, для непосвячених у цехові секрети це прозвучить несподівано, проте серед цих викликів далеко не останнє місце належить свободі. Надалі я це слово буду вживати з великої літери. Можливо, ви тут подумаєте, що йтиметься про цензурні утиски, селекцію тематики і інші «рогатки», яких зазнавав колись так званий «боєць ідеологічного фронту», тобто радянський історик. Ні, це – уже давно позаду, на щастя, це давно пішло у небуття.»

Яковенко вважає, що «сьогодні історик – вільний, немов пташка. Якщо хтось розщедриться на гроші, він може написати і видати що завгодно і де завгодно». Але при цьому вона зауважує, що існує залежність науковців від грошей, але певною мірою.адже, якщо подивитися на книжки про українців у Шумері, про наші культурні знахідки біля річок Ганг і Ніл, можна переконливо вважати, що гроші можна знайти на будь-які дурниці.

У 2007 році на сторінках фахового журналу «Україна модерна» опублікували відповіді науковців на сформульовані редколегією питання про механізми контролю за якістю наукової продукції в Україні, а, отже, і про можливі рецепти лікування того, що хворе, що погане.

Наталія Яковенко пропонує створити бар’єр для халтури, який можна поставити завдяки формуванню корпоративної солідарності і опору наукової спільноти.

Щоб цього досягти потрібно перетворити науковця на вільну людину, тобто на людину, яка не потребує нічого від оточення і навпаки.

Тим часом ще сто років тому один нині немодний класик історичного матеріалізму, сказав: «Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо». В цьому випадку немодний класик мав рацію. 

 Адже історика  відділяє від явища, котре він  досліджує, щонайменше два бар’єри (насправді їх – більше): його  власна суб’єктивність і тиск  певних очікувань суспільства, у  якому історик живе.

Говорячи про солідарність, Наталія Миколаївна не має на увазі «цинічного, свідомого і проплаченого маніпулювання. Поза цим є десятки шляхетних підстав для такої солідаризації, приміром – ствердження резону національного буття і національної ідентичності в умовах глобалізації, чи плекання самоповаги власного народу, чи досягнення балансу між «нашим» і «іншим»… Афірмативне історіописання є відвертішим в таких випадках, особливо – коли воно свідомо оминає непривабливі сторінки або надмірно зосереджує свою увагу лише на тому, що суспільству приємно чути».

Яковенко зазначає «Уникнути ідеологічних преференцій у суспільстві, що просякнуте інформацією, практично неможливо. Тим часом засвоєння цих преференцій неминуче глушить частку інтелектуальної свободи історика».

У своїй лекції говорить: «Але уявімо собі, що історик втік до Волинської пущі, газет не читає, радіо не слухає, телевізора не дивиться, Інтернет-новин не переглядає. Чи тут чекатиме на нього свобода від сторонніх шумів? На жаль, ні. Адже він, аналізуючи предмет свого дослідження, спиратиметься на логіку фундаментальних фондів своєї культури, тобто притаманні своєму часові уявлення про людину в світі. Скажімо, звідси походить складність спілкування істориків з людьми минулих епох: ми їм задаємо ті питання, що нам видаються абсолютно ясними, а вони тим часом не розуміють, чого ми від них хочемо».

 

Говорячи про зв'язок історика із суспільством називає, ще один компонент: «Згадаю і про ще одну річ, яка найпряміше пов’язує історика із суспільством, до якого він належить: мову. Ще у 1860-х роках Теодор Дройзен, дуже проникливий розвінчувач претензій історичного знання на неупередженість, написав: «Мова – це дух народу». Мова дійсно є посередником у процесі пізнання. Власне за допомогою мови історик представляє читачеві сконструйований ним образ світу.

На його, історика, думку, він робить це вповні самостійно, а тим часом насправді мова подумала замість нього, тому що він з’єднав досліджене ним з підсвідомими шарами культури мовлення і називання, слововираження мови. Ця культура, ретрансльована ним, звісно ж, є його власною культурою, культурою його народу. Відтак історик утратив ще одну частку своєї незалежності чи інтелектуальної свободи».

В журналі «Україна модерна» написано: «ми живемо в країна шахрайства». Звичайно, це – так. Але про теперішній український світ науки Наталія Миколаївна каже: « Ми живемо в країні вимушеного вибору між свободою заперечити і свободою самоусунутися.»

Ось що говорить Яковенко осіб, що захищають дисертації: «Я не буду згадувати тут плагіату, дисертацій, написаних на гроші замовника. Це – кримінальні справи, а не предмет для нашого обговорення. Я звернуся до найпростішого: входити чи не входити до складу вчених рад з захисту дисертацій? Увійти, аби на кожному другому-третьому захисті голосувати «проти», тому що потік дисертацій – це школярські опуси? Це забиратиме надто багато часу, емоцій, і, погодьтеся, виглядатиме як такий дещо деструктивний демарш. Інший варіант: увійти і голосувати «за» ті дисертації, котрі насправді того не варті, але їх автори – провінційні викладачі, і щось вони своїх студентів таки научать.

І в першому, і в другому випадку, приймаючи рішення, ми улягаємо негласному суспільному консенсусу. Отже – знову втрачаємо чергову частку інтелектуальної свободи».

Підсумовуючи все сказане, Наталія Миколаївна зазначила, що «найбільшою проблемою історика, на мою думку, є те, як бути членом суспільства, поділяючи його клопоти, бо інакшого не дано, і разом з тим – як уникнути шарлатанського лікування злободенних виразок рецептами з минулого. На це питання у мене відповідь є тільки у вигляді парадоксу: збереження інтелектуальної свободи можливе тільки коштом ясного усвідомлення власної несвободи, тобто меж і можливостей долання себе в собі».

На питання: для чого історикам взагалі інтелектуальна свобода? Яковенко відповіла так: «якщо він переступить рубіж допустимих втрат отих часток свободи, то рано чи пізно він перетвориться або на коліщатко в машині політтехнології, або на придворного співця чергової команди українських державотворців. І тут байдуже, під якими стягами яких кольорів працюють ці державотворці. Тому що місія науки – не обслуга і не оспівування».

Поділяє думки Грушевського, який закликав, що місія науки – безперестанний скепсис. Щоправда, сам Грушевський цього заклику не виконав. І це дозволяє сказати, наскільки складно зберегти цю інтелектуальну свободу, плекаючи в собі оцей безперестанний скепсис.

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Інтерв’ю з Наталією Миколаївною

Яковенко зазначає, що основною причиною того, що вона присвятили своє життя вивченню історії, є любов до історії.

На питання: чи можна сказати, що цей вибір став заключною ланкою після вивчення класичних мов, дослідження латинської палеографи та багаторічної праці в Центральному державному історичному архіві України в Києві?