Наукова діяльність Наталії Яковенко

 – відповіла: « Все пов’язано низкою випадковостей. Історії я не знала та ніколи особливо нею не цікавилася. Зовсім випадково, як перекладач латинської мови, я опинилася в історичному архіві та лише на третій рік свого перебування там, я зрозуміла, що історія — це цікава річ, я щораз більше переконувалася, що це моє і, що я хочу цим займатися».

 На думку Наталії, усі моралізаторські вислови (типу прислів’я:"Хто не знає свого минулого той не вартий майбутнього»), це вже не прислів’я, а афоризми, і вони її лякають!

Вона не погоджується з вище зазначеним прислів’ям.. Ось як вона пояснює причину цього: «розпочинаючи курс «Вступ до історії», я завжди запитую своїх студентів: «Чого ви сюди прийшли?» Вони спочатку дивуються, а потім сміються. Пригадайте шкільні роки. В переліку шкільних дисципліни немає жодної, яка не мала б практичного застосування: математика вчить рахувати гроші, фізика пояснює чому лампочка горить; вивчаючи українську мову, ми зможемо визначити підмет та присудок, розставити розділові знаки.

Отже, кожен шкільний предмет має практичний вимір, окрім історії. Починаючи з барокової доби, на території Європи зародився міф про те, що історія є «світочем майбутнього», «порадницею», хтось вважає, що враховуючи помилки минулого, ми зможемо збудувати краще майбутнє. Я вважаю, що все це не відповідає дійсності, тому я не вірю в таку силу історії (сміється).

Історія потрібна, бо вона цікава. Якщо йдеться про шкільну історію, вона має велике значення. Це єдина наука, крім літератури (її паршиво викладають), яка має зовсім іншу функцію — вона соціалізує людину, тобто людина, вивчаючи історію, розуміє, що світ — це не тільки мама, тато, бабуся, друзі дитинства, а й те, що у світі є країни між якими точиться боротьба; те, що є культурні цінності; те, що у світі постійно щось змінюється, що ми є маленькими людьми, які належимо до певної спільноти, країни та цивілізації і т.д.»

Яковенко також зазначає, що об’єктивної історії не існує. Історія завжди заангажована, а також, що є дві історії: історія академічна — це дослідницька історія, основним завданням якої є пізнати хоч частину істини, адже вивчити всю історію неможливо. Інша — шкільна історія, основною метою якої є виховання. «Тому, якщо у школах вам розповідатимуть, що викладають неупереджену та «дистильовану історію», цьому не варто вірити. Адже такої історії не існує, а відповідно в цій популярно-шкільній історії завжди має місце пропаганда (якщо хочете назвіть це упередженням або потребою суспільства), яка в багатьох асоціюється із Радянським союзом, якого ви вже й не пам’ятаєте. Як бачите, у наш час шкільна історія також має пропагандистську мету, тільки називається правдою про наше минуле.

Я, звичайно, не маю на увазі християнські правди: вбивство завжди вважалось ганебним, незмінною є також заповідь любові, яка говорить любити ближнього свого і т. д.. Йдеться про дрібніші, «людські правдочки», а їх є стільки, скільки людей — у кожного своя правда. У цьому значенні історія трошки упереджена.

Інша річ, що таку історію треба регулювати. Потрібно старатися подати історію так, щоб дитина, читаючи її, пишалася своєю країною, розуміла, що її країна нічим не гірша від Риму чи Польщі. Підручник має бути цікавим. У підручниках для молодших школярів, наприклад, можна використовувати легенди, а старшокласникам поступово вводити абстрактні поняття. Якщо ж говорити про УПА, на мою думку, перед тим варто зробити спеціальний вступний параграф, розмістити фотографії Муссоліні, який стоїть з піною в роті та промовляє до людей, або зображення Гітлера. Гадаю, що дітям також потрібно знати, що в міжвоєнний період по Європі літав вірус тоталітаризму. Перша світова війна зруйнувала умовний рай XIX століття. Хтось звинувачує у цьому Бога, а хтось шукає інші причини та пояснення. У цей час усій Європі здалося, що подолати цю ситуацію можна лише за допомогою таких об’єднань як ОУН. Розповідаючи таким чином про події 19 століття, бачимо, що ОУН вписується в загальний культурно-ідеологічний клімат всієї Європи. Я вважаю, що матеріал про ОУН варто подавати в контексті інших подій, таким чином, щоб не наражатись на гостру критику опонентів. Адже у той час подібні дискурси та рухи були по всій Європі. Характерним є те, що переважно вони виникали в неблагополучних країнах: бідній Італії, яка не могла з’єднатися, та й до сьогодні не з’єдналася, але то таке (сміється); в Іспанії, знівеченій Першою світовою війною Німеччині, та Румунії. Це все можна розповісти дітям простою мовою. Подаю­чи історію таким чином, не буде потреби розповідати, що ОУНівці були янголами з крильцями та в білих одежах А диверсії, підпали, терористичні акти, такі як сьогодні відбуваються в Північній Африці та Азії завжди були, є і будуть».

Наталія Миколаївна вважає, національна ідентичність обумовлена вихованням та соціалізацією і кожна людина має в собі близько двох десятків стабільних ідентичностей, окрім того, не варто забувати про ситуативні.    Наприклад, якщо ми чогось злякаємось, ми втікаємо, у цьому випадку проявляється ідентичність боягуза. Ідентичностей є близько двох десятків. Кожного разу виконуються інші соціальні ролі, і відповідно, кожній ролі притаманна інша ідентичність: є ідентичність сина, ідентичність брата, сусіда і т.д.

Національна ідентичність, на думку Яковенко, не є провідною — вона одна з... Вона спрацьовує тільки у випадку певної загрози, напруженості чи подразнення.

 Про існування  національної ідентичності сьогодні: «Чи існує вона сьогодні? Звичайно, що існує, але мені б хотілося, щоб вона була не тільки на Західній Україні. Яку форму вона має? Погляньте на результати виборів. Дуже часто національна ідентичність чітко простежується під час виборів. Якщо на півдні та сході переважає совкова ідентичність, звичайно, що хотілося б її поламати, але, як показує 22-річний досвід існування Української держави, цього не можливо зробити шляхом махання прапорів чи виголошуванням гучних промов — це не допомагає. Для того, щоб совкову ідентичність «савєтского чєловєка» змінити на українську, варто розпочати зі шкільних підручників історії. Історію України, яка сьогодні трактується, як історія невдач, втрат та поразок, як каже Олексій Сокирко: "Українці виграли стільки битв, але ні одної війни!«,- треба перетворити на історію успіху».

« Історія — це великий мішок, де можна знайти все, що завгодно. Навіть, якщо й Україна не мала своєї держави, проте вона творила інші! Погляньмо на Річ Посполиту її просто розвалили, і зробили це руські княжі роди, які з’явились внаслідок Люблінській унії. У них була інша ментальність. Добре це чи погано важко сказати, але вони були найбагатшими людьми в цій державі. Гадаю, що також варто розповісти те, що після смерті Януша Острозького в його скарбниці було три річних бюджети Речі Посполитої; Ярема Вишневецький, наприклад, за три дні скликав таку армію, якої навіть Річ Посполита не могла зібрати. Як бачимо, ці люди відігравали велику роль в державі і, що найцікавіше, вважали себе русинами. Чому ж ми не розповідаємо про це? Ми повинні пишатися цими людьми. Щодо подій 19 сторіччя, то, вважаю, не варто сумувати за Гоголем, погляньмо скіль­ки тих Гоголів, можливо, менш відомих було в Російській імперії. Прокопович та інші вихованці Києво-Могилянської академії провели Петровську реформу; а хто створив Російську імперію?- звичайно, ж ми!!! Хто керував Радянським союзом? — також українці. Ось про що потрібно розповідати. Всі ці події можна вважати та тлумачити як історію успіху. Чому я згадала про цих людей? — бо в них була своєрідна ідентичність, у них не було альтернативи, вони не створювали мнимої національної ідентичності. У них було ширше бачення державності. Вони не зважаючи ні на що, вважалися руси­нами чи пізніше вже й українцями. Усе це потрібно розповідати дітям — це і буде нашою історією успіху!»

   Що ж до початку формування української ідентичності, то історик зазначила, що українська ідентичність точно не бере свій початок з часів Київської Русі. Те, що Інститут історії трактує Козацьке повстання як Національно-визвольну війну, з точки зору історика є абсолютною дурницею. Позаяк на цей час ще не було поняття нації, а відповідно й не існувало поняття національної ідентичності. Це була козацька ідентичність.

Розглядаючи церковне питання, Наталія Миколаївна називає такі визначні постаті ієрархів Київської традиції — Мелетій Смотрицький, Петро Могила, Галятовський, Гізель...

Про перехід Мелетія Смотрицького на унію, Яковенко каже: « Це пошук кращого шляху для примирення Русі з Руссю. Досліджуючи питання ідентичностей, можу сказати, що твори Смотрицького з точки зору християнської ідентичності фактично ніхто не досліджував. На мою думку, це має бути людина, яка добре розуміється на церковних текстах і зможе написати бодай добру статтю. В «Апології», наприклад, провідною лінією проходить поняття євангельської єдності. Він не міркує категоріями дії, а використовує категорії ідеї. На його думку найголовніше у християнському відчутті — це відчуття єдності з Христом. Ось про що варто було б писати сучасним дослідникам творів Смотрицького».

 

Нова книга «Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в УкраїніXVI — початку XVIII століття — це збірник статей, написаних і опублікованих протягом 2006 — 2012 pp. в якому описано українську ранньомодерну історію, а також висвітлені нові теми та методи, що й поєднує цю збірку із «Паралельним світом». У книзі подано картину сприйняття світу та себе на прикладі досліджень з Київщини, Поділля та Волині впродовж XVI — XVII ст.. Досліджено походження назви Україна, як однієї із регіональних назв, їх осмислення, географічно-культурне відчуття мешканців прикордонних територій та ін. Також висвітлено події доби, яка щойно розпочалася — епохи конфесіоналізації, тобто доби, впродовж якої відбулося чітке розмежування конфесій. Та найцікавішим є період, що передує тій добі — час, коли людина інколи декілька раз за життя змінює свою церковну приналежність, зберігаючи при цьому особливості свого походження та оточення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Наталія Яковенко - це та людина, про яку сміливо можна казати, що вона впливає на розуміння історії України. Завідувач кафедри історії «Києво-Могилянської академії» об'єднала навколо себе науковців, які працюють над тим, щоб учні у школах вчили історію зовсім по-новому. У тих підручниках, проект програм яких вони запропонували, повністю перебудовано не лише зміст, а й структуру підручника, навіть форму викладу тексту. Але найголовніше - Моніторингова комісія, яку очолює Наталія Яковенко, змінює сам підхід до української історії. У новому підручнику вона поставатиме не як страдницька та постійно гноблена, а як цілком самодостатня.

Її фаховий доробок включає такі наукові бестселери, як "Українська шляхта з кінця XIY до середини XYII ст. (Волинь і Центральна Україна)", "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XYIII століття", "Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XYI - XYII ст." і «Вступ до історії».

Більшість з її наукових монографій роками перебувають у списку бестселерів. Пані Наталя Яковенко адресує свої дослідження незаангажованим стереотипами минулого молодим науковцям, які ще можуть відчути "смак полювання "за другою реальністю", яка відкривається історикові тільки тоді, коли він шукає у минулому не безлике загальне, а живу, суперечливу і часом дуже дивну як на нас, сьогоднішніх, людину".

 

 

Список використаної літератури

1. Господь і я//часопис. - № 15.
2. "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII Століття. Волинь и Центральна Україна". – К.: Наукова думка. - 1993. - 416 с. (Вид. 2-ге, переглянутися и Виправлення: К.: Критика.- 2008. -472 с.
3. "Нарис Історії України з найдавнішіх часів до кінця XVIII століття". - Київ: Генеза. - 1997. - 312 с. (вид. 2-ге, перероблене та розширенню: Київ: Критика, 2005. 584 с. ISBN 966-7679-73-X; вид. 3-тє, перероблене та розширенню : Київ: Критика, 2006. 584 с. ISBN 966-7679-82-9)
4. "Паралельний світ: Дослідження з Історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст." - Київ: Критика, 2002. - 416 с. - (Критичні студії; Віп.1).
5. "Вступ до Історії = An Introduction to History" - Київ: Критика. - 2007. - 376 с.