Окупація України під час другої світової війни

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему:

Окупація України під час другої світової війни

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тяжкі втрати Південно-західного фронту у перші тижні війни значно підірвали його боєздатність, але вермахту не вдалося знищити головні сили, які вже наприкінці червня завдали противнику удару в районі міста Дубна. Німецькі війська наступали по всьому фронту. Цій девізії потрапляли у могутні танкові кліщі противника і гинули. Моральний дух невдало керованих і часом погано озброєних частин Червоної Армії падав, наслідком чого була велика кількість військовополонених, прикладом цього є трагічна загибель військ усього Південно-Західного фронту у ході Київської оборонної операції.

У липні 1941 р. німецьке командування кинуло на столицю України 17 дивізій, але протягом 2 місяців подолали опір її захисників не вдалося. Гітлер був змушений перекинути з московського напрямку польову армію і танкову групу, які навели над Північним Кримом фронту. Становище викликало негайно залишити Київ, відвести війська. Але ще у липні Сталін попередив М.Хрущова: «Якщо ви зробите хоч один крок у бік відводу на лівий берег Дніпра, вас усіх настигне жорстока кара як боягузів так і дезертирів».Диктатор слів на вітер не кидав на Кирки носа і Хрущова чекала доля генерала Павло (розстріляного за таку поразку у Білорусії), і вони трималися до останнього.

Наслідки були трагічні. У серпні 1941 р. розгорнулись бої під Одесою. Два місяці тривали бої, місто обороняли 25-та Чапаєвська стрілецька дивізія Герекла І.Петрова та частини моряків Чорноморського флоту. Тільки 16 жовтня радянські війська залишили Одесу і відступили в Крим.

Наприкінці вересня передові дивізії залишили Одесу і відступили в Крим.

За суворим наказом Москви в Україні застосовувалась традиційна російська тактика «спаленої землі». Знищувались промислові, транспортні об’єкти, зібраний як ніколи багатий рожай, запаси продовольства, затоплювались шахти, були зруйновані у тюрмах України, яких не встигли вивезти, розстріляли. Київ зазнав страшних руйнувань в умовах відступу радянських військ.

За словами Сталіна, «це могло зробити життя в тилу ворога нестерпним».

У ході східної кампанії вермахту України стала першочерговим і найважливішим об’єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної окупації, який став частиною «Ост». Згідно нього передбачалось знищити і переселити в Сибір 31 млн. нас. Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн. німців. Гітлер запропонував депортувати 51 млн.

Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька обл. склали дистрикт «Галичина» який приєднано до Краківського генерального губернаторства.

У перспективі Галичина повинна стати територією рейху, 20 серпня 1941 р. рейх комісаріат «Україна» складав 12 областей. Його очолив лютий ворог українства Еріх Кох. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині . Там була утворена окрема адміністративна одиниця «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях Південної України між Дністром і Південним Бугом з центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку передано Румунії. Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через створене міністерство А.Розенберга. Рейхскомісаріат ділились на генеральні комісаріати, а вони – генеральні округи. Керівні посади посідали німці. Українці могли займати лише пости в нижчому ешелоні – міських та волосних управах, староствах. З них формувалась «допоміжна українська поліція». Будь-яка політична діяльність українцям була заборонена. Тільки в генеральному губернаторстві існував УЦК, який визнавала німецька влада. Комітет опікувався дітьми, хворими, інвалідами, біженцями.

Згідно з «планами Гітлера, економіка ставала на службу рейху. Поділені між німецькими солдатами підприємства України. Окупанти нещадно грабували село, перетворили колгоспи в «общинні господарства» і запровадили кріпацький режим. На селянські двори накладено 12 видів різних податків. Під суворою карою запроваджена обов’язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля, терор введені в ранг державної політики. Ніяких законів на захист населення окупованої України не існувало.

Здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Закривались культурно-освітні установи, вищі, середні навчальні заклади.

«Ні в якому разі не надавати місцевому населенню право на отримання вищої освіти» - вимагав Гітлер 1942 р. на нарад під Віннице – цілком достатньо навчити трохи читати і писати по-німецьки. Берлін дозволив відкривати в України початкові школи. Відбувалось пограбування пам’яток історії та культури.

До Німеччини вивозили унікальні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси. Тільки з фондів Академії наук України вивезено 320 т. рідкісних книг.

Водночас на окупованих землях розгорнулася нацистська пропагандистська машина; видавались 120 газет української мовою, діяло 16 радіостанцій, кіномережа, видавництва, Греко-католицька церква діяла без перешкод. На поч. 1942 р. Берлін дав вказівки розгорнути вербування і вивіз українців до Німеччини, де використовували їх на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у с/г. Людей ловили  як звірів, масовими облавами, вивозили під конвоєм. Окупаційні власті жорстоко ставились до українців за порушення встановлених режиму, за прояви непокори, співчуття партизанам, повстанцям.

1. За планом «Ост» загарбники встановили:

• Україна розглядалась як «лебенсраум» - життєвий простір для німецького народу;

• Призначенням України було постачання продуктів та сировини «новій Європі»;
• Народи, які населяли окуповані території, підлягали виселенню, чи зниженню, а та частина, яка виживе, стане рабами.

Є.Кох говорить «Ми – панівний народ, а це значить, расово найпростіший німецький робітник біологічно в тисячу разів цінніший від місцевого населення».

Це був тотальний терор. Порушуючи міжнародні конвенції, кати на території України масово знищували військовополонених. За військовими підрозділами вермахту просувались загони карателів  - айнзац –групи СС, які масово знищували населення. Із 4 груп «А», «В», «С», «Д» два останні діяли в України. Щоб запобігти опору, німці запровадили систему колективної відповідальності за акт терору. Розстрілу підлягали 50% від загальної кількості заручників-євреїв і 50% - представники інших національностей. За часи гітлерівської окупації на всій території України нацисти здійснювали політику «Юденфай» - чистий від євреїв».

Українські міста і села повторювали трагедію Лірще у Чехії і Орадур у Франції, населення яких спалили живцем – на Полтавщиці (Баранівка). Спалено 320 сіл.

На окупованій території запроваджено комендантську годину.

Один з діячів ОУН Ю.Бойко так охарактеризував тодішнє становище України: «Нині Україна – типова колонія, методи колоніального поневолення мало чим відрізняються від тих, які європейці запроваджують серед чорношкірих в Африці». Такий «новий порядок» викликав загальне обурення народу, сприяючи наростанню руху Опору.

Територія України була практично повнісю окупована німецькими військами вже через 4 місяці після нападу на Радянський Союз. 22 липня 1942 року німці захопили м.Свердловськ Ворошилоградської області, остаточно окупувавшии територію Української PCP. У грудні 1941 р. вони контролювали  42% території Європейської частини СРСР з населенням близько 80 млн. чоловік.

З початком війни проти СРСР німці підпорядкували Україну міністерству окупованих східних областей, а територію розчленували на різні адміністративні одиниці:

17 липня 1941 р. на території України  була утворена зона військового  управління, підпорядкована міністерству  східних областей. До цієї зони  входили прифронтові області: Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловоградська (суч. Луганська), Сталінська  (суч. Донецька) області;

1 серпня 1941 р. чотири західноукраїнські області: Станіславська (суч. Івано-Франківська), Дрогобицька,  Львівська, Тернопільська (без 12 північних районів), були об′єднані  в окрему адміністративну одиницю  дистрикт Галичина з центром у Львові. Дистрикт Галичина входив до складу Генерал-губернаторства Польща з центром у Кракові;

У серпні 1941 р. було утворено 3 губернаторства:

1. Губернаторство “Бессарабія” з центром у Кишеневі, включало 6 повітів Молдавської РСР та Ізмаїльську область;
2. Губернаторство “Буковина” з центром у Чернівцях, включало 3 райони Чернівецької області (Чернівецький, Сторожинецький, Хотинський) та північні райони МРСР;
3. Губернаторство “Трансністрія”  з центром у Тирасполі, а з 17 жовтня 1941 р. – в Одесі, включало лівобережні райони МРСР, Одеську область, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей.

20 серпня 1941 р. Гітлер підписав розпорядженняя  про утворення рейхскомісаріату  “Україна” з центром у Рівному. По мірі віддалення фронту  до нього приєднувались все  нові території. Рейхскомісаріат  поділявся на 6 генеральних округів: “Волинь” з центром у Рівному, “Житомир”, “Київ”, “Миколаїв”, “Таврія”  з центром у Мелітополі, “Дніпропетровськ”.

Адміністративний апарат окупаційних органів складався переважно з німців  з Німеччини, чи з місцевого німецького населення (фольксдойче). Усі  посади цивільної і військової адміністрації в губернаторствах Бессарабія, Буковина, Трансністрія (крім Одеси) займали румуни.

Кожна генеральна округа поділялася на 20—30 районів з населенням у 150—200 тис кожен. На чолі району (гебіту) стояв гебітскомісар. Йому підпорядковувались усі цивільні місцеві органи влади. Він мав надзвичайні повноваження та широкі адміністративні права. Ним видавалися обов’язкові постанови, накази та розпорядження, що регулювали життя в межах району. Владу в селах представляли сільські бургомістри або старости сіл, що призначалися районними комісарами. У великих селах інститут окупаційної влади уособлювали коменданти або представники гебітскомісарів. На всій окупованій території були створені районні, волосні та сільські 
управи, що виконували функцію допоміжних місцевих установ та уособлювали окупаційну владу на місцях. Районні управи очолював голова району, що обирався з місцевого населення. За своєю компетентністю райуправа була виконавчим органом німецької адміністрації, сприяла стягненню податків і зборів з місцевого населення, відправці молоді до Німеччини, відала справами місцевого господарства в межах району. В своїй структурі вона мала такі основні відділи: загального управління, поліцейський, шкіл і культурних закладів, охорони здоров’я, ветеринарний, фінансовий, будуправління, промисловий, постачання і забезпечення робочою силою та пропаганди. Сільські управи утворені з метою зміцнення влади на місцях, були надзвичайно обмеженими в своїх функціях. Основним обов’язком голови сільської управи був нагляд за стягненням податків і зборів, мобілізація всіх місцевих ресурсів на користь окупантів. Для виконання вищеназваних завдань, в своєму розпорядженні сільські управи мали сільську поліцію. За характером своєї діяльності вони були позбавлені можливості самостійно вирішувати будь-які питання, що стосувалися політичних та суспільно-господарських справ і лише доводили волю окупантів місцевому населенню та були виконавцями розпоряджень гебітскомісарів.

З встановленням німецької влади на окупованих територіях був проголошений закон про вільну дію православних церков та різноманітних релігійних общин.  Згідно заведеній раніше традиції у дні християнських свят в церквах влаштовувалися релігійні відправи та богослужіння. У випадках, коли в селі не було церкви, громада пристосовувала під неї якусь з сільських будівель. Зазвичай для цього використовувалась школа або інше нежиле приміщення. Для переобладнання його на церкву над входом до будинку прибивався дерев’яний хрест, а саме приміщення освячувалося. Селяни зносили туди різне церковне приладдя, ікони та інші речі, які більшість віруючих за радянської влади тримало по власних домівках.

Релігійне життя в умовах окупації проходило під диктовку представників німецької влади. Так, місцева влада в обов’язковому порядку примушувала селян хрестити всіх дітей віком 10—12 років, видавалися спеціальні розпорядження про хрещення всієї нехрещеної молоді, вводилася практика сповідування.

З початком окупації майже в усіх окупованих селах припинили свою роботу клуби та інші культурно-освітні установи.Після відступу радянських військ самі селяни, не чекаючи нічиїх наказів, порозтягували їхнє майно по власних домівках. З клубів, шкіл, лікарень та інших закладів ними забиралися всі будь-які більш-менш цінні речі – меблі, папір, скатерті, плакати та інше майно. Таким чином, вже до фактичного початку німецької окупації більшість культурно-освітніх установ виявилась непристосованою для виконання своїх функцій. Окупаційна влада не стала здійснювати масштабних заходів з відновлення їхньої роботи. Ті з клубів, будівлі яких залишилися вцілілими, використовувалися нею для господарських цілей, або ж у них влаштовувалися церкви, що перебрали на себе їх функцію. У деяких великих селах німцями все ж було організовано їхню роботу.

Німці, як і будь-які окупанти, були зацікавлені у максимальному використанні ресурсів українських земель для  потреб фронту і своєї держави. Провідною економічною інстанцією окупаційної влади стала Господарська інспекція півдня. Для експлуатації важкої промисловості було  створено східний філіал концерну “Герман Геринг” та ін.

У спадок від СРСР німцям дісталася надзвичайно ушкоджена промисловість. На схід, за наказом Сталіна нічого не лишати ворогу, було евакуйовано обладнання 550 найбійших підприємств України разом з робітниками.

Але, німецькій владі вдалося багато чого відновити. За роки окупації було запущено близько 30-ти електростанцій, створено ремонтні автотранспортні, авіаційні, артилерійські, панцирні бази. На листопад 1942 р. в Донбасі відновили роботу 40 вугільних шахт та ін. Німці, серед іншого, не перешкоджали приватній ініціативі, чим вигідно протиставляли себе радянській владі.