Особливості виховання в сім’ї в Японії

Відмітна риса східних країн - залежна роль жінки. Вона завжди підкоряється чоловікові. Суспільство визнає для неї основним заняттям домогосподарство і виховання дітей в різних країнах. Народження хлопчика завжди викликає захват, тоді як поява на світ дівчинки може спричинити невдоволення сім'ї (у Китаї, наприклад, до цих пір новонародженій дівчинці можуть дати ім'я Велика Помилка).

 

 

 

Японія. Дошкільні заклади для дітей віком від народження до 6-ти років (ясла, дитячі садки, ясла-садки) перебувають у підпорядкуванні муніципалітетів, приватних організацій та осіб і працюють від 2—3-х до 10—12-ти годин на день. Існують також однорічні заклади для повноцінної підготовки дітей 5—6-ти років до школи. Крім муніципальних, усі дошкільні заклади платні й за бажанням батьків забезпечують програму індивідуального розвитку кожної дитини. Виховательками працюють переважно молоді неодружені жінки, які обов'язково повинні мати університетську освіту.

Японська система  виховання зорієнтована на раннє  виявлення задатків і природний розвиток здібностей. Групи у дитячих садках є досить чисельними — у середньому по 40 осіб. Виховне середовище дбайливо, зі смаком організоване. Дітей залучають до участі у створенні затишку і краси в помешканні: вони вирощують і оранжують квіти, конструюють, виготовляють панно і гобелени тощо. Участь дітей у художній праці є обов'язковою, оскільки, яадумку японців, лише рукотворна краса підносить людину до філософського розуміння прекрасного як доцільності буття.

Завдання педагогів  полягає і в тому, щоб навчити дітей спілкуватися, дбати, щоб кожна дитина відчувала комфорт, рівноправність, а група розвивалася на основі товаришування і співробітництва. Педагог не робить дітям зауважень.

Основою виховання  є національні цінності японського народу, що виявляється навіть в організації індивідуального харчування. Стверджується, що доля людини залежить не так від обдарованості, як від терпіння, працездатності, посидючості, старанності. У зв'язку з цим важлива роль відводиться дотриманню режиму життя і діяльності (рано вставати, бути акуратним, багато працювати, правильно харчуватися, володіти формами ввічливості, вітання, вдячності). Схвалюються повага до старших, уміння розуміти іншу людину, підкорятися загальним правилам, бути толерантним. Дітям розкривають суть поняття «смерть», їх привчають до миролюбності.

У вихованні  дітей тісно співпрацюють вихователі та батьки. Традиційними є відвідування дітей батьками, спортивні дні, дні  спостережень, спільні занотовування  цікавих думок педагогів і  батьків про розвиток дитини, батьківські збори.

Багато дошкільних закладів опираються у своїй роботі на досвід відомого японського скрипаля і педагога Синьїті Судзукі («Система виховання таланту»), який вважав талант максимальним рівнем розвитку здібностей дитини, а вік до 6-ти років — періодом, коли вирішується її доля. Ранній розвиток музичних і мовленнєвих здібностей поступово стає системою цілісного розвитку особистості, а музика і рідна мова — провідними її засобами. Про популярність дитячих садків Судзукі свідчить те, що заяви про прийом дитини до них батьки подають за 3—4 роки до її народження. Сюди приймають дітей без будь-якої попередньої перевірки задатків. Вихователі працюють з різновіковими (від 3,5 до 5-ти років) групами дітей (до 60-ти осіб), їхня роль полягає у створенні середовища для саморозвитку особистості дитини. Йдеться про розвиток пам'яті, сприймання (візуального, слухового, тактильного), комплексних видів художньої діяльності дітей. З двох років дитину вчать гри на скрипці, для чого компанія «Судзукі» виготовляє маленькі скрипки на 1/32 повного розміру. Виховання у цих садках має гуманістичний зміст (підкреслюється краса природи, мистецтва) і форму (дитину ні до чого не змушують, а створюють розвиваюче педагогічне середовище).

Проблемами  розвитку дитячих талантів переймаються не лише педагоги і батьки. Відчутно впливають на функціонування системи дошкільних закладів Асоціація раннього розвитку, організація «Навчання талантів». Слова автора популярних праць про виховання здібностей у дітей, засновника фірми «Соні» Масари Ібуки про те, що основою розвитку розумових здібностей дитини є її особистий досвід пізнання у перші три роки життя, коли активно розвивається структура мозку, що жодна дитина не народжується геніальною або відсталою, кожна може вчитися добре — все залежить від методу навчання, який повинен бути гуманним і враховувати можливості, нахили та інтереси дитини, вичерпно і влучно характеризують особливості японської системи дошкільного виховання і навчання.

Японія: І Бог, і раб, і друг

Маленьким дітям в Японії дозволяють все, але в 5-6 років дитина потрапляє в дуже жорстку систему правил і обмежень, які чітко наказують, як треба чинити в тій чи іншій ситуації.

З раннього дитинства японські діти дуже вільні у виборі своїх бажань. Дитина в Японії майже ніколи не плаче. 

Звичайно, адже всі її бажання тут же задовольняються: до 2 років мама носить її прив'язаною за спиною, спить вона біля неї, і груди їй мати дає в будь-який час. Навіть коли малюк починає ходити, його майже не спускають з рук.

Поруч з ним завжди мати, бабуся, сестри, і від них він чує тільки застереження: «небезпечно», «брудно», «погано». Ці три слова міцно осідають в його підсвідомості.

З нашої  точки зору, російська дитина ідеальна, якщо вона слухняна і дисциплінована, а в Японії, виходить, дітей неймовірно балують, їм не дають приводу плакати! Їм майже нічого не забороняють до шкільного віку! Японці примудряються абсолютно не реагувати на погану поведінку дітей, ніби не помічаючи її. 

Виховання дитини тут схоже на загрозу відчуження: «Якщо ти будеш себе вести неналежним чином, всі стануть над тобою сміятися, все відвернуться від тебе». І така боязнь бути відкинутим, приниженим, відлученим від сім'ї з ранніх років западає в душу малюка. 

А оскільки спосіб життя і навіть уклад японського будинку такий, що людина майже весь час живе на очах у інших, ця загроза діє серйозно. Період «вседозволеності» у малюка триває всього до 5 років. До цього віку японці поводяться з дитиною «як з королем», з 5 до 12 років - «як з рабом», а після 12 - «як з рівним».

Вважається, що 12-річна  дитина є вже досить доросла, для того щоб чітко усвідомлювати свої обов'язки і беззаперечно підкорятися правилам. У цьому полягає парадокс японського виховання: з дитини, якїй в дитинстві дозволяли все, виростає дисциплінований і законослухняний громадянин. 

 

 

 

Китайські традиції, пов'язані з народженням і вихованням дітей, сильно відрізняються від європейських.

Після народження протягом місяця мамою і дитиною особливо опікуються. Вважається, що моло- дій мамі не слід часто вставати з ліжка, треба поменше рухатися, не стригти волосся, не їсти певні продукти, не пити зелений чай, оскільки всі вони мають холодну природу. 

Весь догляд за дитиною і робота по дому лягають на плечі родичів жіночої статі. Тут, прийнято віддавати дітей в ясла з раннього віку (іноді навіть із трьох місяців), де вони живуть за правилами колективу в повній відповідності з прийнятими нормами.

Жорсткий режим дає і свої позитивні плоди: малюки рано починають ходити на горщик, сплять і їдять строго за розкладом, ростуть слухняними, в жорстких рамках раз і назавжди встановлених правил.

З самого раннього віку вихователі та батьки старанно займаються розвитком малюків, і в цьому китайці близькі росіянам. Навчальні ігри та спеціальні програми, помножені на старанність і слухняність китайців, здатні дати грандіозні результати! 

Особливості виховання дитини в  сім'ї в Японії

Особливості виховання  в сім’ї в Японії 

 

 

         1. Роль батька у вихованні дитини. Традиційна японська сім’я – це мати, батько та двоє дітей. Раніше сімейні ролі були чітко визначені – батько  забезпечує сім’ю всім необхідним, мати дбає про сімейний затишок. Батько вважався головою сім’ї і всі члени родини мали йому коритися і у всьому слухатися. Проте такий розподіл ролей зазнав деяких змін – жінки дедалі більше прагнуть поєднувати виховання дітей та роботу. Хоча про повноцінне рівноправ’я ще не йдеться. До чоловіка прийнято звертатися «сюдзин», що в перекладі означає «головна людина», «хазяїн». Японське прислів’я звучить так: «Чоловік не повинен заходити на кухню».         

Одне з найбільших національних свят в Японії – це День хлопчиків, коли в небо запускають зображення різнокольорових коропів. Ця риба здатна довго плисти проти течії, а тому, на думку японців, символізує шлях майбутнього чоловіка, здатного подолати всі життєві негаразди.

Життя чоловіка в Японії поглинає фірма, в якій він працює.

Батько може брати  участь у вихованні дитини, проте це відбувається рідко. Наприклад, на прогулянці батько з’являється лише у вихідні, коли вся сім’я гуляє у парку чи їде відпочивати на природу. Якщо погода дощова, то місцями сімейного відпочинку стають торгові центри, де є ігрові кімнати.

Традиційно в сім'ях батькові відводиться авторитарна роль. Він є охоронцем порядку, рідко бере участь в щоденних турботах про дітей.

Влада чоловіка-батька в  сім’ї була закріплена законодавчо аж до середини 20 ст. Проте влада означала не лише привілеї, а й відповідальність. Голова домашнього господарства відповідав за його економічний добробут, а також за поведінку інших членів сім’ї. Він здійснював суворий повсякденний контроль за сімейною власністю, проведенням сільськогосподарських та інших робіт, до його обов’язків також належало вшановування померлих, проведення різноманітних ритуалів на їхню честь.  

 

2. Роль матері у вихованні дитини. В Японії мами беруть із собою своїх маленьких дітей, куди б вони не йшли. Вони носять їх у спеціальних сумках – кенгуру або у спеціальних «вставках-кишенях». Для цього навіть верхній одяг змінено – наприклад, пальто, куртки та плащі мають два капюшони. Це не якась сучасна забаганка, а вияв однієї з найдавніших культурних традицій Японії.

Вихованням дитини займається мати. «Амае»- саме так називають матерів в Японії. Цьому слову дуже складно підібрати аналогічне в українській мові. Воно означає залежність дитини від матері, яку дитина сприймає як щось дуже бажане. При народженні акушерка відрізає шматочок пуповини, засушує його та кладе в дерев’яну коробочку, на якій позолоченими літерами викарбуване ім’я матері та дата народження дитини. Це символ зв’язку матері та дитини. В Японії надзвичайно рідко можна побачити дитину, яка плаче. Мати намагається зробити так, щоб у дитини просто не було приводу плакати. Перший рік дитина залишається ніби частиною тіла матері, яка цілими днями носить її на собі, вночі кладе спати разом із собою і годує груддю, лишень дитина виявить таке бажання.

Через те, що немовлята  постійно «на матері», вони починають говорити значно швидше, ніж ходити. Адже мати постійно розмовляє з дитиною, пояснює їй, що вона робить, жартує з нею, співає пісеньок, багаторазово повторює слова, які малюкові необхідно запам’ятати у першу чергу, і рано чи пізно він починає їх повторювати. Також через те, що дитина із самого малечку привчається спати у вертикальному і часто незручному положенні, в дорослому віці японці можуть спокійно дрімати під час тривалих переїздів у метро чи в автобусах, засипають на нудних заходах, концертах. Вигляд сплячої людини з широко відкритим ротом нікого не шокує і не вважається непристойним. Це є однією з національних особливостей.

Дитині нічого не забороняють, вона чує лише попередження «небезпечно», «погано», «брудний». Але якщо дитина все-таки постраждала (попеклася чи боляче вдарилася), мати вважає себе винною у цьому і просить у дитини вибачення за те, що не вберегла.

Коли дитина починає  ходити, її також не залишають без  нагляду. Матері організовують дитячі ігри, в яких самі приймають активну  участь.

Японка не намагається стверджувати свою владу над дитиною, оскільки, на їхню думку, це призводить до відчуження. Мати не сперечається з бажаннями та волею дитини, своє незадоволення не прямо, а опосередковано: дає зрозуміти, наскільки сильно її засмучує неприпустима поведінка дитини. У разі виникнення конфлікту японські мами не відгороджуються від дітей, а, навпаки, прагнуть поглибити емоційний контакт. Діти настільки обожнюють своїх мам, що відчувають почуття провини, коли їх засмучують.

Зазвичай японська мати сидить вдома з дитиною, доки тій не виповнюється 3 роки і її віддають до дитсадка. Звичайно, в Японії є яслі, проте жінку, яка працює і віддала дитину у яслі вважають егоїстичною, це не схвалюється.  

 

3. Особистість дитини. Японці вважають, що дитину необхідно обіймати та брати на руки якомога частіше. Батьки завжди готові надати дитині «амаеру» - оточити піклуванням, любити.

Особливість японської  мовної культури – не виявляти все  словами. Тому японці дуже сприйнятливі до настрою та відчувають справжню думку співрозмовника інтуїтивно. Виховують передусім особистим прикладом. Незадоволення батьків діти просто відчувають. Карають виразними поглядами, несхвальним мовчанням.

Специфічно японським  є такий прийом виховання як «майго» (загублена дитина). Коли дитині набридає бути весь час біля матері і вона починає виявляти цікавість та самостійність, її ніхто не зупиняє, а надають можливість загубитися. Всі оточуючі добре знають про цей трюк і допомагають майго знайтися. Допомагають спокійно, без поліції та нервового зриву, мати десь поряд і оточуючі її бачать. Вони допомагають дитині зорієнтуватися, але при цьому відчути, як це погано стати майго, загубити своє амае і яке це щастя все ж «знайтися». Повторних спроб піти від матері дитина, як правило не робить.

Дітей вчать дотримуватися суспільних норм поведінки – вдячність, вибачення, повага до старших, неприпустимість комусь заважати, поводити себе як всі. Бути не як всі, приваблювати до себе увагу – непристойно. Використовують позитивні приклади, а не негативні.

В Японії дітей не порівнюють одне з одним. Наприклад, вихователь ніколи не скаже батькам, що їхня дитина погано малює чи краще за інших  бігає. Виокремлювати когось не прийнято. Конкуренція відсутня навіть у спортивних змаганнях. «Не виокремлюйся» - один з принципів японського життя.

Основною метою діяльності японського дитячого садка є не навчання, а виховання вміння поводити себе в колективі. У подальшому житті  дитині доведеться постійно перебувати в якійсь групі і це вміння буде необхідним. Дітей вчать аналізувати конфлікти, що виникли під час ігор. При цьому необхідно намагатися уникнути суперництва, оскільки перемога одного може означати «втрату обличчя» іншого. В сварки дітей не прийнято втручатися.