Перші спроби хрещення Київської Русі

Таким чином, від Києва починається поширення християнства . У ньому проводить пропаганду митрополит , грек Леон, а до найбільших міст, що були центрами земель, послано єпископів. Цими містами були Новгород, Чернігів, Ростов, Володимир - Волинський, Білгород, Турів, Полоцьк.

Про яку небудь політичну боротьбу після прийняття християнства літописи мовчать. Якщо хрещення в Києві пройшло відносно спокійно і спроб реставрації язичництва не було, то у Новгороді ситуація склалася набагато складніша. Нема нічого дивного , що новгородці на відміну від киян почитали саме Перуна. Згідно з повідомленням новгородського літопису, новгородці походили «від роду варязького», а культ Перуна був дуже поширеним серед варязьких дружин.

Отже, щодо заміни свого  войовничого бога Перуна на бога рабів  новгородська община була агресивно  налаштована. Новгородці не бажали впускати єпископа та Добриню з військом у місто, але Добриня разом з тисяцьким Путятою взяли силою Новгород, розтрощивши язичницькі ідоли та заявивши про початок хрещення новгородських земель. Це був кривавий і жорстокий процес, через це серед новгородців виникло прислів’я: «Путята хрестив її мечем, а Добриня – вогнем». Таку реакцію новгородців можна пояснити значним впливом волхвів на людей. Волхви були досить міцною опозицією, тому, відмовляючись від язичництва, Новгород фактично відмовлявся і від волхвів, тобто цей прошарок суспільства залишався без роботи.

У 1007 році на Україну прибув місіонер з Угорщини - Бруно Боніфацій. Він мав намір охрестити печенігів. Згідно з історичними джерелами  Бруно Боніфацій від імені  київського князя уклав угоду  з печенігами, і ті навіть дали згоду на хрещення. Князь погодився з умовами і відправив свого сина до печенігів у якості заручника. Про наслідки діяльності Бруно нічого невідомо. З літописів відомо, що через декілька років печеніги знову розпочали війну, це свідчить про те, що навіть прийняття християнства не змогло вплинути на войовничий характер печенігів.

Звичайно, ствердження  супроводжувалось будівництвом церкв  і храмів, і будувались вони саме на місці колишніх язичницьких святилищ - цей факт підкреслює те, що християнство повинно було повністю витіснити язичництво чи будь-які його прояви. Це завдання у повній мірі його виконання, на нашу думку, було неможливим. Для того, щоб нова релігія мала міцні позиції серед народу, треба, щоб сам народ дійсно повірив в нового бога. Силою людей не можна примусити вірити, примус приведе до покори, хоча б зовнішньої, до визнання нової віри теж хоча б зовнішнього, але християнство не стало новим світоглядом для людей. Процес поширення і ствердження християнства розтягнувся не на декілька років чи десятиліть, а на цілі століття. Нова культура, що прийшла з Візантії (архітектура, література, іконопис, процес богослужіння) дивувала людей, котрі за своє життя не мали змоги побачити здобутки світової культури, і тепер вони долучались до християнства через ці своєрідні засоби пропаганди. Отже, християнство ширилось не тільки вогнем і мечем, воно ширилось і словом.

Висновки

Християнство з’явилось на території стародавньої Русі задовго до часів князювання Володимира. Воно стало політичним засобом для досягнення вищого стану, як і однієї певної людини ,так і всієї країни. Хрещення Русі - не було явищем раптовим, воно було тісно пов’язаним з життям суспільства і конкретними історичними подіями. Що дало християнство Київській Русі? Розглядаючи це питання слід сказати, що воно стало не лише способом духовного збагачення народу, а і те, що були певні втрати. Там, де християнство впроваджувалось силою, воно для більшості означало рабство. Саме тому дуже важливо у висновках до нашої роботи підвести підсумок щодо оцінки значення християнства Русі.

Взагалі, дослідники вважають хрещення явищем прогресивним, але  при цьому найчастіше порівнюється явище абстрактного християнства і  явище абстрактного язичництва. На нашу думку, це порівняння має бути конкретним: що нового дала ця релігія, а що знищила.

Головна перевага язичництва була в тому, що воно за декілька століть  свого панування ввібрало в себе світогляд давніх слов'ян з безмежністю  фантазії та розвиненої, як на той час, медицини. Відмовляючись від язичництва, суспільство позбавлялось своїх здобутків. Небажання сприймати нову релігію дуже часто супроводжувалось масовими бунтами. Тому церква була змушена пристосуватись до язичницьких свят, зокрема до тих, котрі відносились до циклу сільських робот. Набагато складнішими були відносини з народною медициною, яка найчастіше приймала форму чарів. Тобто духовенство, хоча і боролось з язичницькими пережитками, відносилось до них досить терпимо. Саме ця обставина забезпечувала зворотню терпимість язичників до християнства. Внаслідок такого взаємного обміну терпимості в країні утворилось два культа - язичницький та християнський, а вірніше - три. Третім став язичницько-православний. Язичництво з’єдналось з християнством у людській свідомості, і як наслідок ці дві самобутні релігії утворили нашу сучасну релігію, котра стали чи повинні стати одним з найголовніших культурних надбань українців, бо будь-яка релігія є рухомою силою, основою і стержнем культури і цивілізації.

Прийняття християнства стало насильництвом над віруваннями наших предків, вони були позбавлені права вибору, права, котре дає людині можливість існувати як особистості. Один із засновників сучасного релігієзнавства Макс Мюллер сказав: «Той, хто дає одну релігію, не знає жодної». Саме тому не слід забувати релігії наших предків і того, що реформа Володимира була суто політичною, що вона не відображала дійсних потреб наших предків. На нашу думку, релігійність реформи Володимира лише у її назві, адже релігійний переворот в першу чергу мав відбутися у людській свідомості, а на це потрібен був час. Ось чому процес ствердження розтягнувся на століття , і навіть у нашій сучасній культурі залишається дуже багато місця для проявів язичництва, зокрема, це свято Івана Купала, це колядки і щедрівки, народні прикмети. Можливо, це лише відголосся нашого минулого, але це - наша історична пам’ять, наявність котрої визначає нас як самодостатню націю.

     Значення  прийняття християнства важко  переоцінити. Нова релігія утверджувала  високі морально-етнічні цінності, переорієнтовувала людину від повсякденних турбот на занурення в стан власної душі, поклала край практиці людських жертвоприношень. Русь стала невід’ємною складовою європейської християнської цивілізації. Християнство сприяло зміцненню центральної влади, розвитку  писемності,  літератури,  архітектури  й  мистецтва. 
Список використаних джерел і літератури

      1. Аркас М.М. Історія України — Русі [Текст]/ М.Аркас/ Попереднє слово              П. Гвоздецького.- 3 тє факс Вид.- К.: Вища шк., 1993.- 98 c.

      2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник [Текст]/ О. Бойко. -К.: Видавничий центр «Академія», 2002.- 98c.

      3.     Голобуцький П.В. Запровадження християнства на Русі – правда і вигадки / П.В. Голобуцький . – 2-ге вид., переробл. і доповн. – К.: Політвидав України, 1987. – 95 с.

      4. Гуржій О. І., Ісаєвич Я. Д., Котляр М. Ф., Моця О. П., Русина О. В. Історія України: нове бачення: У 2. т. / НАН України; Інститут історії України - К. : Україна, 1995. – 350 с.

       5.   Гусєв В. І., Дрожжин В. П., Калінцев Ю. О., Сокирко О. Г., Червінський В. І. Видатні постаті в історії України IX-XIX ст.. - К. : Вища школа, 2002. – 360 с.

      6. Повість минулих літ. - К.: Україна, 1996.

      7. Огієнко І.І. Українська церква / І.Огієнко - К.: Україна, 1993.

      8. Субтельний  О. Україна: історія / О. Субтельний. – К.: Либідь, 1991. – 512 с.