Перша світова війна

 

 

 

 

Вступ

 

Перша світова війна 1914—1918, імперіалістична війна між двома коаліціями капіталістичних держав за переділ уже поділеного світу, переділ колоній, сфер впливу і додатка капіталу, поневолення ін. народів. Спочатку війна охопила 8 держав Європи: Німеччину й Австро-Угорщину, з одного боку, Великобританію, Францію, Росію, Бельгію, Сербію і Чорногорію — з іншої. Пізніше в нее було вовлечено більшість країн світу. Усього у війні брали участь на стороні австро-німецького блоку 4 держави, на стороні Антанти 34 держави (включаючи 4 британських домініони і колонію Індію, що підписали Версальський мирний договір 1919). За своїм характером війна була загарбницькій і несправедливої по обидва боки; лише в Бельгії, Сербії, Чорногорії вона включала елементи національно-визвольної війни. У розв'язанні війни брали участь імперіалісти всіх країн, але головним винуватцем її була буржуазія Німеччини, що почала П. м. в. у «... найбільш зручний, з її точки зору, момент для війни, використовуючи свої останні удосконалення у військовій техніці і попереджаючи нові озброєння, уже намічені і вирішені Росією і Францією» [5, с.16].

Країни-учасниці 1-й світової війни 1914—18 (усі дати — по новому стилі)

Дати вступу у війну країн Антанти і її союзників		Дати вступу у війну Німеччини і її союзників
1914	1917	1914
Сербія 28.7	США 6.4	Австро-Угорщина 28.7
Росія 1.8	Панама 7.4	Німеччина 1.8
Франція 3.8	Куба 7.4	Туреччина 29.10
Бельгія 4.8	Греція 29.6	1915
Великобританія з домініонами (Австралією, Канадою, Нової Зеландією, Південно-Африканськ Союзом) і Індією — 4.8	Сіам 22.7	Болгарія 14.10
Чорногорія 5.8	Ліберія 4.8	Дати капітуляції Німеччини і її союзників
Японія 23.8	Китай 14.8	Болгарія 29.9.1918
Єгипет 18.12	Бразилія 26.10	Туреччина 30.10.1918
1915	1918	Австро-Угорщина 3.11.1918
Італія 23.5	Гватемала 30.4	Німеччина 11.11.1918
1916	Нікарагуа 8.5	Нейтральні держави, на території яких велися воєнні дії
Португалія 9.3	Коста-Рики 23.5	Люксембург
Румунія 27.8	Гаїті 12.7	Албанія
	Гондурас 19.7	Іран
Держави, що розірвали дипломатичні відносини с Німеччиною в 1917
Болівія 13.4; Домініканська Республіка 11.6; Перу 5.10; Уругвай 7.10; Экуадор 9.12.

Приводом до П. м. в. послужило убивство 15(28) червня 1914 у Сараєво (Боснія) сербськими націоналістами спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда. Німецькі імперіалісти вирішили використовувати слушний момент для розв'язання війни. Під тиском Німеччини Австро-Угорщина 10(23) липня пред'явив Сербії ультиматум і, незважаючи на згоду сербського уряду виконати майже всієї його вимоги, 12(25) липня розірвала з нею дипломатичні відносини, а 15(28) липня оголосила їй війну. Столиця Сербії Белград піддалася артилерійському обстрілові. Росія 16(29) липня початку мобілізацію в прикордонних з Австро-Угорщиною військових округах, а 17(30) липня оголосила загальну мобілізацію. Німеччина 18(31) липня зажадала від Росії припинити мобілізацію і, не одержавши відповіді, 19 липня (1 серпня) оголосила їй війну. 21 липня (3 серпня) Німеччина оголосила війну Франції і Бельгії; 22 липня (4 серпня) війну Німеччини оголосила Великобританія, разом з яким у війну вступили її домініони — Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканськ Союз і найбільша колонія Індія. 10(23) серпня Японія оголосила війну Німеччини. Італія, формально залишаючись у складі Потрійного союзу, 20 липня (2 серпня) 1914 оголосила про свій нейтралітет.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Перша світова війна.

1.1. Причини війни

 

На рубежі 19—20 вв. капіталізм переріс в імперіалізм. Світ виявився майже цілком поділеним між найбільшими державами. Підсилилася нерівномірність економічного і політичного розвитку країн. Держави, пізніше інших, що вступили на шлях капіталістичного розвитку (США, Німеччина, Японія), швидко висувалися вперед і тіснили зі світових ринків старі капіталістичні країни — Великобританію і Францію, наполегливо домагаючись переділу колоній. Найбільш гострі протиріччя виникли між Німеччиною і Великобританією, інтереси яких зіштовхувалися в багатьох районах земної кулі, але особливо в Африці, Східній Азії і на Близьку Схід, куди головним чином направляв свою торговельну і колоніальну експансію німецький імперіалізм. Серйозну тривогу в англійських правлячих колах викликало будівництво Багдадської залізничної дороги, яка відкривала Німеччини прямий шлях через Балканський півострів і Малу Азію до Перської затоки і забезпечувала їй важливі позиції на Близьку Схід, що ставило під погрозу морські і сухопутні комунікації Великобританії з Індією. Глибокими були протиріччя між Німеччиною і Францією. Їхніми джерелами були прагнення німецьких капіталістів навічно закріпити за собою Ельзас і Лотарингію, відняті у Франції в результаті франко-прусской війни 1870—1871, і рішучість французів повернути ці області. Інтереси Франції і Німеччини зіштовхувалися й у колоніальному питанні. Спроби Франції захопити Марокко зустрічали рішуча протидія з боку Німеччини, що також претендувала на цю територію. З кінця 19 в. наростали російсько-німецькі протиріччя. Експансія німецького імперіалізму на Близької Схід, його спроби установити контроль над Туреччиною торкали економічного, політичного і воєнно-стратегічного інтересів Росії. У своїй митній політиці Німеччина прагнула обмежити шляхом високих пошлін увіз зерна з Росії й одночасно забезпечити вільне проникнення на російський ринок німецьких промислових товарів. Глибокі протиріччя існували між Росією й Австро-Угорщиною на Балканах. Основною причиною їх була експансія Габсбурзької монархії, підтримуваною Німеччиною, на сусідні південнославянської землі — Боснію, Герцеговину і Сербію з метою затвердити панування на Балканах. Росія, підтримуючи боротьбу народів балканських країн за волю і національну незалежність, розглядала Балкани як свою сферу впливу. Царат і російська імперіалістична буржуазія прагнули до захоплення Босфору і Дарданелл із метою закріплення позицій на Балканах. Багато спірних проблем існувало між Великобританією і Францією, Великобританією і Росією, Австро-Угорщиною й Італією, Туреччиною й Італією, але усі вони відступали на другий план перед головними протиріччями: між Німеччиною і її суперниками — Великобританією, Францією, Росією. Загострення і поглиблення цих протиріч штовхало імперіалістів до переділу світу, а він «... не міг, на основі капіталізму, відбутися інакше, як ціною всесвітньої війни» [5, с. 370].

У 1910-х рр. наростали класова боротьба і національно-визвольний рух. Величезний вплив на підйом боротьби працюючих мас за своє соціальне і національне звільнення зробила Революція 1905—07 у Росії. У Німеччині, Франції, Великобританії відбувався значний ріст робочого руху. Найвищого рівня класова боротьба досягла в Росії, де з 1910 почався новий революційний підйом, назрівала гостра політична криза. Ширилися національно-визвольний рух в Ельзасу, Ірландії, а також боротьба поневолених народів Австро-Угорщини. Імперіалісти прагнули шляхом війни придушити визвольний рух робітничого клас, що розвивається, і пригнобленого народів усередині своїх країн, затримати світовий революційний процес.

Підготовку світової війни як засобу дозволу зовнішніх і внутрішніх протиріч імперіалісти вели протягом багатьох років. Вихідною ступінню її було створення системи військово-політичних блоків. Початок цьому поклав австро германський договір 1879, учасники якого зобов'язалися робити допомога один одному у випадку війни з Росією. У 1882 до них приєдналася Італія, що шукала підтримки в боротьбі з Францією за володіння Тунісом. Так у центрі Європи виник Потрійний союз 1882, або союз Центральних держав, спрямований проти Росії і Франції, а пізніше і проти Великобританії. У противагу йому стала складатися інша коаліція європейських держав. Утворився русько-французський союз 1891—93, який передбачав спільні дії цих країн у випадку агресії з боку Німеччини або агресії Італії й Австро-Угорщини, підтриманих Німеччиною. Ріст економічної моці Німеччини на початку 20 в. змусив Великобританію поступово відмовитися від традиційної політики „блестящей изоляции” і шукати зближення з Францією і Росією. Англо-французькою угодою 1904 були урегульовані суперечки між Великобританією і Францією по колоніальних питаннях, а англо-російська угода 1907 закріпило домовленість Росії і Великобританії щодо їхньої політики в Тибету, Афганістану, Ірану. Цими документами було оформлене створення Потрійної згоди, або Антанти,— блоку Великобританії, Франції і Росії, що протистояли Потрійному союзові. У 1912 минулому підписана англо-французька і франко-росіянка морські конвенції, у 1913 почалися переговори про висновок англо-російської морської конвенції.

Створення військово-політичних угруповань у Європі і гонка озброєнь ще більш загострювали імперіалістичні протиріччя, підсилювали напруженість у міжнародних відносинах. Відносно спокійна смуга світової історії перемінилася «... більш рвучкої, стрибкоподібної, катастрофічної, конфліктної...» (там же, т. 27, с. 94). Загострення імперіалістичних протиріч проявилося в Марокканських кризах 1905—06 і 1911, Боснійській кризі 1908-09, італо-турецькій війні 1911-12, Балканських війнах 1912-13. Великий міжнародний конфлікт був викликаний посилкою Німеччиною в Туреччину військової місії на чолі з генералом О. Лиманом фон Сандерсом для реорганізації і навчання турецької армії (грудень 1913).

Готуючись до світової війни, правлячі кола імперіалістичних держав створили могутню воєнну промисловість, основу якого складали великі державні заводи — збройові, порохові, снарядні, патронні, суднобудівні й ін. До виробництва військової продукції залучалися приватні підприємства: у Німеччині — заводи Круппа, в Австро-Угорщині — Шкода, у Франції — Шнейдер-Крезо і Сен-Шамон, у Великобританії — Виккерс і Армстронг-Уитуорт, у Росії — Путиловский завод і ін.

Широкий розмах придбала ідеологічна підготовка війни. Імперіалісти намагалися вселити народам думка про неминучість збройних зіткнень, усіляко насаджували мілітаризм, розпалювали шовінізм. Для цього використовувалися всі засоби пропаганди: печатка, література, мистецтво, церква. Буржуазія всіх країн, граючи на патріотичних почуттях народів, виправдувала гонку озброєнь, маскувала загарбницькі цілі брехливими міркуваннями про необхідність захисту батьківщини від зовнішніх ворогів.

 

 

1.2. Плани війни і стратегічне розгортання.

 

Генеральні штаби розробляли плани війни задовго до її виникнення. Усі стратегічні розрахунки орієнтувалися на короткочасність і швидкоплинність майбутньої війни. Німецький стратегічний план передбачав швидкі і рішучі дії проти Франції і Росії. Передбачалося протягом 6—8 тижнів розгромити Францію, після чого всіма силами обрушитися на Росію і переможно закінчити війну. Основна маса військ (4/5) розгорталася на західній границі Німеччини і призначалася для вторгнення у Францію. Їм ставилася задача завдати головного удару правим крилом через Бельгію і Люксембург, обійти лівий фланг французької армії на захід від Парижа і, відкинувши неї до німецької границі, змусити капітулювати. Проти Росії виставлялося прикриття (одна армія) у Східній Пруссії. Військове командування Німеччини вважало, що воно встигне розгромити Францію і перекинути свої війська на В. до переходу російської армії в настання. Головні сили німецького флоту (т.зв. флот Відкритого моря) передбачалося розташувати в базах Північного моря і діями легких сил і підвідних човнів послабити британський флот, а потім знищити його головні сили в генеральному бої. Кілька крейсерів виділялося для операцій на морських повідомленнях Великобританії. На Балтійськом море ставилася задача не допускати активних дій російського флоту.

Австро-угорське командування планувало воєнні дії на двох фронтах: у Галичині — проти Росії і на Балканах — проти Сербії і Чорногорії. Не виключалася можливість утворення фронту проти Італії, що була ненадійним членом Потрійного союзу і могла перейти на сторону Антанти. Це обумовило складання трьох варіантів плану війни і розподіл сухопутних сил на три оперативних ешелони (групи): групу «А» (9 корпусів), що призначалася для дій проти Росії, «мінімальну групу Балкан» (3 корпуса) — проти Сербії і Чорногорії і групу «Б» (4 корпуса), що була резервом верховного командування і могла бути використана як для посилення перших двох груп, так і для утворення нового фронту у випадку виступу Італії. Генеральні штаби Австро-Угорщини і Німеччини підтримували між собою тісний зв'язок, координуючи свої стратегічні плани. Австро-угорський план війни проти Росії передбачав завдати головного удару з Галичини між Віслою і Бугом на С.-В. назустріч німецьким військам, що повинні були одночасно розвивати настання зі Східної Пруссії на Ю.-В. до Седлецу з метою оточення і розгрому угруповання російських військ у Польщі. Австро-угорський флот на Адріатичн море мав задачу обороняти узбережжя.

Російський Генеральний штаб розробив два варіанти плану війни, що носили наступальний характер. Варіант «А» передбачав розгортання головних сил російської армії проти Австро-Угорщини, варіант «Г» — проти Німеччини, якщо вона буде завдавати головного удару на Східному фронті. Здійснений у дійсності варіант «А» планував концентричні настання в Галичині й у Східній Пруссії з метою розгрому конфронтуючих угруповань супротивника, а потім загальне настання в межі Німеччини й Австро-Угорщини. Для прикриття Петрограда і Півдня Росії виділялися дві окремі армії. Створювалася також Кавказька армія на випадок вступу у війну Туреччини на стороні Центральних держав. Балтійському флотові ставилася задача обороняти морські підступи до Петрограда і не допускати прориву німецького флоту у Фінську затоку. Чорноморський флот не мав затвердженого плану дій.

Французький план війни проти Німеччини («план № 17») передбачав перехід у настання силами правого крила армій у Лотарингії і силами лівого крила проти Меца. Можливість вторгнення німецьких військ через Бельгію спочатку не враховувалася, тому що нейтралітет Бельгії був гарантований великими державами, у тому числі і Німеччиною. Лише 2 серпня був затверджений варіант до «плану № 17», що містив уточнення: у випадку настання німецьких військ через Бельгію розвивати бойові дії на лівому крилі до рубежу р. Маас від Намюра до Живе.

Великобританія в розрахунку на те, що воєнні дії на суші будуть вестися арміями її союзників — Росії і Франції, не планувала операцій сухопутних військ. Вона зобов'язалася тільки направити на континент у допомогу французам експедиційний корпус. Флотові були поставлені активні задачі — установити далеку блокаду Німеччини на Північному морі, забезпечити безпека морських комунікацій, розгромити німецький флот у генеральному бої.

Відповідно до цих планів відбувалося стратегічне розгортання збройних сил. Німеччина висунула на границю з Бельгією, Люксембургом і Францією на фронті 380 км від Крефельда до Мюльхаузена (Мюлуз) сім армій (1-я — 7-я; 86 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1600 тис. чіл., до 5 тис. знарядь). Основне угруповання цих сил (п'ять армій) розташовувалися північніше Меца на фронті 160 км. Оборона північного узбережжя Німеччини покладалася на Північну армію (1 резервний корпус і 4 ландверні бригади). Верховним головнокомандуючим був імператор Вільгельм II, начальник штабу — генерал Х. Мольтке-младший (з 14 вересня 1914 — Э. Фалькенхайн, з 29 серпня 1916 до кінця війни — генерал-фельдмаршал П. Гинденбург). Французькі армії (1-я — 5-я; 76 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1730 тис. чіл., понад 4 тис. знарядь) розгорнулися на фронті до 345 км від Бельфора до Ирсона під командуванням генерала Ж. Жоффра (із грудня 1916 — генерала Р. Нивель, з 17 травня 1917 до кінця війни — ген. А. Петен; 14 травня 1918 верховним головнокомандуючим союзними військами став маршал Ф. Фош). Бельгійська армія (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія; всього 117 тис. чіл., 312 знарядь) під командуванням короля Альберта 1 зайняла рубіж на схід Брюсселя. Британська експедиційна армія (4 піхотних і 1,5 кавалерійські дивізії; всього 87 тис. чіл., 328 знарядь) під командуванням фельдмаршала Дж. Френча (із грудня 1915 до кінця війни — генерал Д. Хейг) зосередилася в районі Мобежа, примкнувши до лівого флангу угруповання французьких армій. Головне угруповання військ союзників знаходилося західніше Вердена.