Політична історія Галицько – Волинського князівства

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького

ННІ історії і філософії

кафедра історії та етнології України

Політична історія

Галицько – Волинського князівства

Реферат

студентки ІІІ-А курсу

денної форми навчання

Бойко Аліни Олексіївни

Перевірив:проф. Шамрай

Микола Григорович

Черкаси, 2011

                                                        ЗМІСТ       

                                                                                                                            (ст.)

Вступ……………………………………………………………………………..3

Розділ І. Галицько-Волинське князівство на початковому етапі свого існування…………………………………………………………………………5

Розділ ІІ. Галицько-Волинське князівство за правління Данила Галицького   та його спадкоємців…………………………………………………………..…9

Висновки………………………………………………………………………....17

Список використаних джерел та літератури…………………………………..18

Додатки…………………………………………………………………………..19

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГЕ КНЯЗІВСТВО НА  ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ СВОГО ІСНУВАННЯ

Історики припускають, що на початку 960-х років землі Галичини і Волині були приєднані до Київської держави Святославом І Завойовником, але після його смерті у 972 році були захоплені сусідньою Польщею.  У 981 році його син, Володимир І Святий повернув собі Галичину і Волинь, включно з Перемишлем і Червеном. У 992 році він підкорив хорватів і остаточно приєднав Підкарпаття. Проте у 1018 році польський король Болеслав Хоробрий скористався міжусобицями руських князів і захопив Червенські міста. Вони перебували під чужоземною окупацією 12 років, допоки Ярослав І Мудрий не повернув їх у походах 1030—1031 років.

На середину ХІ століття землі Галичини й Волині остаточно закріпилися в складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь — багатолюдна земля з розвинутими містами і торговим шляхом на захід. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол і єпископія. Київські князі довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

У 1084 році у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі: князі ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці ХІ століття, вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані Володимирком, сином Володара, в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями, а також половцями для протистояння зазіханням волинських, польських і угорських правителів. За правління сина Володимирка, Ярослава Осмомисла, Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав'я. Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями й тому «скоївся великий заколот в Галицькій землі», внаслідок якого її захопили угорські війська Бели ІІІ. Проте за допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси й Польщі, Галич повернено останньому князеві з гілки Ростиславичів, Володимиру Ярославичу.

На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство, стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, онук Володимира Мономаха, що почувався непевно на київському престолі. Його син Мстислав Ізяславович зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

Роман Мстиславич — засновник Галицько-Волинського князівства.

Об’єднання Галичини і Волині в одне князівство вперше здійснилось за правління волинського князя Романа Мстиславича. Початок діяльності Романа був пов’язаний з Новгородом, де певний час, в період з 1168 — 1170 він був князем. Повернувшись після смерті батька на Волинь, він, як старший, одержав Володимир. Певної слави додав йому і успішний похід на ятвягів, литовське плем’я, яке своїми набігами непокоїло Волинь.

У своїх політичних планах Роман спирався в основному на сили Володимирського князівства. Його брати і племінники, хоч і мали свої уділи, проте окремої політики не вели, а у всьому підкорювалися Романові. Підтримкою служили йому і  володимирські «ліпші мужі», тобто бояри і верхівка міст, які повністю солідаризувалися з планами князя.

Найважливішою справою Романа, яка навіки закріпила його ім’я в історії, було приєднання Галичини до Волині і створення тим самим єдиного Галицько-Волинського князівства, адже в період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була незвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних об’єднань.

Заходи щодо приєднання Галичини Роман розпочав 1188 р., вокняжившись у Галичі. Проте в той час не маючи достатньої сили він не зміг до кінця довести розпочату справу.

В 1198 р., коли помер Володимир, Роман знову активізував свої зусилля і оволодів Галицьким князівством в 1199 р. За яких обставин це сталося, точно не відомо. Романа підтримувала значна група галицьких бояр, які навіть пішли за ним на Волинь, коли він мусив залишити Галич. Але проти виступала інша боярська партія, що хотіла мати князями синів Ігоря Святославовича. У польських джерелах є звістка, що суперечності між обома партіями загострилися настільки, що стався бій під Галичем. Відомим є і той факт, що союзником Романа у поході на Галичину виступав польський князь Лешко, але в чому виявлялася його допомога і який характер мали відносини між Романом та Лешком залишається нез’ясованим .

Початок князювання Романа в Галичині виявилося нелегким, адже відразу він був вимушений вести гостру боротьбу з галицькими боярами, яке становило там досить велику силу. Розвиток політичних подій призвів згодом до того, що бояри зосередили в своїх руках не лише значні земельні території, а також і управління місцевою владою. Частим явищем стало навіть те, що великі бояри мали і свої власні полки.

Власне серед основних причин даного непорозуміння Іван Крип’якевич наводить той факт, що Роман намагався зміцнити князівську владу та перейняти державні доходи, які захоплювали бояри. Перемога над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман згодом зміг вільно розпоряджатися всією територією над Дністром, Сяном та Бугом.

Необхідно зазначити і той факт, що маючи значну силу, Роман міг виступати і проти інших князів. Неоминав своєю увагою Роман і справ Києва. Показовим є той факт, що в 1202 р. коли Рюрик Ростиславич почав організовувати похід на Галичину, Роман випередив його, і з галицькими та волинськими полками увійшов у Київщину. Його виступ справив велике враження, Рюрикові союзники перейшли на сторону Романа, а сам Рюрик був примушений підкоритись і зректися київського престолу. Коли ж Рюрик не припинив своїх інтриг, Роман схопив його й наказав постригти в ченці.

В той час Роман став наймогутнішим з південноруських князів. Характеризуючи Романа, польський хроніст пише, що він «за короткий час так піднявся, що правив майже всіма землями і князями Русі». Галицький літописець, відзначаючи могутність Романа, називає його «великим князем», «самодержцем усієї Русі» та «царем в Руській землі».

Росту авторитету Романа сприяли і його походи проти половців, адже боротьба з ними була найважливішим питанням тогочасного життя, і князі, які очолювали походи у степ, здобували симпатію громадськості. Відомо, що Роман двічі організував великий наступ на половців. Перший похід відбувся взимку 1202 р., коли він вирушив з військом на половецькі кочовища, і розбивши їх привів з собою ще й багато полонених. Щодо другого походу, то його було організовано в 1204 р. під керівництвом самого Романа. Серед зими його війська напали на половців, захопили бранців і половецькі стада.

Останнім епізодом діяльності Романа був його похід на Польщу в 1205 р. Пішовши в похід він здобув два польських міста. А згодом, коли він з невеликою дружиною від’їхав від табору, поляки несподівано оточили його і вбили у бою. Це сталося під Завихостом 19 червня 1205 р. Так досить трагічно скінчилося життя видатного князя, якого потім було поховано в місті Володимирі.

РОЗДІЛ ІІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО ЗА ПРАВЛІННЯ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО ТА ЙОГО СПАДКОЄМЦІВ

Через раптову смерть Романа, у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі стали ще більш незалежними, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів — Данила і Василька. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства втрутилися сусіди — Польща й Угорщина.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, однак через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про-угорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 році монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і розділили їх між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками і заволоділи усією Галичиною.

Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний, виходець з дрібних київських князів, який до того владарював у Новгороді. За допомоги половців він розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року і, визволивши Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, але під впливом про угорської партії галицьких бояр був змушений покинути князівство у 1228, яке заповідав угорському королеві Андрію ІІ.

Тим часом, Волинь по смерті Романа розпалася на дрібні удільні князівства, а її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинського князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі, утримували лише другорядні волості

Протягом більш як двадцяти років після смерті Романа молоді Романовичі не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не забезпечуючи Романовичам нічого з земель їх батька. Тільки завдяки великій енергії княгині сини здобули мізерні частини батьківських земель на Волині. Лешко, який розпоряджався волинськими землями, 1209 р., погодився дати Василькові Берестя, пізніше перевів його до Белза, а 1213 р. відправив його у далекий Кам’янець над Горинню. Туди переїхав також Данило, який перебував на Угорщині. Дещо пізніше Романовичі одержали Тихомль і Перемишль. Хоч територія, якою розпоряджалися молоді князі, була невелика, проте вона стала базою для їх подальшої діяльності. Сидячи у другорядних волостях, Романовичі не залишали надії, що вони все ж таки зможуть здобути всю батьківщину.

Згодом при Романовичах зібралися колишні бояри Романа, які залишилися їм вірними, які й допомогли князям організувати військові сили. Розпоряджаючись своїм військом, Романовичі здобули великий авторитет серед князів. Це в свою чергу змусило в 1215 р. Лешка примусити Олександра Всеволодовича повернути Романовичам Володимир. Володіючи столичним містом, князі почали вести самостійну політику, в якій від початку головну роль відіграв Данило, а Василько був його вірним помічником.

Отримавши владу, насамперед Данило мав намір визволитися з-під залежності від Лешка, тому в 1219 р. він вирушив походом на західне пограниччя князівства, захоплене краківським князем, і зайняв Берестя та міста Забужжя. Лешко відповів на наступ Данила походом, але польське військо було розгромлене на Сухій Дорозі, і волинські полки переслідували втікачів аж до Вепру. З того часу взаємини з Польщею залишалися напружені, і польські загони часто непокоїли Забужжя і лише коли Лешка було вбито (1227), а Польща почала занепадати, польські князі втратили вплив у Волині і Галичині.