Політична історія Галицько – Волинського князівства

Впорядковуючи своє князівство, Данило розпочав боротьбу з іншими волинськими князями, що призвело до того, що в 1230 р. Волинське князівство все ж таки остаточно було об’єднано в руках Данила і Василька.

Завершивши боротьбу за Волинські землі з остаточною перемогою для себе Данило вирішив сконцентруватися на визволенні Галичини. Перші походи його виявилися не досить вдалими, оскільки захопивши Галичину, через опозицію частини боярства йому втриматися там на довго не судилося. Саме тому Данило зумів остаточно оволодіти Галичиною лише в 1238 р.

Необхідно зазначити, що боротьба за Галицьке князівство проходила в час, коли хан Батий почав великий похід на Русь. Галичани зустрілися із загарбниками вже під час першої навали кочівників в 1223 р. Боротьбу проти них організував Мстислав Мстиславич, який тоді князював у Галичі, на прохання половецького хана Котяна, свого тестя. У поході брали участь галицькі і волинські полки, а також «галицькі вигонці», степові добичники, під керівництвом Юрія Домамирича і Держикрая Володиславича. У бою над Калкою самого Данила було поранено.

В 1240 р. коли Батий зруйнував Київ, Данило не зміг організувати відсічі ординцям. Батиєва навала внесла нове безладдя у Галичину, яку Данило тільки що почав впорядковувати. В цей нелегкий час почала посилюватися опозиція великих бояр. Проте не дивлячись на тяжке становище Данило зумів приборкати бояр, особливо це виявилося в битві під Ярославом, де й була вирішена доля Галичини – боярська опозиція була повністю знищена, а Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства.

Після навали кочівників Данило присвячував багато уваги відбудові князівства. Він почав укріплювати головні міста, в тому числі Володимир, близько 1236 р. побудував столицю Забужжя, Холм, та ряд інших укріплених замків. Передбачаючи, що орди завойовників знов виступлять проти його князівства, Данило прагнув якнайкраще підготувати його до боротьби. Тому характерним стало і те, що одночасно Данило почав організовувати нові військові сили.

              В своїй діяльності Данило Галицький не забував про приєднання інших території. Так, зокрема, продовжувалася боротьба з німецькими князями за Дорогочин. Прикметним стало те, що Данило здобував це місто двічі. Першого разу він не зміг довго втримати його в своїй владі через навалу монголо-татар, після чого місто знову повернулося під владу німців. Взагалі в історії боротьба за Дорогочин стала одним з епізодів боротьби руських князів проти німецької агресії на слов’янські землі. Також дослідники, зокрема Іван Крип’якевич та В. Пашуто припускають, що Данило діяв у порозумінні з новгородським князем Олександром Невським, який в 1242 р. розгромив німецьких рицарів на Чудському озері.

В той же час Данило розпочав свою завойовницьку діяльність і в дещо іншому напрямі, про що свідчило зайняття ним Любліна. Відомо, що в 1243 р. він двічі завойовував це місто. А через рік, в поході 1244 р., Данило здобув замок у Любліні і повністю підкорив собі Люблінську землю.

Безперечно в такій його політиці були позитивні риси, але необхідно зазначити, що така широка і успішна діяльність Данила Галицького привернула увагу ординського центру на Волзі. Правителі орди вважали небезпечним для себе подальше зростання Галицько-Волинського князівства, яке вороже ставилося до їх агресії, і тому вирішили негайно підкорити Данила своїй владі.

Завойовники спочатку стали вимагали поки що тільки Галичину, можливо, тому, що вважали її легшою для наступу, знаючи про інтриги з боку ворожих Данилові бояр та князів. Проте, Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і тому вирішив вдатися до дипломатичного вирішення наболілого питання і їхати до Батия, захищати свою «батьківщину». Він приїхав у Сарай в кінці 1245 р. У переговорах з ханом Данило виявив неабиякий хист великого дипломата і не лише не дав себе знищити, але й зумів добитися від хана Батия підтвердження на управління Галицько-Волинським князівством. Цей акт певною мірою відобразився на житті князівства, оскільки галицько-волинські князі були зобов’язані висилати своє військо на походи Батия, а інколи навіть платити данину, так звану «татарщину».

Сам Данило і його оточення почували себе глибоко обуреними залежністю від кочівників-завойовників. Проте подальша діяльність Данила, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, буде свідчити про те, що він визнав себе залежним від хана лише в крайніх обставинах і  поліпшивши власне становище відразу ж почав готуватися до боротьби з ордою. Свої заходи він проводив тривалий час дуже послідовно і обережно.

В цей час політичний курс Данила зазнав різких змін, що відзначався мирним характером відносин з західними сусідами, Польщею і Угорщиною, а також прагненням налагодити взаємини з державами Центральної Європи.

Єдиними, проти кого Данило виступив зі зброєю в 1240 — 1250-х рр. на північному кордоні Галицько-Волинського князівства стали литовські племена. Ця боротьба була спричинена, з одного боку, активністю литовців, які безупинно нападали на волинські землі, а з другого — намаганням волинських феодалів зайняти собі нові землі для економічної експансії.

Литовська територія простягалася від Нижнього Бугу до Балтійського моря. Найближчими сусідами Волині були на лівому боці Німану ятвяги, на правому — головне з литовських племен, литовці. Протягом перших десятиріч XIII ст. литовські загони дуже часто набігали як на Волинь і Пінщину, так і на Забужжя.

Небезпека від Литви стала ще більш грізною, коли литовські племена почали організовуватись в одне князівство. Організатором об’єднання був Міндовг, який у боротьбі з дрібними племінними князями, в 1230-х рр. здобув верховну владу в Литві. Така організована сила стала небезпечною для Галицько-Волинського князівства, тим більше що Міндовг почав притягати під свій вплив також дрібних руських князів в області Верхнього Німану і Прип’яті. Тому, щоб забезпечити на тривалий час північний кордон, Данило почав наступ на Литву. Насамперед він виступав проти ятвягів, набіги яких мали найбільш нищівний характер. Союзниками Романовичів були мазовецькі князі, землю яких також непокоїли ятвяги.

Через деякий час, в результаті успішної боротьби з Литвою, Галицько-Волинське князівство розширило свій північний кордон. Ці війни мали вплив також на пінських князів, які тепер були примушені визнати над собою зверхність Данила і виконувати його доручення.

Вся складна політика Данила на північному і західному кордонах мала, оскільки можна здогадуватися, одну основну ціль: забезпечити найкращі умови для неминучої війни з ордами Батия — поширити запілля, яке можна було б використати для боротьби та відповідно знайти сильних союзників. Данило намагався залучити до боротьби Папу Римського. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Однак центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів.

В 1255 р. Данило організував великий похід до міста на Случі, Тетереві і Бозі, які «сиділи під татарами». Всі міста було здобуто і поруйновано. Ці заходи Данила викликали війну з ординцями. В 1259 р. хан Бурундай жорстоко поруйнував головні міста і укріплення Галицько-Волинського князівства.

У 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності. В історії Галицько-Волинського князівства він займав видатне місце. Його історичною заслугою було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З’єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розвитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили.

У другій половині 13 століття, по смерті Данила і Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, а Шварно — Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270-х роках від неї відійшли Турово-пінська і ятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у 1289 році та приєднання частини Закарпаття у 1299 році. Втім, за князювання Володимира і Лева, Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході.

На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.

Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнавши свою залежність від неї і здійснивши у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців і допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою. Ці заходи викликали незадоволення бояр, які врешті-решт отруїли князя у 1340 році.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дедьком. У 1349 польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною увійшла до Польського королівства, а Волинь — до Великого князівства Литовського. Саме після цих подій Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

5