Політичний протекторат Михайла Грушевського

Однак реформи Святополка-Мирського  не усунули опозиції до самодержавного режиму Миколи ІІ. На початку 1905 р. стало  зрозуміло, що треба здійснити основні  зміни, бо інакше настане повний хаос. У цей час, у березні 1905 р., Грушевський  включився у загальне обговорення  конституційного питання в Росії. З одного боку, він виступає реформатором, який хоче усунути панування деспотичної  бюрократії і підтримати загальний  рух до громадської свободи. З  другого боку, Грушевський хотів  запобігти тому, щоб прихильники  українського руху не облишили національної справи в ім’я загального прогресу до загальних вольностей і законності.

У травні 1905 р. Грушевський  зробив повний вклад у обговорення  майбутнього конституційного ладу Російської імперії. Цей проект Грушевський  спершу надрукував у «Літературно-науковому  віснику», а пізніше переклав його російською мовою для загального вжитку в Росії. З уваги на цензурні обмеження Грушевський обминав  політично небезпечні терміни, як «демократія» і «феодалізм». Все ж таки він  постійно користується такими термінами, як «прогресивний», «раціональний» і  «репрезентативний», а тому немає  сумніву в тому, які думки обстоював  Грушевський  у основних питаннях.

Головні частини проекту Конституції: 1) загальнодемократична, де встановлюється державний характер України, її територія та основні права громадян; 2) визначення відносин з федеративною Російською Республікою, до складу якої входить Україна; 3) компетенція вищої законодавчої влади; 4) визначення виконавчої влади; 5) визначення організації виконавчої влади.

Він розділив свою статтю «Конституційне питання і українство в Росії» на дві частини. У першій він обговорює  сучасний політичний стан в Росії  і подає свої думки, як прихильники  українського національного руху можуть найуспішніше брати участь у загальному русі, що домагається політичних реформ. Цю частину він закінчив палким закликом до ветеранів українського національного  руху «українофілів»  зайнятися  також політичними справами. У  другій частині Грушевський коротко  з’ясовує гасла російського «ліберального  руху», вказує в чому він сходиться, а в чому розходиться з ними, і пропонує свій власний конституційний проект, який має внести корективи  до думок російського ліберального руху. Тут Михайло Сергійович обговорює  питання місцевих урядів. На його думку, російські губернії не віддзеркалюють ні національного, ні економічного, ні навіть історичного поділу, а тому їх треба зовсім скасувати. Їх мало б замінити самоврядування на рівні  повітів і волостей, а це місцеве  громадське самоврядування мусило б  бути гарантоване основними законами країни. Проект Грушевського мав одну слабість: його було дуже важко здійснити.

Отже, конституційний проект М. Грушевського з 1905 р. знаменував спеціальний етап української політичної традиції ХІХ ст. [4, 127].

2. Центральна Рада на шляху боротьби

“Які б тяжкі проби  не судила переходити Україні і українському народові історична доля, які пертурбації  не лежали б ще перед ними, великі часи творчості Української Центральної  Ради й її акти зостануться великою  епохою її розвою, твердою підставою  національного будівництва”[5. 148]

Голова Української Центральної  Ради і перший президент Української  Народної Республіки Михайло Грушевський  висловив вище наведені думки про  історичне значення діяльності Української  Центральної Ради ще на початку 1918-го року. І справді, сьогодні, з перспективи 75-ох років, оцінюємо Українську Центральну Раду як перший парламент, що спричинився до відродження української держави в 1917-18 роках. Тепер ми повністю усвідомлюємо пророче твердження Голови Укради про її державні акти, які стали основою українського державного будівництва. Закріплення і відновлення української державності 1991 року було б немислиме без політичної діяльності Української Центральної Ради і її IV-го Універсалу. Саме цей найважливіший конституційний державний акт УНР дав тверду основу для сучасного державного будівництва.

У “Заяві” Української  Республіканської партії “До 75-ої річниці  утворення Центральної Ради”  від 14 березня 1992 року підкреслюється важлива роль Центральної Ради у  боротьбі за незалежність українського народу.

Розуміння і аналіз українського державного будівництва Центральної  Ради безпосередньо пов’язані з  історичними і історіософічними концепціями Михайла Грушевського, який справді був головним будівничим Української Народної Республіки. Тут  важливо підкреслити, що й сам  він пов’язував державотворчий період 1917-18 з попередніми періодами  державності України, а саме, з  українською княжою середньовічною державою (Київська і Галицько-Волинська) та Козацько-гетьманською з її основником Богданом Хмельницьким.

Українську демократичну республіку М.Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких “в’язалися з ідеологією визволення України” і мали домінуючий вплив на Грушевського. Цей зв’язок  між Новою Україною Грушевського і попередніми історичними добами ясно представлені в його статті 1917 року “В сімдесяті роковини Кирило-Методіївської справи”.

Грушевський і його однодумці  обстоювали федеральний постулат кирило-мифодіївців як постулат побудови української держави, що не суперечив її політичній незалежності. В основі української держави 1917-18 років було поставлено народовладдя з усіма атрибутами демократичної держави, а сам федералізм українською провідною верствою вважався тоді тією державною концепцією, яка віддзеркалювала самостійність і незалежність української нації. І саме в цьому історіософічно-ідеологічному контексті слід розглядати державне самовизначення української нації шляхом проголошення державної незалежності чотирма універсалами Української Центральної Ради. У “Книзі битія українського народу” в 104-му розділі виразно стверджується, що “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім”.

Саме тому Голова Центральної  Ради завжди наголошував на відновленні української державності, а не на її започаткуванню.

Тут схрещуються історичні  концепції найвидатнішого історика України з політичними концепціями  Грушевського 1917-18 років, який добре  розумів, що треба наглядно наголосити на безперервності українського державотворчого  процесу, що, врешті, завершився новою  державною формацією – Українською  Народною Республікою. І вже УНР  своїми конституційними актами дала потім тверду основу для подальшого розвитку української державності.

Треба підкреслити, що починаючи від Богдана Хмельницького – творця козацько-гетьманської держави – на протязі понад 270-літнього історичного розвитку, Михайло Грушевський і Центральна Рада були єдині, які допровадили державний постулат української нації до його реалізації, проголосивши повну самостійність і незалежність України 1918 року. До М.Грушевського і Центральної Ради нікому з державних діячів, жодній українській політичній течії або партії зреалізувати це не вдалося.

Загалом діяльність Центральної  Ради як українського національного  парламенту можна поділити на два  основні етапи: ранній – це період державності, впродовж якого Центральна Рада шляхом проголошення трьох універсалів  та інших конституційних актів намагалась реалізувати українську державність  й рівночасно розбудовувала різні  ділянки суспільно-громадського життя (цей період закінчився проголошенням  Української Народної Республіки Третім Універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 року). І другий період, який випливав з першого та значно поглиблював та поширював зміст  державного суверенітету української  нації. Цей другий період знаменний  проголошенням і створення найважливішого державного акту – Четвертого Універсалу, яким стверджувалася повна самостійність і незалежність української нації: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою Українського Народу”. Отже, хоч новий етап діяльності Центральної Ради базувався на ідеологічних основах першого періоду її діяльності, проте він уже мав зовсім іншу політичну орієнтацію.

Інша винятково важлива  характеристика другого періоду  Центральної Ради – це, як уже  говорилось, кінець московської орієнтації, під впливом якої перебували деякі  її провідники. І це визволення “від песього обов’язку” перед Москвою Грушевський вважав винятково важливим і цінним.

Вслід за виникненням московської  орієнтації народжуються нові концепції  “орієнтації чорноморської” і “західної”. Водночас міцнішає державний апарат України, розбудовуються військові  кадри, а голова Центральної Ради пише історико-соціологічний трактат про “Підстави Великої України”, в якому наголошує роль села, армії, міста і цілої нації в державному будівництві демократичної України. Багато з вище наведених думок Грушевського не втратили своєї цінності і по сьогоднішній день.

Треба підкреслити, що відродження  і розбудова української державності  Центральною Радою проходила  серед надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх політичних обставин. Перш за все – це непідготовленість українського народу до побудови власної держави. А ще – зрусифікованість значної частини українського населення, зокрема в містах. Тоді ж на терені України в розпорядженні російського Тимчасового Уряду була мільйонна армія, яка постійно загрожувала державній діяльності Центральної Ради. Деякі дослідники, які критично ставляться до державного будівництва Ц.Р., забувають, що Тимчасовий Уряд в жовтні 1917 року почав готувати судовий процес проти Центральної Ради, обвинувачуючи її в “державній зраді”, але жовтневий переворот перервав цю підривну діяльність і на місце Керченського до влади прийшов Ленін з більшовиками, які ще нетерпеливіше поставилися до державних аспірацій української нації. Рада Народних Комісарів відразу ж розпочав криваву війну з Українською Народною Республікою. Тут навіть не згадуємо про різні політичні ускладнення між українськими політичними партіями, які, звичайно ж, не сприяли загальній національній консолідації і підривали державне будівництво. І все ж, незважаючи на ці величезні перешкоди, Центральна Рада і М.Грушевський не лише спричинилися до національного самоусвідомлення українського народу, але й надали відповідну легально-державну структуру українській державі. Якщо б лише перерахувати законодавчі акти Центральної Ради, то й наглядно побачимо всі необхідні державні атрибути розбудови народ оправної української демократичної держави. Згадаємо тут чотири Універсали Центральної Ради, а також закон про національно-персональну автономію національних меншин в Україні, закон про громадянство, закон про генеральний суд, закон про утворення війська, про випуск кредитових білетів, земельний Закон Центральної Ради, міжнародні договори та інші державні акти. Аналізуючи законодавчу діяльність Центральної Ради, окрему увагу звернемо на основний закон української держави – Конституцію Української Народної Республіки, яка були прийнята на останній Сесії Центральної Ради 29 квітня 1919 року[6, 175].

Отже, саме Конституція УНР віддзеркалила тодішні державницькі концепції Президента М.Грушевського і його сподвижників. Вона, як і IV Універсал Центральної Ради, стала фундаментом, на якому формувалися і розбудовувалися пізніші державотворчі концепції української нації, включно із теперішньою українською державою, яка пов’язує себе з демократичними основами УНР. Цей основний документ про державний устрій, права і вільності громадян може в усучасненій формі значно придатися при укладанні і прийнятті Конституції сучасної Української держави.

Висновки

Михайло Грушевський, історик і патріот свого народу. Як політик М. Грушевський був засновником Національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві, творцем засад Української незалежної держави, першим президентом УНР. У науковій творчості і політичній діяльності М. Грушевський вважав вищим мірилом любов до свого народу і до історичної істини.

Основні позиції суспільно-політичних поглядів Михайла Грушевського випливають із його концепції історіософії. Три основні категорії, які в поглядах ученого посідали визначальне місце – це «народ», «держава і «герой в історії», які у М. Грушевського несуть змістове навантаження, почерпнуте з різних філософських систем.

Грушевський став одним з  творців Конституції Української  Народної Республіки. Сформулював основи документа для членів ради та населення України. За підсумками дискусії Грушевський назвав головні частини проекту Конституції: 1) загальнодемократична, де встановлюється державний характер України, її територія та основні права громадян; 2) визначення відносин з федеративною Російською Республікою, до складу якої входить Україна; 3) компетенція вищої законодавчої влади; 4) визначення виконавчої влади; 5) визначення організації виконавчої влади.

Михайло Сергійович сформулював головне стратегічне завдання Центральної Ради - досягнення національно-територіальної автономії України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави. Провів значну роботу з реорганізації складу УЦР, перетворення її в загальноукраїнський представницький громадсько-політичний орган.

Список  літератури

1. Шаповал Ю. Г – М. С. Грушевський // Ю. І Шаповал, І. В. Верба – К: Альтернатива 2005-352с.
2. Ольхіна Н.

Великий український історик  і політик М. С. Грушевський (1866 – 1934) // Історія України. – 2003. – №29 – 32. – С. 67