Предмет історії української культури

1. Предмет історії української культури.

Історія української культури — одна із історичних наук, що вивчає культурні явища життя українців в загальному розвитку історичного процесу. Предметом історії української культури є процес створення пам’яткі духовної та матеріальної культури. Історія української культури вивчає матеріальні та духовні цінності українського народу на різних етапах його розвитку.  

 Історія  культури вивчає та аналізує  пам'ятки духовної культури в  усній формі, де відображуються  історичні події і мудрість  народу (казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів'я, приказки, анекдоти). Праукраїнці залишили у спадок незліченну кількість об’єктів матеріальної культури, які посіли гідне місце у скарбниці світового мистецтва. Це пам'ятки трипільської, черняхівської, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби. Сюди входять містобудівництво, ділова та побутова архітектура, одяг, сільськогосподарське та ремісниче знаряддя праці, твори декоративно-ужиткового мистецтва та ін. Українська земля багата на мистецькі пам’ятки, наприклад: мозаїки і фрески Софії Київської, твори народних майстрів, художників та ін.

Український народ фіксував свою історію і в писемних джерелах. Це літописи “Повість минулих літ”, Галицько-Волинський літопис, козацькі літописи, філософські і наукові твори, пам’ятки літератури — від “Слова про закон і благодать” та “Слова о полку Ігоревім” до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії. Історія української культури вивчає також традиції, свята, обряди, релігії і вірування українського народу.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Наприклад, вироблена українським народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

2. Культурно-історична своєрідність регіонів України.

Традиції і побут українського народу і сьогодні зберігають ряд територіальних особливостей, які зумовлені:

- характером  історичного розвитку окремих  регіонів України;

- природно-географічними умовами;

- взаємозв'язками  з іншими народами.

З історико-етнографічної точки зору на території України можна виділити такі культурно-історичні зони: Середнє Придніпров'я, Поділля, Слобожанщина, Полтавщина, Полісся, Прикарпаття, Волинь, Закарпаття, Буковина, Південь. Південь – наймолодший з точки зору етнографії район України. Його можна в свою чергу розділити на ряд регіонів: Причорномор'я, Таврію, Донеччину.

 В Україні  і сьогодні зберігаються етнографічні  групи, які мають свої особливості  в культурі і мові. Найбільш  значні з них українські горці (гуцули, лемки, бойки) в Прикарпатті і поліщуки, пінчуки, литвини в Поліссі. В радянські часи поступово пішли у минуле багато українських звичаїв і обрядів, а значного поширення набули нові елементи міського одягу, нові типи житла, знаряддя праці. Тобто соціально-економічні умови стали вирішальними чинниками, які визначили формування сучасного обличчя української нації, вплинули на чисельність і географічне розміщення етнічних груп, на характер етнічних процесів в Україні.

Найважливішою ознакою кожного народу є мова. Більшість українців розмовляють українською мовою, яка сформувалася на основі давньоруської мови. Приблизно з другої половини ХII ст. починають виявлятися окремі відмінні риси української, російської і білоруської мов. На ранньому етапі розвитку української народності в її мові зберігалися традиції літературної мови Київської Русі. По суті існувало дві мови: розмовна мова, яка формувалася на основі місцевих діалектів, і літературна мова, загальна для східних слов'ян і близька до сучасної мови південних слов'ян. Основою сучасної української літературної мови у XVIII-XIX ст. став середньо придніпровський діалект. У зв'язку з тим, що західноукраїнські землі перебували у складі Австро-Угорщини, літературна мова в цих областях мала ряд істотних особливостей.

 Такі  основні особливості розвитку  українського етносу – дуже  складного процесу, багато з проблем  якого все ще залишаються суперечливими.

3. Основні заняття і матеріальна культура українців.  

 Українці – це етнос з давньою високорозвиненою землеробською культурою. Саме це заняття обумовило побут, матеріальну культуру, основні свята і обряди українського народу. Сприятливі кліматичні умови, родючі землі сприяли тому, що в Україні орне землеробство стало основною галуззю господарства. Воно доповнювалося городництвом і садівництвом. Із землеробством в українців було пов'язане і тваринництво. Крім основного господарства, зберігалися давні допоміжні заняття – рибальство, полювання, бджільництво.

 Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання. Переважна частина предметів побуту також виготовлялася в домашніх умовах. Більш складні ремесла і промисли перетворюються в професійні заняття (хоч і ремісники вели присадибне господарство).

У суспільному житті українського села до кінця XIX ст. зберігалося багато елементів патріархальних відносин. Значне місце займала сусідська община - “громада”. Характерною була традиційна колективна форма праці - “толока”. Вона влаштовувалася на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Частіше за все учасниками “толоки” були сусіди, родичі, куми. Таким чином виконували різні польові роботи (орали, сіяли, збирали урожай, заготовляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житла, заготовляли продукти харчування). Після виконаної роботи накривався стіл, влаштовувалося свято.

У процесі розвитку сільської общини виник інститут самоврядування. Це передусім “загальний схід” – загальні збори представників від усіх господарств. Загальні збори обирали старосту села, сотських, десятських. Якщо вони не справлялися зі своїми обов'язками, їх переобирали достроково. На всіх етапах свого існування сільська громада здійснювала функції охорони і передачі традицій, контролювала всі сторони життя селян.

 В Україні  залежно від природно-географічних, соціально-економічних, історичних  умов сформувалося три зони сільських поселень: північна, центральна і південна. Для північної зони (Полісся, Волинь) були характерні багато двірні поселення вуличного типу. У центральній зоні (український Лісостеп) до XVIII ст. були поширені вільні і нерегулярні поселення. У південній зоні (Слобожанщина, Таврія, узбережжя Чорного та Азовського морів) забудова велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала квартальну або гніздову форму планування.

4. Українські духовні традиції.

Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської церковної унії у 1596 р.

На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями. У свідомості українського селянина віра в Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, домовиків, русалок та іншу “нечисту силу”, а євангельські заповіді – з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу. Образи християнських богів ототожнювалися з язичницькими. Наприклад, Ілля Пророк – з громовержцем Перуном, святий Георгій – з заступником худоби Велесом.

 Зупинюся детальніше на народних уявленнях про русалок і відьом.

Русалками (або мавками) звичайно стають душі утоплениць. Існувало три основних різновиди русалок – польові, лісові і водяні, що відрізнялися зовнішнім виглядом і звичками. Русалок вважали нечистою силою, яку треба було боятися і задобрювати, бо вони могли наслати град, бурю, потоптати пшеницю. Тих, хто потрапляв їм до рук, русалки могли втопити, залоскотати до смерті, примусити виконувати свої примхи.

На відміну від русалок, відьми – представниці земного світу, які вступили у спілкування з потойбічними силами. У народі вірили, що відьми за природою бувають двох видів: народжені та навчені. Народжені з'являлися на світ за закляттям. Навчені ж відьми осягали науку відьомства свідомо, за допомогою чаклунських обрядів і випробувань. Вважалося, що відьми не їдять м'яса, обожнюють вареники з сиром. Традиційним місцем збору відьом в Україні була Лиса гора під Києвом, куди відьми зліталися сидячи на помелі або кочерзі. Згідно з традиційними уявленнями відьми могли напустити хворобу на худобу і людей, але при цьому здатні були замовити біль, одпоїти травами.

 5. Календарні свята та обряди українців.

Найважливіші складові духовного життя народу – свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, історію українців.

 Календарні  свята та обряди регламентували  всі сфери життя українського  селянина – виробничу, суспільну, сімейну, але головна їх мета  – відвернути стихійне лихо, вплинути  на врожайність. Календарний свята  були насичені безліччю обрядів, ритуалів і прикмет.

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося літо у зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним, посушливим чи дощовим. Серед зимових свят українців особливо виділяється Різдво, Новий рік і Хрещення.

Різдво – зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і Людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа. Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут поміщали прикрашений сніп (“Дідух”) і “кубельце” – гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл. Вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом усього року. Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв, але пісний, тому що продовжувався піст. Потім, відстоявши службу у церкві, приступали до багатої м'ясної їжі.

Саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці – лили їх у воду і по застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду.

 6. Українська сімейна обрядовість.

 Українська  сімейна обрядовість складається  з весільних, родильних і похоронних  обрядів. У циклі сімейних обрядів  сплелися дії і символи, які  виникли в різні епохи і  повинні були забезпечити щастя, багатство, благополуччя сім'ї і  захистити її членів від злих  сил.

Зупинюся детальніше на родильних обрядах.

Народження дитини було важливою подією, тому, що ставало фактичним визнанням сім'ї. Бездітна сім'я традиційно вважалася неповноцінною. Жінки старалися приховати вагітність від злих очей, намагалися за прикметами визначити стать дитини. Особливо бажаними були хлопчики. Заздалегідь вирішувалося питання про повивальну бабку, від якої багато в чому залежав успіх пологів. Як правило, повитуху запрошували, коли пологи вже починалися, і вона приходила з хлібом, освяченою водою і цілющими травами - “зіллям”. Вона здійснювала в хатині цілий ряд магічних дій – навстіж розчиняла вікна, відкривала замки, розв'язувала всі вузли. Все це робилося для полегшення пологів. Досвідчена повитуха надавала і практичну допомогу. При необхідності вона робила масаж, компреси, розтирання.

Момент появи малюка на світ також супроводжувався обрядами, якими намагалися визначити його характер, майбутній рід занять. Потім наставала перша купіль, яка мала і гігієнічне, і магічне значення. У воду для дівчаток додавали “свячене зілля”, мед, квіти або молоко, щоб ті були красивими, корінь оману для хлопчика – щоб був сильним. Сина загортали у сорочку батька, дочку – в материнський одяг. Безліч предметів використовували як обереги, які клали в колиску – шматочок вугілля, зерно, сіль, хліб, ножиці та ін.

Дуже важливим був момент надання немовляті імені, оскільки добре вибране ім'я забезпечувало малюку щастя і благополуччя. Було прийнято давати імена за церковним календарем вшанування святих.

Церковне хрещення – обряд, який виконується на знак прилучення людини до Бога. В цьому обряді величезну роль відігравали хрещені батьки дитини – куми. Їх звичайно вибирали серед близьких родичів. Саме вони приймали малюка з рук священика, вносили його в будинок і клали на вивернену овчину – символ здоров'я і благополуччя, а потім обов'язково обдаровували новонародженого. Хрещені батьки шанувалися нарівні з рідними і зобов'язані були всіляко піклуватися про хрещеників. Вони відігравали почесну роль на весіллях, брали участь у вихованні сиріт.

7. Матеріальна культура східних слов'ян.

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Основою культури Київської Русі була багатовікова культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство – підсічно-вогневе в поліській зоні та орне у лісостепу. Для обробки землі східні слов'яни застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. В лісостепу давно переважало двопілля – одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і лісове бджільництво для східних слов'ян були важливими підсобними промислами.

 Досить  високого рівня досягло до  Х віку і ремесло. Виготовленням  виробів із заліза і кольорових  металів займалися переважно  майстри-професіонали. Ковальська справа  вважалася заняттям почесним  і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” – оборонних споруд навколо Києва. У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі.

 Розвивалися  гончарна справа, ткацтво, вичинка  й обробка шкіри, різьблення по  каменю і дереву. З льону, конопель  і вовни слов'янки ткали чудові  сукна і полотна, їм було знайоме  складне малюнкове ткання і  вишивка. Високим умінням відрізнялися  майстри обробки шкір. Недаремно  в усній народній творчості  склалися оповіді про кожум’як – людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують в давньоруських містах від 60 до 100 різних ремісничих спеціальностей: ковалі, кожум’яки, мечники, щитники, сідельники, ювеліри та інші ремісники займали в містах цілі вулиці.