Причини та наслідки роздробленості Київської Русі

МІністерство освіти і науки України рівненський державний гуманітарний університет

Реферат

На тему: Причини та наслідки роздробленості Київської Русі

 

 

Підготувала:

Студентка 1 курсу

Педагогічного факультету

Групи ПП-12

Вічканова І. А.

Перевірила:

Мосієвич Ю. О.

 

Рівне-2014

 

 

 

 

 

 

 

 

План

Вступ

1. Розвиток  суспільно-політичного ладу Русі  на початковому етапі феодальної  роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті  роки XIII ст.):

а) суспільний лад;

б) державний лад.

2. Феодальне роздроблення:

а) причини роздроблення;

б) розпад Давньоруської держави;

в) походження назви «Україна».

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Давньоруську державу або Київську Русь можна охарактеризувати як ранньофеодальну монархію. На чолі держави стояв великий князь київський. Його брати, сини й дружинники, які входили до Ради (Думи), були «апаратом управління». Вони відповідали за збирання данини, мита, штрафів, а також відали судовими справами. Розглядаючи внутрішню і зовнішню політику київських князів, треба врахувати той факт, що Київська Русь була молодою державою, і як у будь-якої слабкої держави, одною з головних проблем був захист кордону від набігів кочівників-печенігів, хозарів, волзьких болгар і від експансії Візантії.

Історія Київської Русі умовно може бути розділена на три великих періоди. Перший з них це IX - середина Х ст., його можна назвати часом перших київських князів. Другий - друга половина Х - перша половина XI ст. (час Володимира I і Ярослава Мудрого), епоха розквіту Київської Русі; третій період - друга половина XI - початок XII ст., перехід до феодальної роздробленості.

 Розвиток суспільно-політичного  ладу Русі на початковому етапі  феодальної роздробленості (30-ті  роки XII — 30-ті роки XIII ст.)

У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають деякі дослідники, — початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості є процесом складним і суперечливим, а водночас — історично неминучим і в певному розумінні прогресивним. Вітчизняною історичною наукою відкинуто помилкові уявлення про цей період в історії Русі як про період «занепаду» та «руху назад». Зроблено правильний висновок про те, що аж до «Батиєва погрому» Русь за рівнем розвитку власної економіки та культури була однією з розвинених країн Європи. Дослідники довели також помилковість уявлень про період роздробленості як про час розпаду політичної організації Русі.

Поняття «розпад держави» не точно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки — більш стале, зумовлене економічним і політичним розвитком об'єднання територіально близьких споріднених племен, входження яких до очолюваної Києвом держави раніше ще не мало міцної основи.

Феодальна роздробленість була викликана причинами насамперед соціально-економічного характеру: зростанням продуктивних сил у сільському господарстві та ремісництві, подальшим розширенням, ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробництва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчинного землеволодіння.

Феодальна роздробленість як нова стадія розвитку феодалізму спершу сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньополітичний чинник. Зі складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Зовнішньою формою цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь між усіма спадкоємцями-синами. Настає справжня роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі.

Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кровопролитні феодальні війни («усобиці») за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися продуктивні сили, відбувалося масове розорення господарств трудівників. Військові сили дедалі більше розпорошувалися. Усобиці в конкретно-історичних умовах справді стали, за влучним висловом сучасника, «погибелью земли Русской». Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

Суспільний лад. У XII—XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі писи економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна структура. Давньоруське суспільство в період феодальної роздробленості складалося з двох основних антагоністичних класів: феодалів-землевласників та селян.

Землеробство і в цей час було найважливішою галуззю господарсько-економічного життя земель та князівств Русі, а основою панування класу феодалів була земельна власність. Велике феодальне землеволодіння зростало та розвивалося насамперед у таких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика феодальна вотчина, в якій застосовувалася праця феодально залежних селян та холопів, давала змогу організовувати багатогалузеве орно-промислове господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво- та трипільну систему сівозміни, удосконалювати знаряддя виробництва, що їх виготовляли ремісники в містах. Найбільшими власниками землі були князі, що помітно вирізняло їх з-поміж інших феодалів. Князівський домен («отчина») був найважливішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його численних слуг, давали можливість утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя. Водночас процес подрібнення князівств на уділи призводив до звуження кордонів князівських землеволодінь, що, однак, не впливало на правове становище князівського домена як такого.

З розвитком феодальних відносин пов'язано кількісне зростання, подальше зміцнення економічної могутності та політичного становища такої групи феодалів, як бояри. Про бояр XII ст. свідчать літописи. Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а також про боярський спадок ідеться в Поширеній редакції Руської Правди.

Бояри були власниками великих вотчин. У XII ст. у літописах для позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін «село». Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отримали від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша частина великих землевласників була представлена так званими земськими боярами — нащадками родоплемінної знаті. Частина представників як однієї, так і іншої групи боярства перебувала на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це — «князі мужі», тобто найвищий розряд службовців у князя.

Серед бояр посилювалася диференціація. Як випливає з низки статей церковного статуту князя Ярослава, дія якого в землях та князівствах XII—XIII ст. не викликає сумніву, бояри поділялися на «великих» та «менших». За образу членів їхніх родин передбачалися неоднакові судові штрафні санкції.

Важливу частину виробничої основи вотчинного господарства становила праця залежних від феодала селян. Феодальне законодавство XII—XIII ст. створювало феодалам необхідні умови для закабалення дедалі нових груп селянства. Про це свідчать норми Поширеної редакції Руської Правди, насамперед «Статут про закупи», який, на думку дослідників, яскраво характеризує один з поширених способів установлення феодальної залежності вільного сільського населення Давньої Русі від феодала-землевласника. Аналіз норм цього акта дає змогу зробити висновок, що ця правова пам'ятка Давньої Русі була переважно «боярським законодавством».

Робити висновки про становище інших груп світських феодалів у XII—XIII ст. на основі наявних з цього питання писемних джерел неможливо, хоча сам факт існування таких груп у багатьох дослідників не викликає сумніву. Початок створення умовного служилого володіння землею виявлено вже в XII ст. Є всі підстави вважати, що помісна система на Русі все ж існувала. На матеріалах Галицької землі М. Ф. Котляр обгрунтував існування станового землеволодіння в XIII ст. та прошарку «тримувачей» земель, які відбували за наділи військову службу.

 У XII ст. продовжували зростати її землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). Джерелом зростання цих землеволодінь були передусім князівські дарування. Так, уставна грамота князя Ростислава Мстиславича Смоленській єпархії 1136 р. свідчить, що князь дарував церкві два села. У 1158 р. дочка Ярослава Ізяславича подарувала Печерському монастирю п'ять сіл з челяддю. Подібні дарування землі ставали одним з головних джерел збагачення церкви. Іншим таким джерелом у XII—XIII ст. була ще раніше встановлена десятина. Збагачувалася церква і за рахунок церковного суду, у віданні якого перебувало широке коло справ, визначених церковними статутами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збагачувалися також внаслідок того, що монастирські землі не подрібнювалися як землі князівські або боярські під час одержання спадщини, а також за рахунок торгівлі та лихварства.

В умовах XII — першої половини XIII ст. панівний клас феодалів являв собою ієрархічну структуру, яку очолювали представники князівського роду. Нижче на цій драбині перебували бояри-землевласники. Ця ієрархічна система у середині панівного класу була саме тією організацією, яка забезпечувала відтворення та збагачення феодалів Давньої Русі, сприяла експлуатації дедалі ширших верств феодально залежного населення.

Основну масу вільного населення і в період феодальної роздробленості становили ще селяни-общинники. Водночас розвиток феодальних відносин супроводжувався подальшим наступом феодалів на права селян-общинників. Одним із головних засобів закабалення вільних селян, як і раніше, було пряме насилля над ними, здійснюване феодалами. Дедалі більшого поширення набувала й така форма перетворення вільних селян у феодально залежних, як закладництво. Селяни «закладалися» за яким-небудь «сильним» (тобто знатним та багатим) феодалом з метою отримання заступництва, а за це деякою мірою втрачали свою волю. Необхідність за-кладництва селян, які з огляду на ті чи інші обставини були позбавлені захисту з боку общини, зумовлювалася безперервним розбоєм і грабежем з боку феодалів. Водночас не тільки окремі селяни, а й цілі общини були змушені, «чтобы спастись от сильных людей насильства», ставати «под защиту» найсильніших з них, погоджуючись при цьому виконувати численні феодальні повинності. Тоді феодал припиняв неорганізоване грабування та захищав общину від інших феодалів, вимагаючи та отримуючи за це феодальну ренту. Отже, закладництво було наслідком позаекономічного тиску феодалів на селян.

Дедалі більшу роль відіграє закабаления селян за допомогою економічних важелів. Збільшується кількість таких залежних селян, як закупи та рядовичі. У XII—XIII ст. широко застосовуються норми Руської Правди, що регулюють відносини закупництва.

Основною формою експлуатації феодалами залежного населення Давньої Русі періоду феодальної роздробленості була продуктова рента. Мало місце й відпрацьовування залежних селян у господарстві феодалів. Важким тягарем як для феодально залежних, так і для ще вільних селян був їхній обов'язок утримувати князівську дружину, брати участь у ремонті та будівництві шляхів і мостів, виконувати інші численні повинності.

У період феодальної роздробленості не втратило свого значення застосування в господарстві феодалів праці холопів. Їх примушували працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремеслом, а також обробляти орні землі, що належали боярам.

Суспільно-економічний і політичний розвиток Русі в XII— XIII ст. характеризується швидко зростаючою роллю міст. За літописними даними, напередодні навали полчищ Батия на Русь тут налічувалося до 300 великих та малих міст. Тільки в Галицько-Волинській землі їх було понад 80. В основі господарської діяльності міст було ремесло, промисли, торгівля та певною мірою сільськогосподарське виробництво.

У цей час посилилася неоднорідність соціального складу міст. У них проживали представники всіх верств феодального суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи зі своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту. Наступну за феодалами сходинку у становій драбині городян посідала торгово-реміснича верхівка міст.

Основна маса міського населення була представлена «чорними» «меньшими» людьми. Ними були дрібні торговці й ремісники, численні підмайстри, «убогі» люди, які не мали певних занять. До складу міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.

Державний лад. Зумовлені поступовим розвитком продуктивних сил зміни соціальної структури та загострення класової боротьби посилили вплив економічного базису на політичну надбудову і викликали в ній настільки значні перетворення, що деякі дослідники навіть вважають, що з'явилася її нова форма. У період феодальної роздробленості Русь за формою устрою являла собою комплекс напівсамостійних державних утворень. На думку деяких учених, Давньоруська держава цього періоду — це своєрідна феодальна федерація.

Зазнала змін і форма правління Давньоруської держави. У XII— XIII ст., аж до навали Батия, встановилася нова форма правління, за якої київський престол став об'єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів. М. С Грушевський не без підстав писав, що ці відносини сюзеренітету-васалітету в умовах феодальної роздробленості прикривалися формою сімейно-родових відносин. Вони скріплювалися писемними договорами, в тому числі хресними і присяжними грамотами, клятвами, дарунками, а в окремих випадках — взяттям заложників з числа найближчих родичів одного або двох князів — сторін в укладеній угоді.

У цей період Давньоруською державою правив не стільки великий київський князь, скільки увесь князівський рід. Цю думку підтримують і ті вчені, котрі вважають, що політичне змагання князівських династій у Русі, а також страх боярства перед посиленням князівської влади сформували у середині XII ст. систему дуумвірату — одночасного співправління в Києві князів з двох найсильніших династій, які не бажали поступатися першістю один одному. Співправителями були, наприклад, Ізяслав Мстиславич і В'ячеслав Володимирович, В'ячеслав Володимирович і Ростислав Мстиславич та ін.

Таке правління позитивно впливало на розвиток політичного життя Русі XII—XIII ст. Воно не тільки скорочувало, щоправда тимчасово, міжусобиці, а й деякою мірою сприяло об'єднанню давньоруських земель навколо Києва, а також забезпечувало посилення військового потенціалу Русі в боротьбі з кочівниками. Спосіб правління Давньоруською державою, що існував у XII—XIII ст., виявився в цілому життєздатним у нестійкий час феодальної роздробленості. Він забезпечував успішне поєднання тенденції економічного і соціального розвитку окремих земель і князівств Русі з прагненням усіх верств суспільства до єдності. Як уже зазначалося, навіть міжусобна боротьба різних князівських угруповань найчастіше відбувалася на основі тієї чи іншої програми загальноруської єдності.