Причини та наслідки роздробленості Київської Русі

У процесі роздробленості в середині XII ст. єдина до цього Давньоруська держава розпалася на ряд окремих земель (князівств): Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську. Рязанську, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін.

В них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги — «милостники», котрі разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства, або «волості». Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях — «уділах» — князівства сиділи менші князі — васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з’їзди своєї землі. Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в ряді міст (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло і надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром-митрополією в тому ж Києві.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові уторилися боярські республіки, із інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя справляло боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

У період феодальної роздрібненості вперше в Київському літопису (1187 р.) з’являється назва «Україна». Деякі історики та філологи виводять назву цього слова від «окраїна», маючи на увазі, що Україна — менша частина Росії, тим більше, що пізніше в офіційних документах російського самодержавства з’являється термін «Малоросія». Але уже сам той факт, що слово «Україна» ми знаходимо ще у 1187 році, тобто в той час, коли ще не існувало великої Російської держави, по відношенню до якої Україна могла бути окраїною, заперечує подібне припущення. Більш вірогідно, що слово «Україна» вживалось у значенні «край», «країна». Саме так пояснює походження цього слова і М. Грушевський. До речі слід сказати, що на протязі ще тривалого часу та держава, яка склалася з центром у Москві і зараз називається Росією, мала офіційну назву Московське царство або Московія.

Висновок

Із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель – період феодальної роздробленості, а це призводить до занепаду економіки і культури руських земель.

По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпалася на багато князівств і земель. Основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості в сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.

Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов’язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.

У процесі децентралізації виділилися Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.

Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили – дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники.

У 60–70 роки XII ст. виділилися два центри, які намагалися об’єднати навколо себе руські землі, – Київ і Володимирна-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликало загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги – лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.

Давньоруська держава залишила яскравий слід в українській і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, соціально-економічного і культурного життя був надзвичайно вагомим.

Історичне значення Київської русі перш за все полягає в тому, що вона:

– вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“;

– відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;

– підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами.

Список використаної літератури

1.   Бойко О. Д. Історія України: навч. посіб., 3-тє вид. / О. Д. Бойко. – К. : Академвидав, 2008. – 688 с. (Серія «Альма-матер»).

2. Власов В.  С. Історія України: комплексне видання / В. С. Власов,                        С. В. Кульчицький. – К. : Літера ЛТД, 2012. – 366 с. ; іл., карти.