Радянізація Українського суспільства та її наслідки

1. Історичні умови розвитку культури.

Відродження культурного  життя України у повоєнні роки наражалося на великі труднощі. Культурне  будівництво, як і раніше, фінансувалося  за залишковим принципом.

Перемога СРСР у війні  посилила розвиток у радянському  суспільстві процесів, які протистояли  один одному: з одного боку – зміцнення тоталітарного режиму; з іншого – зростання суспільної свідомості народу, який виніс на своїх плечах усі труднощі війни.

Війна значною мірою підірвала  ідеологію «гвинтика», адже перемогти  ворога могли лише самостійно мислячі  люди, а не сліпі виконавці волі вождя.

Величезний жертовний  внесок народу у перемогу не тільки зміцнив у його свідомості самоповагу, а й сприяв появі у нього  відчуття господаря країни, суспільства, своєї історії.

Суттєво вплинуло на світосприйняття  українців перебування їх у складі радянських військ за кордоном, знайомство із західним способом життя. Війна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму абсолютної особистої диктатури, створивши передумови для критичної  оцінки суспільством і системи влади  в цілому, і особи керівника  зокрема. Український народ був  переконаний, що після величезних жертв  і перемоги, він, як і інші народи СРСР, заслуговує на поліпшення матеріального  життя і на встановлення справедливого  демократичного ладу.

Сталінський режим на вимоги часу відповів не реформами, а намаганням зберегти незмінність становища, посиленням контролю над суспільством, особливо в царині ідеології.

Прояви національної самосвідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від  регламентованих пропагандистських  стереотипів з боку діячів культури часто кваліфікувалися як український буржуазний націоналізм,космополітизм, антирадянська діяльність і загрожували людині моральним та фізичним знищенням. 

2.Ждановщина.

У перші післявоєнні роки в Україні  настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім‘ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою  в країні, отримала назву “жданівщина”. Брутальній критиці та обвинуваченням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного  характеру” було піддано роботи істориків  України “Короткий курс історії  України”, “Нарис історії України”. Розпочалося цькування М. Рильського за цого доповідь “Київ в історії  України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори “Київські октави”. Нищівній критиці було піддано у пресі  вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем, зокрема оперу К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце.

У біологічній науці поширилася “лисенківщина” (за ім‘ям президента Всесоюзної Академії сільськогосподарських  наук Т.Лисенка), який займав реакційні  позиції щодо генетики. Після серпневої  сесії ВАСГНІЛ 1948р., коли перемогу здобули  прихильники Лисенка, почалася чистка серед науковців.

Жданівщина Найрельєфніше після війни критичні настрої проявилися в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання неслухняної інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову, який дуже ретельно взявся до справи. Тому цей грубий, авторитарний стиль і некомпетентне втручання в діяльність творчої та наукової інтелігенції країни, звинувачення її кращих представників у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, безрідному космополітизмі, а в Україні ще і в буржуазному націоналізмі, суспільствознавці назвали "жданівщиною". У 1946-1948 рр. було прийнято цілу низку ідеологічних постанов ЦК ВКП(б) ("Про журнали "Звезда" і "Ленинград", "Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення", "Про кінофільм "Большая жизнь", "Про оперу "Великая дружба" В. Мураделі"), де представників творчої інтелігенції цькували за безідейність, беззмістовність, аполітичність, наклепи на радянську дійсність тощо. Відповідно до рішень ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов,  метою яких було показати стан справ в українській радянській літературі та мистецтві ("Про перекручення і помилки у висвітленні історії української   літератури" (серпень 1946 р.); "Про журнал сатири і гумору "Перець" (вересень 1946 р.); "Про журнал "Вітчизна" (вересень 1946 р.); "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (вересень 1946 р.). Критика представників інтелігенції у цих постановах супроводжувалася зневажливим тоном, безцеремонно навішувались ярлики "українського буржуазного націоналізму", ставилися вимоги викривати "ворогів народу" тощо. У створенні нетерпимої атмосфери в середовищі творчої та наукової інтелігенції в 1947 р. огидну роль відіграв  Каганович. Під його тиском на пленумі спілки письменників України у вересні 1947 р. гостро критикували М. Рильського, Ю. Яновського, І.Сенченка. Під заборону потрапила сатира - критичний струмінь у письменстві. Особливо нещадному розносу був підданий Остап Вишня за буцімто "відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій”. За ініціативою  Кагановича кампанію критики української інтелігенції поширили на істориків. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (29 серпня 1947 р.) були піддані нищівній критиці за "серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру" праці інституту "Короткий курс історії України" (видання 1941 р. під редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М.Сурпуненка, Ф. Ястребова), "Нарис історії України" (видання 1942 р. під редакцією К. Гуслистого, Л.Славіна, Ф. Ястребова), перший том "Історії України" (надрукований у 1943 р. під редакцією М.Петровського).  2 липня 1951 р. У газеті "Правда" з'явилася редакційна стаття "Проти ідеологічних перекручень у літературі". У ній необґрунтованій і дуже образливій критиці був підданий вірш В.Сосюри “Любіть Україну”. Його було названо "ідейно порочним твором". "Правда" знайшла кримінал у таких рядках поета:

"Любіть Україну, як сонце  любіть, Як вітер, і трави, і  води..В годину щасливу і в  радості мить, Любіть у годину  негоди.Любіть Україну у сні  й наяву, Вишневу свою Україну,Красу її вічно живу і нову, І мову її солов’їну".

Одночасно "Правда" нагадала М. Рильському про його "серйозні ідеологічні  помилки" і суворо засудила оперу  К. Данькевича "Богдан Хмельницький", вказала на "серйозні хиби і помилки  в ідейно-виховній роботі на Україні". Паралельно з критикою "українського буржуазного націоналізму" з кінця 1948 р. розгорнулося цькування "безрідного космополітизму". Ця критика швидко набрала відверто антисемітського  характеру. Інтелігенти-евреї-письменники, літературні критики, музиканти, вчені  звинувачувалися в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі, антипатріотизмі тощо, Єврейський антифашистський комітет був розпущений, кількасот єврейських інтелігентів заарештували. Частину з них за вигаданими і фантастичними звинуваченнями у 1952 р. розстріляли. У 1947 р. була розгорнута велика дискусія з питань філософії, яка пропагувалася як "зразок більшовицької критики і самокритики". Аналогічні дискусії розгорнулися в мовознавстві, політекономії та в інших науках. Мета цих "дискусій" - залякати наукову інтелігенцію, розгромити інакомислення, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя. Яскравим прикладом такої "дискусії" була сесія ВАСГНІЛу у серпні 1948 р. у Москві, яка довершила розгром радянської школи генетики. Кількасот вчених-генетиків і біологів втратили роботу. Зокрема в Україні були звільнені академік  М. Гришко, у Харківському університеті – професор І. Поляков, у Харківському сільськогосподарському інституті - професор Л. Делоне та багато ін. Розгром генетики очолив "народний академік" Т.Лисенко. "Лисенківщина" яскраво відзеркалювала політику тоталітаризму у царині науки, вона була тріумфом псевдонауки, яка крім шкоди нічого не принесла нашій країні. Всюди процвітало шарлатанство, догматизм, начотництво. Ряд наук взагалі було заборонено. Так, кібернетику оголосили "буржуазною лженаукою", в результаті у цій галузі СРСР на десятки років відстав від Заходу, генетику – „блудною дівкою імперіалізму” тощо. У цілому "жданівщина" залишила по собі гнітючу атмосферу в стані інтелігенції. Усі чекали повторення кривавих репресій 1930-х років. Але вони не повторилися. 5 березня 1953 р. помер Сталін. Морально-політичний клімат у країні почав змінюватися, розпочалася хрущовська "відлига". 

Окрім такого планомірного, систематичного контролю сталінський режим провадив періодичні викривальні кампанії, щоб  добитися цілковитого послуху серед інтелігенції. Ці кампанії набули найбільшого розмаху в перші післявоєнні роки, втілившись у сумнозвісній політиці "ждановщини". Саме тоді після прийняття відповідних загальнопартійних рішень ЦК КП(б)У ухвалив низку розгромних постанов, присвячених питанням науки, літератури й мистецтва та спрямованих на викриття різноманітних політико-ідеологічних прорахунків, допущених представниками української інтелігенції.

Серед цих постанов, крім уже згаданих вище, були: "Про перевірку виконання  Спілкою письменників України постанови  ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград" (1947 р.), "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з Постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Большая дружба" В.Мураделі" (1948 р.) та ін. Вістря всіх кампаній, проведених в УРСР, спрямовувалося на боротьбу з "українським буржуазним націоналізмом".

Найгострішої критики зазнали  О.Довженко, М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ще наприкінці війни на одному із засідань Політбюро ЦК ВКП(б) И.Сталін вказав на "антиленінські помилки і  націоналістичні перекручення" в  кіноповісті О.Довженка "Україна  в огні". Через кілька років "рецидиви націоналістичної ідеології" було виявлено в поемі М.Рильського "Мандрівка в молодість", романі Ю.Яновського "Жива вода", повісті І.Сенченка "Його покоління". Нищівній критиці піддали львівських письменників П.Карманського, М.Рудницького, А.Патрус-Карпатського, яких звинувачено в націоналізмі й виключено зі Спілки радянських письменників України. "Порочними" було названо окремі твори Л.Первомайського, Ю.Смолича та інших авторів.

3. Розвиток культури  у період "відлиги".

Після смерті Сталіна (1953р.) почалася часткова лібералізація радянського  режиму, яка отримала назву “відлига”. Це істотно покращило умови для  розвитку культури в цілому. Лібералізація  і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним  досягненням української прози  став цикл романів М.Стельмаха “Велика  рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість  О.Гончара, автора трилогії “Прапороносці”. Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім‘я Г.Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала  опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”. Збагачували поезію і прозу твори А.Малишка, П.Загребельного, Ю.Смолича, Ю.Збанацького та інші талановиті літератори.

Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім.Т.Шевченка в Харкові, ім.М.Заньковецької у Львові, ім.Лесі Українки у Києві, Київський театр  опери та балету. В них працювала  ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О.Кусенко, П.Куманченко, А.Гашинський, А.Роговцева, Б.Ступка та ін. Плідно працювали  драматурги М.Зарудний, В.Минко. Велику популярність здобула п‘єса О.Коломійця  “Фараони”.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні  суттєво вплинула нова генерація  талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був  рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і  стала ядром духовної опозиції в  Україні. Серед її лідерів були поети  В.Симоненко, Л.Костенко, В.Стус, І.Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл.

Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В  Україні з‘являється блискуче сузір‘я  чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов‘яненко, Є.Мірошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко. В цей час українська національна музика має значні досягнення у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали “Пісня про рушник” на вірші А.Малишка, “Впали роси на покоси”, “Два кольори” на слова Д.Павличка, “Марічка” М.Ткача, “Чорнобривці” М.Сингаївського, мелодії П.Майбороди, О.Білаша, І.Шамо. Здобутки мало і кіномистецтво України.

У часи “відлиги” Київська студія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність здобули фільми “Гадюка” В.Івченка, кінокомедія “Королева  бензоколонки”, “Ключі від неба”. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова “Тіні  забутих предків” поставлена за повістю  М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення  в глибини народного життя, його драматичні й трагічні аспекти. Це час  становлення українського поетичного кіно: Ю.Іллєнко, Л.Осика, М. Мащенко.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої  Вітчизняної війни. Серед них  картини С.Бесєдіна “Визволення  Києва”, В.Костецького “Повернення”. Великої популярності набула картина  Т.Яблонської “Хліб”, де показано життєві  образи трудівників повоєнного села.

Суттєві зміни сталися в освітній сфері. У 1953 р. здійснено перехід  до обов‘язкової семирічної освіти. У  квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов‘язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні  та технічні знання. Цей закон надавав  також право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично його було використано для русифікації  українського шкільництва. Наприкінці 50-х рр. почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. Визначним педагогом і  громадським діячем цього часу був директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР, член-кореспондент Академії педагогічних наук В.О.Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання, врахування особистості учня.

У наукові сфері в цей час  розширилася мережа науково-дослідних  установ (з 267 у 1945 р. до 462 у 1950 р.). Найбільшим науковим центром республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є.Патон. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної  енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним  конструктором будівництва космічних  кораблів став виходець з Житомирщини  С.Корольов. Широке визнання як конструктор  турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної  бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні  сприяла організація в 1957 р. Обчислювального  центру АН УРСР, перетвореного згодом на інститут кібернетики. Його досягнення пов‘язані з іменем В.Глушкова, першого  і беззмінного впродовж 20 років (з 1962 р.) директора інституту. Серед  піонерів космонавтики був Ю. В. Кондратюк. Його ідеї було покладено в основу проекту польоту людини на місяць. Проте роботу Ю. В. Кондратюка не було визнано в країні. Його кілька разів  заарештовували, він лише дивом не потрапив під суд, все життя переховувався  під чужим іменем. В цей час  у науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені можливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних  розробок, втрати передових позицій  у світовій науці.