Радянізація Українського суспільства та її наслідки

Певних результатів було досягнуто  літературознавцями, мовознавцями, етнографами, мистецтвознавцями, економістами, філософами, правознавцями. Робота останніх зосереджувалась  у новоствореному 1946 р. Інституті  філософії та секторі держави  і права. У 1949 р. було розпочато видання 20-томного зібрання творів І. Франка, на початку 50-х років видано повне зібрання творів 1. Котляревського, підготовлено 5-томне видання творів Лесі Українки. Було випущено також Українську Радянську Енциклопедію в 17 томах, яка незважаючи на певну низку ідеологем, вміщувала значну кількість виваженої інформації.

Новим явищем культурного життя  стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення  відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих  маленьких телеприймачах.

 

4. Культура в період "застою".

В часи правління Л.І. Брежнєва (з 1964 р.) почався поворот до неосталінізму, він супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обгрунтувалося теорією “зближення націй” і перетворення їх на нову історичну спільність –  радянський народ. Особливо ці процеси  посилилися, коли керівником республіки став В.Щербицький (1972-1989 рр.). Вивчення російської мови стало обов‘язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. У 1970 р. за назвами кількість книжок і брошур, виданих українською  мовою, склала лише 38,2%. Репертуар кінотеатрів  на 99% був російськомовним.

 
Хоча з 1966 р. почалося впровадження загальнообов‘язкової десятирічної освіти, розширювалася мережа вузів, у цей  же час посилювалася ідеологізація  школи, характерними рисами освіти в  Україні стали уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль навчально-виховного  процесу, ігнорування національного  фактору.

Ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки  художніми образами, скільки політичними  категоріями. Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик української  літератури О.Гончар за роман “Собор” (1968), присвячений темі збереження національної духовної спадщини. До початку перебудовчих процесів цей роман було вилучено з літературного процесу. Автор викрив порочну практику варварського ставлення до культури і природного середовища в сучасній йому Україні, відверто змальовано причини і наслідки масового виїзду молоді з сіл, екологічні наслідки утворення штучних “морів”, засилля бездумного кар‘єризму та волюнтаризму,

У 1962-1963 рр. митців-шістдесятників піддали  критиці, твори багатьох з них  перестали друкувати. У 1965 р. прокотилася  перша хвиля арештів українських  шістдесятників, зокрема було заарештовано С.Параджанова, В.Чорновіла, братів М. та О. Горинів, у 1972 р. – друга хвиля (заарештовано В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка). Сміливо кинув виклик тоталітарний системі критик І.Дзюба  своєю книгою “Інтернаціоналізм  чи русифікація?”(1972). Фактично ці процеси  були реанімацією “жданівщини”, боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”. Через несприйняття догматичного мислення у 1980 р. вдався до самогубства талановитий  письменник Григорій Тютюнник, у 1981 р. – В.Близнець. Із спілки письменників України під час чистки було виключено  І.Дзюбу, В.Чичибабіна, вислано за кордон В.Некрасова.

Репресій зазнали і представники образотворчого мистецтва, зокрема  фундатори фольклорного напрямку в  українському малярстві А.Горська, В.Зарецький, О.Заливаха, Л.Семикіна, композитори  М.Скорик та В.Івасюк.

Після приходу до влади М.С.Горбачова  почалося нове національне відродження  України, нерозривно пов‘язане з  ідеєю здобуття державної незалежності. У 1989 р., після перших демократичних  виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями  було прийнято Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, спрямований  на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державою. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непристижна.

Роль авангарду в розвитку української  культури, ліквідації “білих плям історії” відіграла Спілка письменників України  та її центральний орган – газета “Літературна Україна”. Публіцистиска  зайняла провідні позиції: широкий  резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкувати заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників  української діаспори. Поступово  змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті, почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних  приміщень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

5. Висновок.

Таким чином, радянський етап розвитку української культури (1921-1991рр.) позначений у культурному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями. Наша культура зазнала величезних втрат, загинули сотні талановитих її майстрів. Влада накладала тяжкий прес на наукову думку, примітизував її, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, під фальшивими гаслами “нової історичної спільності” та “єдиної загально радянської інтернаціональної культури” посилювалися процеси цілеспрямованої денаціоналізації українського народу. Проте все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина боролася за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Українська культура вижила всупереч всім утискам і явила світу великі набутки у багатьох сферах культурного життя, насамперед науці, літературі, образотворчому мистецтві, музиці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія  культури України: Навч. посібник. – К.: МАУП, 1998. – С. 232.

2. Теорія та історія світової  і вітчизняної культури: Підручник  / Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росінська  З.П. та ін. – Львів: Каменяр. 1992 – С. 166.

3. Теорія та історія світової  та вітчизняної культури: Курс  лекцій. – К., 1992.

4. Українська культура: Лекції за  редакцією Дмитра Антоновича. –  К., 1993.

5. Українська культура: історія  і сучасність. – Л., 1994.

6. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.