Репресивні заходи царського уряду проти української культури, освіти, мови

     МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

        СУМСЬКИЙ МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ

 

 

 

 

 

                        РЕФЕРАТ

                            НА ТЕМУ:

«РЕПРЕСИВНІ ЗАХОДИ ЦАРСЬКОГО УРЯДУ ПРОТИ  УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, ОСВІТИ, МОВИ»

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                            Підготувала:

                                                                                     Студентка групи 1-Мб

                                                                                     Кулик Юлія

 

                                                                                     Перевірила:

                                                                                     Викладач дисципліни

                                                                                     «Культурологія»

                                                                                     Тупік Л. Г.              

 

 

 

 

 

                                                      Суми 2013

 

Ставлення російського царизму до українського народу було страшною історією репресій та злочинів. Якщо дії уряду Росії у XVII та XVIII ст. мали за мету ліквідацію відмінностей політичного, економічного, автономного укладу України, то політика імперії в XIX ст. уже спрямована на духовну руйнацію українського народу. Відверто нівелювалися культурне та духовне життя України, витруювалися історичні традиції, про водилася активна політика культурної асиміляції населення, Перші спроби придушення українського друкованого слова були здійснені вже у XVIII ст. Цар Петро І у 1721 р. заборонив ввезення української релігійної літератури в Росію, а згодом і друкування книг у Києві та Чернігові без спеціальної московської цензури. Заборонялися й церковні промови українською мовою.

Найтяжчими за наслідками для української культури були дії уряду в XIX ст. Мається на увазі відомий циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва 1863 р. і Емський указ 1876 р., а також наступні урядові розпорядження щодо застосування української мови 1881, 1882, 1895 і 1914 рр. Проте, якщо дії імперського уряду Росії щодо ліквідації політичної та економічної автономії України здійснювалися за допомогою насадження проросійського бюрократичного апарату, ліквідації місцевої юрисдикції та збройних сил (Запорозька Січ), то щодо духовного життя, такі дії були малоефективними. Російський уряд добре розумів, що не так просто винести смертний вирок українському слову, здійснити насильство над десятками мільйонів народу, який століттями був генетично прив'язаний до свого самостійного життя, мови, літератури, історії, пісні, думи тощо. Діями імперського уряду керував, з одного боку страх перед перспективою культурної самостійності, виокремлення великого народу, а з другого боку - страх загострити питання й постійно викликати напруження і невдоволення у суспільстві, політичні рухи. Певно, можна сказати, що українське питання поставало як один з найсерйозніших ребусів для великоросійських державних мужів, які відповідали за внутрішню політику. Про повну заборону української мови (тобто кінцеву мету царизму) не могло бути й мови через боязнь загострити національне питання. Тому робилося все, щоб не дати розвитку духовним прагненням народу, культурі, тримати етнос на рівні провінціалізму.

Поява циркуляру  Валуєва відбивала страх царського уряду перед зростанням національної свідомості серед інтелігенції, згуртованої у громадах, перед поширенням визвольних ідей. Цим циркуляром, за висловом видатного діяча та історика культури України Івана Огієнка, на українську літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелігенцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою. Офіційна заборона циркуляром української мови в школі призвела до того, що недільні школи було всюди закрито.

Доречно пригадати в цьому зв’язку слова великого німецького філософа Гегеля (1770–1831): «Один із вищих факторів освіти – говорити своєю мовою». А французький просвітитель Монтеск’є (1689–1755) писав, що доти, доки підкорений народ не втратив своєї мови, – ще є надія. Максим Рильський в одній із своїх поезій так писав про долю української мови за часів царизму:

 

 

 

 

 

 

Цареві блазні і кати,

Раби на розум  і на вдачу,

В ярмо хотіли запрягти

Її, як дух  степів, гарячу,

І осліпити, й  повести

На чорні торжища, незрячу.

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений  крик,

В’язнили, кидали за грати,

Зробить калікою з калік

Тебе хотіли, рідна мати.

Ти вся порубана була,

Як Федір у степу  безрідний,

І волочила два крила

Під царських маршів тупіт  мідний, —

Але свій дух велично гідний

Як житнє  зерно берегла.

 

 

Урядові заходи щодо української мови простежуються  на прикладі функціонування циркулярів та указів. Тут потрібно уточнити суттєву  деталь і, насамперед, що указів про  категоричну заборону української  мови не існувало. Уряд прямо не наважився обнародувати такий документ. Цим де-факто і навіть де-юре визнавалося, що українська мова існувала і продовжує існувати. Тому недаремно у валуєвському циркулярі 1863 р. чітко підкреслено, що "не існувала, не існує і не може існувати".

Коли циркуляр 1863 р. і  указ 1876 р. перепинили дорогу українській  мові в сфері мистецтва, культури та освіти, то вже невдовзі уряду  довелося пом'якшити у розпорядженні 1881 р. свої попередні формулювання. Українську мову дозволялося використовувати  у сфері белетристики, сценічних творів, тобто там, де раніше вважали особливо небезпечним. Проте одночасно цензурі давалися розпорядження бути "особо строгими" до українських п'єс. А Петербурзький цензурний комітет зобов'язували регулювати "в целях чисто государственных" кількість допущених на сцену українських драматичних творів. З 1884 р. цим займалися й начальники губерній.

Політика царського  уряду щодо української мови залежала від різних політичних чинників та загальнодержавних процесів, які  відбувалися в Росії. Ця політика коливалася від майже повного заперечення існування української мови як окремого народу і зведення її до фольклорно-етнографічного діалекту великоросійської (а пізніше за терміном "общерусской") мови. Останню версію, чи, точніше, установку уряду, охоче пропагувала великодержавна преса, реакційна професура, церковна ієрархія, а також чимало зрусифікованих українців, що цінувалося в Петербурзі, адже їхні думки можна було видавати як "мнение большинства малороссов". Тобто українська мова урядовою політикою зводилася до мови "домашнього вжитку", для потреб людей, котрі, як говорилося,через свою недорозвиненість не зуміли опанувати "великорусским язьїком".

Із цієї політики простежується  одна страшна закономірність - механізм придушення, гальмування розвитку української культури було продумано до найтонших деталей. Українська мова була заборонена в початкових школах, у храмах для виголошення церковних проповідей, для створення наукової та науково-популярної літератури. Дозволялося писати хіба що белетристику, але згідно указу 1876 р. виключно російським правописом. Проте, оскільки народні верстви були позбавлені можливості вчитися рідною мовою, то навіть скромний набуток їм був невідомий і недоступний. Нечисленна українська інтелігенція, так би мовити, творила сама для себе, книга з цього кола майже не виходила. В цьому полягав увесь сенс політики уряду щодо української інтелігенції. За відвертим висловом київського, подільського та волинського генерал-губернатора О.М.Дондукова-Корсакова, інтелігенція у такому стані не становила для імперії небезпеки. Імперський уряд більш за все боявся злуки інтелігенції та народу. Як приклад, можна навести цензурну заборону натвори із життя інтелігенції, навіть сценічної літератури (т.зв. сюртучної), де герої - інтелігенція. Не кажучи вже про ті репресії, під які втрапили запідозрені в українофільстві, хлопоманстві, а ще страшніше - мазепинстві. Перелік їх імен склав би не один десяток сторінок. Багато письменників так і не побачили свої твори видрукуваними в Україні: талановитий поет С.Руданський, белетрист А.Свидницький та ін.

Українська стихія найбільше  лякала урядові кола Росії. В дусі цих урядових віянь і проходило  українське культурне життя, що в ньому деякі періоди можна назвати національною руїною, коли не з'являлося жодного друкованого українського видання - повна заборона в 1864-1880 рр.

Пізніше, знявши заборону друку, уряд 1880-90 рр. передав  функції нагляду за книговиданням та пресою цензурі, яка наклала обмеження навіть на видання белетристики, що дозволялося указом 1876 р. Заборона була накладена на твори соціального характеру, національно-патріотичного, історичного змісту. Безжалісно викреслювалися цензорами слова: Україна, Січ, козак, українець, заборонялися переклади українською мовою з інших мов, друкувати збірники та альманахи.

В 1888 р. вводяться  правила, згідно яких при постановці вистави українською мовою того ж вечора необхідно показувати водевіль російською мовою. Коли професійні драматичні трупи з великими труднощами й перешкодами отримували дозвіл на постановку деяких українських вистав, то в значно гіршому становищі перебували самодіяльні театри. Спеціальний цензурний комітет з питань народних вистав робив усе, щоб соціально ангажована драматургія не потрапляла на сцени самодіяльних театрів. У 1905 р. каталог дозволених п'єс для цих театрів налічував усього 8 назв. Це були здебільшого примітивні "гопачно-шароварні" п'єси. Тогочасна українська драматургія (М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, Лесі Українки, В.Винниченка, О.Олеся, Г.Хоткевича та ін.) залишалася невідомою для широкого глядацького загалу за межами великих міст. 

Російським  урядом заборонялися панахиди в роковини смерті Т.Г.Шевченка, святкування ювілеїв  українських діячів культури, а українській  інтелігенції вживати рідну мову на наукових форумах. Подібний інцидент розгорівся у Києві у 1899 р. під час роботи XI Археологічного з'їзду. Міністерство внутрішніх справ заборонило вживати українську мову професурі університетів, у конкретному випадку і делегації українців-галичан. Галицькі вчені заявили з цього приводу свій рішучий протест. Російські урядовці, боячись широкого європейського резонансу, змушені були піти на поступки, але лише для галицьких учених з умовою, що слухачів буде не більше як 20 чоловік. Одночасно їм було заборонено виступати перед студентами Київського університету.

Політика  асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації  науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу. У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету — поширювати російську культуру ...".Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією. У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомовними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась".

1817 р. закриття  Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). 12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було закрито безплатні та недільні школи — останній осередок української початкової освіти для дорослих.

1834 р. —  відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.

Українська  мова, як окремий предмет, не вивчалася  у вищих навчальних закладах, як, скажімо, інші слов'янські мови, хоч  і вважалася "наречием великорусекого язьїка". Це є ще одним підтвердженням того, як російські урядові кола боялися розвитку українства. Зловісну практику щодо української книги проводило міністерство народної освіти. Фактично до 1905 р. цією інституцією "народного затмения", як її називала інтелігенція, в народні бібліотеки й читальні не допущено жодної української книжки. 
Окремо погрібно сказати про постійного супутника українського інтелектуального життя - цензуру. Щодо української проблематики застосовувалася подвійна і потрійна цензура. 8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Українські твори, крім цензурних комітетів і цензури при Головному управлінні в справах преси, розглядали ще й начальники губерній. Чим закінчувався такий розгляд можна судити з листа М.Коцюбинського до письменника Д.Мордовцева: "Український письменник, що віддає сили і здібності рідній літературі, повинен твердо пам'ятати, що йому не дозволено розробляти теми, які стосуються релігії, педагогіки, науки, що він, не ризикуючи витратити даремно час і працю, не може упорядковувати науково-популярні брошури, а також робити переклади європейських класиків. Всі книги українською мовою не дозволяються до друку". Крім того, ще діяла цензура з питань закордонних видань, яка за допомогою охранки та поліції особливо ретельно стежила за тим, щоб не завозилася українська література з Австро-Угорщини, тобто з Галичини. Якщо такі видання і потрапляли у Велику Україну, то лише нелегальним шляхом. Особи, в яких знаходили закордонну українську книжку, особливо політичного змісту, переслідувалися і підлягали ув'язненню. Наскільки ефективно діяла цензура, можна судити з такого факту: за 1876-1905 роки було дозволено видати всього 40 найменувань науково-популярної літератури для народу. Решту поховала в архівах цензура.