Репрессії царського уряду проти української культури

1983 р. — постанова ЦК  КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки». 

1989 р. — постанова пленуму  ЦК КПРС про єдину офіційну  загальнодержавну мову (зрозуміло  — російську) в СРСР. 

1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.  До цього я не можу нічого додати. Кожен, хто здатний мислити зрозуміє, що після всього цього українська мова не здатна конкурувати з російською на рівних, як і людина, яку зв’язали і дуже довго били, а потім виставили на ринг проти боксера, який завжди мав привілейовані умови підготовки. Щиро надіюсь, що українське суспільство здатне захистити рідну мову хоча б на той час, поки відбудеться реабілітація віками репресованої її душі. Якщо ми зможемо сьогодні підтримати і захистити рідну українську мову, то через п’ять-десять років вона зможе сама себе захищати і бути нашою гордістю. 

Ставлення російського царизму  до українського народу було страшною історією репресій та злочинів. Якщо дії  уряду Росії у XVII та XVIII ст. мали за мету ліквідацію відмінностей політичного, економічного, автономного укладу України, то політика імперії в XIX ст. уже спрямована на духовну руйнацію українського народу. Відверто нівелювалися культурне та духовне життя України, витруювалися історичні традиції, про водилася активна політика культурної асиміляції населення, Перші спроби придушення українського друкованого слова були здійснені вже у XVIII ст. Цар Петро І у 1721 р. заборонив ввезення української релігійної літератури в Росію, а згодом і друкування книг у Києві та Чернігові без спеціальної московської цензури. Заборонялися й церковні промови українською мовою.

    Під час Першої  російської революції українська  журналістика дістала право   вільного розвитку і вже не  могла бути відкрито заборонена. Тоді з боку уряду роз-  почалася війна з читачем української преси. Ведення її було доручено повітовим та  волосним старшинам, поліцейським стражникам. Вони спалювали примірники га-  зет, відбирали її в читачів, звільняли з посад передплатників української преси. Ма-  ли місце навіть випадки судового переслідування українських читачів. Урядові вда-  лося на деякий час залякати українське громадянство, тиражі українських видань  зростали поволі, але неухильно. Преса зробила свою справу, підготувавши україн-  ський народ до створення своєї держави — Української народної республіки.    Процесам державотворення в багатьох недержавних народів Європи пе-  редували процеси становлення національної ідентичності. Особливо це стосу-  валося зденаціоналізованих народів, яким доводилося починати національно-  визвольну боротьбу з доведення свого права на самостійне існування. Необхід-  но було підняти прапор своєї національності й зібрати під нього якомога більше  своїх зденаціоналізованих громадян. Лише після цього можна було вести мову  про їх право на свою державу. За відсутності національної школи роль такого  прапора в українців відіграла преса, яка була для них і школою, і університетом,  і церквою, і парламентом, і академією наук.  Це добре розумів російський царський уряд, вживаючи проти публічно-  го українського слова цілу низку репресивних заходів. Існує велика література  про Валуєвський циркуляр та Емський указ — розпорядчі документи, спрямо-  вані проти української книжки, літератури, преси. Але науці про журналістику  слід давно звернути увагу на інший аспект цієї проблеми — на війну російсько-  го царського уряду з українським читачем, яка розпочалася відразу після того,  як у процесі Першої російської революції українська преса все ж виникла.  У класичній праці з історії української журналістики Аркадія Животка вже намічене вивчення цього питання. Але дослідник розглянув його, не виок-  ремлюючи, серед низки інших причин буття української преси [2, с. 223–226].  Ó Михайлин І., 2011  34 І. Михайлин  Натомість у спеціальному дослідженні історії українського читача — книзі  “Одвічний діалог” Г. М. Сивоконя ця проблема взагалі обійдена увагою [5].  Маніфестом від 17 жовтня 1905 року цар “дарував” народам Росії демо-  кратичні свободи, зі свободою слова включно. З цього приводу Юрій Шевельов  зазначив: “Революція 1905 р. змела укази 1876 і 1881 рр. Однак, вельми показо-  во, що вони ніколи не були скасовані офіційно і, з чисто правничого погляду,  могли бути застосовані й пізніше” [9, с. 32]. Незважаючи на декларативно про-  голошений намір рухатися до демократії, у найближчому документі “Тимчасові  правила про періодичний видання”, який з’явився 24 листопада 1905 року, були  встановлені нерівні дозвільні умови для видання російської й української преси.  Посвідчення для видання російського часопису губернатор або градоначальник  зобов’язувався видати заявникові “не пізніше як за два тижні” з часу надхо-  дження заяви, а для видань, “выходящих не на русском языке” цей термін ви-  значався вже аж у два місяці [4, с. 217].  Відомі історичні факти: до появи “Тимчасових правил про періодичні  видання” й без дозволу від губернатора “явочним порядком” брати Шемети ро-  зпочали в Лубнах видання щотижневої газети “Хлібороб”, перше число якої  з’явилося 12 (25) листопада 1905 року. Що нам відомо про читача цього часо-  пису? Наклад першого номера становив п’ять (!) тисяч примірників. Євген Чи-  каленко залишив у “Спогадах” свідчення про враження, яке справила на грома-  дянство ця газета. “Він [“Хлібороб”. — І. М.] зробив у Києві цілу сенсацію: на  вулицях просто виривали його з рук у газетників” [7, с. 338].  Редакція отримала велику кількість листів і телеграм, які надходили з усіх куточків України з привітаннями на адресу “Хлібороба”. У другому числі газети вона вмістила частину з них на своїх сторінках. Загальне враження від першої української газети найкраще передав поет з Канева Яким Самотній, за-  мітку якого газета опублікувала: “Невимовна радість охопила канівчан, коли  вони почули, що вийшла в світ українська часопись “Хлібороб”, що можна буде  вільно користуватись найдорожчим скарбом національності — рідним сло-  вом — і стати усім культурним миром у боротьбі за кращу долю… Се — вели-  кий празник України!”  Четверте число “Хлібороба” було конфісковане. Незважаючи на це, час-  тина накладу розійшлася. За цифрами конфіскованих примірників можна суди-  ти про його популярність. У самому Києві було заарештовано 4 тисячі примір-  ників “Хлібороба”. При цьому треба мати на увазі, що призначався він для  розповсюдження передусім на Полтавщині, а відтак у Київ потрапляла незначна  частина тиражу. Це свідчить про те, що газета мала колосальний успіх. Є дані  про те, що останнє, п’яте, її число вийшло в світ накладом уже 80 тис. прим.  Приголомшений популярністю української газети, царський уряд неза-  баром схаменувся. Полтавський губернатор своїм розпорядженням припинив  видання часопису, порушив слідство проти власника друкарні І. Л. Ільковича й  редактора та наклав арешт на видані числа. Газета припинила виходити.  Але найголовніше розпочалося потім, коли до місцевих органів влади (а саме до їх компетенції було віднесено право видавати дозвільні документи на  видання часописів) посипалися заявки на видання нових і нових українських періодичних видань. Не задовольнити їх не було ніякої можливості з огляду на  нову політичну ситуацію, яка склалася в Росії. Попри спроби царського уряду вихолостити зміст маніфесту від 17 жовтня, в Росії все ж запрацював парла-  ЯК ЦАРСЬКИЙ УРЯД ПЕРЕШКОДЖАВ… 35  мент — Державна Дума, були проголошені свобода зібрань та об’єднань грома-  дян, уперше в Росії були утворені легальні політичні партії. Заборонити україн-  ську журналістику, як це було раніше, не було ніякої можливості. Тоді російсь-  кий уряд обрав іншу тактику боротьби з українським публічним словом — війну з читачами української преси.  Українські часописи 1906–1914 років рясніють повідомленнями про нищення царськими урядниками українських газет і журналів, переслідування  їх передплатників і просто читачів. До репресивних заходів були залучені воло-  сні й повітові урядовці та місцеві стражники (поліцейські чини, щось на зразок  сучасних дільничних міліціонерів). Вони особливо лютували проти української преси: спалювали у волосних управах українські газети, які надходили поштою  на адресу мешканців їхніх сіл; видирали просто з рук селян газету, коли вони її  читали; звільняли з посад службовців, які були помічені за читанням українсь-  кої періодики або передплачували її.  Оскільки такі неподобства чинити у великих містах було неможливо, бо  вони ставали предметом розголосу, то здійснювалися вони переважно в глиби-  нці, де сваволя місцевих начальників ніколи не мала перспективи бути покара-  ною. Ще Борис Грінченко у брошурі “Тяжким шляхом”, де описував процеси становлення української преси в Росії, звернув увагу на випадки, коли “в Києві газета вільно виходить, а в Кременчуці беруть під арешт не тільки газету, а й  тих, хто її продає та читає” [1, с. 76].  У цій праці, яка була написана в листопаді 1906 року, вже зібрані чис-  ленні приклади збиткувань урядовців над українською пресою. “Сидить, напри-  клад, у Золотоніському повіті старшина волості, — розповідав автор. — Прино-  сять туди всю пошту, яка йде на волость. Бачить старшина між листами газету,  адресовану одному з селян, розгортає її й читає, починаючи з самісінької го-  ри — Ра-да, га-зе-та по-лі-тич-на… А, політична! Невозможно! В грубу! І взя-  лася бідолашна “Рада” димом й пішла до неба жалітися на неприхильного до  політики старшину. Та з тих жалінь нічого старшині не сталося, хоч пішли вони  до нього з того часу щодня” [1, с. 82].  Добре знаючи роботу редакції зсередини й усю сукупність скарг, які на-  дходили до газети від розчарованих читачів, Борис Грінченко писав далі: “Стар-  шина, писар, урядник, становий, поштовий урядовець — усі вони дуже незадо-  волені з сьогочасних “комитетов по делам печати”, що ті не припиняють отрути  біля самого її джерела; то ці добродії заходжуються самі замість цензури і бе-  руться до своїх давно випробуваних та дуже добрих способів: одні, як золото-  ніський старшина, дають газету на підпал, другі зоставляють її собі для домаш-  нього вжитку і т. ін. Та й сього мало: моторніші з цих оборонців мужицької невинності просто йдуть та й трусять читачів газети, а саму газету знов таки  конфіскують; часом же бувають і гірші наслідки задля передплатників такого  єретичного часопису” [1, с. 82].  Про один з таких “гірших _______наслідків” розповіла газета “Рада” 22 жовтня  1906 року. Це випадок судового переслідування читачів української преси. Осо-  бливо переслідувалися ті особи, які займалися пропагандою української журна-  лістики, читали українські часописи вголос для певної слухацької аудиторії. У згаданому числі газета “Рада” повідомляла, що київська судова палата  ув’язнила вчителя Г. Боревича й учня Г. Вараву, які в с. Тарасівці Звенигород-  ського повіту читали селянам “Хлібороба”. Нагадаємо, що приблизно вже рік як  36 І. Михайлин  “Хлібороб” не виходив. Але, очевидно, страх перед цим українським часописом  викликав саме таку поведінку влади.  Харківська газета “Сніп” 15 квітня 1912 р. вмістила замітку про “утиски  на українську пресу”. Тут розповідалося таке. У Чигиринському повіті голова  місцевої повітової управи викликав до себе лікарку Зендерсон (латишку) і зажа-  дав від неї відмовитися передплачувати українську газету. Та відповіла, що, не  будучи українкою, мусить читати український часопис для ознайомлення з на-  родом, серед якого працює, і його мовою. Так само голова повівся й з лікаркою  Садовською. Оскільки обидві жінки відмовилися його послухати, то їх переве-  дено в інший повіт.  Як бачимо з цієї замітки український читач зрозумів, що йому оголоше-  но війну й прийняв умови бойових дій. Дві жінки не скорилися царському сат-  рапові. Але здебільшого український читач змушений був вести партизанську  війну. Про численні її епізоди розповів усе той же Б. Грінченко в книжці “Тяж-  ким шляхом”.  Загодить до контори “Ради” селянин і купує всі номери газети, які до  того вийшли.  — Чому ж ви не передплачуєте? — питають його.  — Та я передплачував… Та така на мене напасть за сюю газету од на-  ших волосних і на пошті, що не можна ніяк. То я вже так надумав, що живу я поблизу Києва, то буду заходити частенько та купуватиму всі номери, які пови-  ходили.  “Хто живе далеко, — провадив далі Б. Грінченко, — береться іншого  знов способу. Він не виявляє, що одбирає “Раду”, а йде вона в нього або на ад-  ресу якого інтелігента, або просто на умовну яку адресу. Наприклад, один селя-  нин дає адресу таку: “предъявителю квитанции за №…”, а другий: “предъявите-  лю деньги 1702 г.” і т. ін.” [1, с. 83].  Хитромудрий Б. Грінченко, розповівши про цих селян, показав одночас-  но шлях до подолання самодурства царських урядників, адже цими прикладами  могли скористатися й інші читачі.  Після закриття першої щоденної української газети “Громадська думка”  не тільки була розгромлена редакція, але, як свідчив Євген Чикаленко, “по всій  Україні, мало не у всіх її передплатників зробила поліція труси, багатьох зааре-  штувала і тим стероризувала, залякала їх” [7, с. 355–356].  Переслідуванням своїх читачів урядовцями буди заклопотані не тільки  видавці й редактори значних журналістських явищ, але й глибоко провінційних,  релігійно-ретроградних видань. Наприклад, редактор-видавець газети “Світова  зірниця”, яка виходила в Могильові-Подільському (Подільської губернії) від  1906 р., Йоахим Волошиновський у числі своєї газети від 11 січня 1907 року в  редакційній статті писав: “Часто тепер бувають такі випадки, що поліція заби-  рає навіть зовсім дозволені книжки й газети. От недавно ми одержали листа з Волинської губернії про те, що по деяких місцях стражники одбирають у селян всілякі українські книжки і навіть номери “Світової Зірниці”, яка, здається, вже  зовсім спокійна. Дуже передові газети навіть докоряли нам за це.  Стражники кажуть селянам, що нібито правительство не дозволяє чита-  ти українських книжок та газет… Це неправда! — А як такі випадки де трапля-  ються, то приходиться дати нашим читачам пораду, як треба боронитися з та-  ким самоправством стражників… Перш усього треба розуміти, що якби  ЯК ЦАРСЬКИЙ УРЯД ПЕРЕШКОДЖАВ… 37  правительство не хотіло дозволити, щоб люди читали книжки й газети своєю рідною мовою писані, то воно б не дозволило їх друкувати. Як же їх можна друкувати, то й читати можна. Газета і книжка не друкуються для тих, хто їх  пишуть, але для людей, щоб вони їх читали. Задля того, щоб видавати газету, то  треба мати дозвіл од губернатора. Як же газета видається з дозволу губернато-  ра, а стражник її одбирає, то кожний чоловік може запитати його, чи має він на  це право. Якщо яка газета пише що проти закону, то її закривають, після чого  вона вже не може виходити. Поки ж газета виходить, то читати її можна, і боя-  тися нічого. Не стражники мають думати про те, що можна, а чого не можна читати, але на це є може яке краще начальство од них. Стражників діло диви-  тись за порядком у селі та злодіїв ловити, а не відбирати газети, які виходять з дозволу губернатора.  Що ж до того, що не можна читати книжок і газет українською мовою писаних, то це також неправда… Забирають і конфіскують книжки й газети не  за мову, якою вони написані, а за зміст, себто за те, що в них написано. Хай бу-  де написано по-російськи, по-українськи, по-жидівськи і як хочете, аби тільки  нічого там не було протизаконного, то читати можна і боятись нічого”.  Скарги на безкарну сваволю нижчих царських урядовців і поліцейських  чинів, які лунали від таких вірнопідданих журналістів, яким був Йоахим Воло-  шиновський, наштовхують лише на один висновок. З великою мірою ймовірно-  сті можна припустити, що існувало таємне урядове розпорядження про бороть-  бу з українською пресою. Про щось подібне свідчить Ю. Шевельов, коли  відзначає: “Начальники провінційних поштових відділів мали від поліції таєм-  ний наказ не приймати грошових переказів на адреси українських редакцій” [9, с. 36]. Усе в цьому повідомленні прикметне: і те, що це був таємний наказ, і те, що стосувався він провінційних поштових відділів.  Війна із споживачем української журналістики велася прихованими ме-  тодами, вище начальство прагнуло показати, що до неї непричетне. Воно за-  ймалося іншими справами: накладало штрафи на редакторів, конфіскувало но-  мери газет, виносило попередження, заарештовувало редакторів, трусило редакції. У цьому так само виявлялася планомірна боротьба на знищення украї-  нської журналістики. Адже грошові штрафи виснажували бюджет видання, фі-  нансово знекровлювали його. Наприклад, газета “Сніп” не змогла виходити на  другий рік після накладення на редакцію штрафу в 500 крб., який підірвав її  фінансове становище. Так було не тільки з нею. За даними “Енциклопедії украї-  нознавства” (автор розділу “Преса” — Аркадій Животко) у цей час в Росії за-  сновано 34 українські часописи [3, с. 988]. Усі вони, за виключенням кількох, не  були довговічними проектами й загинули внаслідок війни російського уряду з…  Раніше історія журналістики вважала, що з українською періодичною пресою,  числячи факти переслідування українських читачів за другорядний чинник. На  мій погляд, справа виглядає інакше: головним чинником була війна не з самою  журналістикою, а з її читачем.  Якими ж були наслідки цієї війни?  Найкраще це показати на прикладі конкретних цифр. Євген Чикаленко  вже тоді, коли “Громадську думку” замінила газета “Рада”, писав: “У першу  половину 1906 року “Громадську думку” передплатило 4093 душі, а тепер зо-  сталося всього 1509 душ передплатників. Мало не п’ять тисяч душ зацікавилося  38 І. Михайлин  нашою газетою і передплачувало її, хто на місяць, хто на три, хто на півроку, і тільки душ коло 500, цілком свідомих, передплачували на весь рік” [7, с. 356].  У редакції розпочалися розбірки, пошук причин, чому це наклад газети,  замість зростати, що було б цілком природно, насправді падає. Висловлювалися  різні припущення, як треба писати й провадити газету, в редакції утворилися  партії. А російській владі тільки того й треба було: роздмухати внутрішній кон-  флікт, показати, що українці знову не можуть домовитися між собою, професій-  но вести справу, лишилися без читача.  Становище ґрунтовно проаналізував Євген Чикаленко в щоденниковому записі від 14 лютого 1909 року. Передплатників газети “Рада” він назвав героя-  ми, підкресливши, що героїв узагалі скрізь мало. За визначенням, їх не може  бути багато. Українські міста змосковщині, української школи не існує, горо-  жанам більш зрозуміла російська газета, яка постачає їм новини швидше. Сіль-  ський народ або зовсім неграмотний, або покалічений російською школою.  “Правда, народжуються тепер і між сільським народом елементи свідо-  мі національно, — відзначив Є. Чикаленко, — що читають українські книжки,  газети, але їх мало, бо політична атмосфера не сприяє розвиткові цих елементів.  Сваволя адміністрації душить їх; вони бояться виписувати газети, бо в очах ад-  міністрації це “крамола”, з якою треба боротися. Поки не зміняться обставини,  поки не запанує законність, доти газета наша не може мати широкого розпо-  всюдження в селі, не тільки серед народу, але й серед сільської інтелігенції.  Учитель, священик, дяк, фельдшер, писар та інші бояться її виписувати, щоб не  втратити посади. Треба бути вже дуже зацікавленим українським рухом, треба бути ідейною людиною, щоб тепер виписувати газети, будучи людиною залеж-  ною від начальства” [8, с. 165].  Такі люди є; вони передплачують газету на своє ім’я, на ім’я підставних  осіб; купують її в редакції, долають низку перешкод, щоб дістатися до інформа-  ційного й публіцистичного українського слова. Тому для Є. Чикаленко вони —  герої. І тепер, коли “знайшлося дві з половиною тисячі героїв-передплатників,  то можна думати, що тоді їх буде вдвічі більше, а при такому числі передплат-  ників газета вже зможе існувати і без дефіцитів” [8, с. 168].  Про цей час мріяв Є. Чикаленко — видавець єдиної щоденної українсь-  кої газети “Рада”. Спочатку в нього були помічники в справі фінансування газе-  ти. Але з часом вони розчарувалися в можливості отримати швидко прибуток  від цієї справи й покинули свого товариша напризволяще. І лише сам Є. Чикаленко постановив собі, що українці повинні мати щоденну газету, “хоч  би передплатників було не 2 тисячі, як тепер, а 200” [8, с. 165]. З гіркотою він розповідав у листі до П. Стебницького від 19 вересня 1910 року про свою поїзд-  ку на катеринославський з’їзд сільських господарів, де намагався знайти поміч-  ника у фінансуванні газети. “Ті, що не мають грошей, захоплюються до глибини кишені, а ті, що мають гроші, — тільки до глибини душі, і в результаті — нуль і багато гарячих слів” [6, с. 74]. Але наш знаменитий меценат твердо вирішив не  відмовлятися від видавничої справи, вести її до загину, до повного вичерпання  матеріальних ресурсів.  Його справа давала наслідки поступово. У 1913–1914 роках передплата  перевалила за чотири тисячі, але тут розпочалася Перша світова війна, у якій  Україна стала театром воєнних дій. Царська влада швиденько з огляду на війсь-  ковий стан заборонила знову всю українську пресу. Але, незважаючи на ста-  ЯК ЦАРСЬКИЙ УРЯД ПЕРЕШКОДЖАВ… 39  ранно застосовувані “стеснительные меры”, українська журналістика (певна річ:  разом з літературою, театром) зробила своє — заклала підстави для формування  української національної ідентичності, проклала шлях до української державно-  сті, що стало зрозуміло після проголошення в березні 1917 року Української народної республіки.  ____________ 

1. Грінченко Б. Д. Тяжким шляхом / Борис Грінченко // Матеріали з історії  національної журналістики Східної України початку ХХ століття / Ук-  лад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. — К.: Дослідницький центр  української преси, 1999. — С. 70–90. 

2. Животко А. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису  та приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 1999. — 368 с.

3. Животко А. Преса / За А. Животком // Енциклопедія українознавст-  ва. — Мюнхен — Нью-Йорк: Молоде життя, 1949. — Том перший  (ІІІ). — С. 981–1003. 

4. Русская журналистика  в документах: История надзора / Сост.  О. Д. Минаева; под ред. Б. И. Есина, Я. Н. Засурского. — М.: Аспект-  Пресс, 2003. — 397 с. 

5. Сивокінь Г. М. Одвічний діалог (Українська література і її читач від да-  внини до сьогодні) / Г. М. Сивокінь. — К.: Дніпро, 1984. — 255 с. 

6. Старовойтенко І. Євген Чикаленко: людина на тлі епохи : моногр. /  Ірина Старовойтенко. — К.: Темпора, 2009. — 544 с. 

7. Чикаленко Є. Х. Зібрання творів: У 7 т. / Євген Чикаленко. — К.: Рада,  2003. — Т. 1: Спогади. Уривки з моїх споминів за 1917 р. Коментарі ав-  торські. — 432 с. 

8. Чикаленко Є. Х. Щоденник (1907–1917) / Євген Чикаленко // Матеріали  з історії національної журналістики Східної України початку ХХ століт-  тя / Уклад. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. — К.: Дослідницький  центр української преси, 1999. — С. 160–211. 

9. Шевельов Ю. В. Українська мова в першій половині двадцятого століття  (1900–1941): Стан і статус / Юрій Шевельов. — Чернівці: Рута, 1998. —  208 с.

        Стан української мови в царській Росії