Середньовічні освітні заклади

Середньовічні освітні заклади.

Римська імперія в IV ст розділилася на Західну й Східну. Східна ввійшла в історію під назвою Візантії, проіснувала ще майже тисячоліття, зберігаючи деякі елементи античної культури, незважаючи на панування християнської релігії. Західна в 476 році розпалася. В Європі розпочався новий етап історичного розвитку, який, отримавши назву Середньовіччя, тривав до початку XVI століття. На зміну рабовласницькому ладу прийшло феодальне суспільство з політичною владою світських духовних феодалів.

В епоху Середньовіччя в Західній Європі залежно від станової та класової належності склалися такі типи виховних систем: 1) церковне (духовне) виховання; 2) лицарське виховання; 3) бюргерське виховання; 4) університетське виховання; 5) стихійне виховання дітей селян.

Церковне (духовне) виховання здійснювалося у християнських сім'ях та в церковних школах: парафіяльних, монастирських, соборних.

Найраніше оформилися монастирські школи. Вони поділялися на внутрішні та зовнішні. У внутрішніх училися хлопчики, які жили в монастирі й готувалися до монастирства. У зовнішніх - діти мирян церковного приходу.

Соборні або кафедральні школи відкривалися в центрах церковного управління при кафедрах єпископів. У них навчалися діти, які раніше були віддані на навчання в єпископські гуртожитки. Як і при монастирях, в окремих місцях школи тут теж ділилися на внутрішні і зовнішні. І в монастирських, і в соборних внутрішніх школах, як правило, вчилися діти дворян, рідше - іменитих горожан.

Парафіяльні школи відкривалися при церковних парафіях.

У монастирських і соборних школах, які мали спеціальне для навчання приміщення, навчалися хлопці 7-15 років. Певних термінів навчання не встановлювалося. Учителями були духовні особи, які мали певні педагогічні навички. Навчали читання, письма, рахунку і церковного співу. Опанувавши елементарні знання, кращі учні монастирських і соборних шкіл вивчали "сім вільних мистецтв", які поділялися на дві частини: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вершиною навчання вважалося богослов'я, навіть для здобуття елементарних знань у цих школах спочатку залучалися лише діти католицького духовенства. Лише у XI ст., після того як духовенству було заборонено вступати у шлюб, тут почали навчатися діти міщан та деяких селян. Училися й ті, які вже не збиралися стати монахом або церковнослужителем.

У парафіяльних школах поряд із дітьми вчилися юнаки й навіть дорослі чоловіки, які виявили бажання осягнути "книжну мудрість". На початку заняття, як правило, учитель читав матеріал незрозумілою латинською мовою, а учні повторяли його вголос. Ті ж учні, які володіли письмом, записували урок на навощеній дощечці, а потім, вивчивши його напам'ять, стирали. Згодом кожен учень викликався до дошки й зобов'язаний був повторити завчене без зупинки.

Навчання читання по-латині було важким, оскільки для цього використовувався буквоскладальний метод. Учили читати релігійні книги, зміст яких був малодоступним для дітей. Ускладнювалося це ще й тим, що до виникнення книгодрукування книги були рукописними, написані різними почерками без великих літер і розділових знаків. Через це доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й визначати, яка літера до якого слова належить. Нелегкою й складною залишалася й техніка письма. За помилки учнів карали. Фізичні побої церква не заперечувала, оскільки виходила з того, що "природа людини гріховна". Такі школи в історії педагогіки з повним правом можна назвати школами безрадісності.

Навчання в таких школах проводилося катехізисним методом (запитань і відповідей). Учні відповідали на запитання заздалегідь завченими відповідями, не розуміючи їхнього змісту. Точного терміну навчання й навчальних програм для таких шкіл не існувало.

Діти світських феодалів здобували лицарське виховання, що ставило за мету сформувати в майбутнього лицаря («пана землі і селян») кріпосницьку мораль, навчити поводитись у «вищому товаристві» і дати військово-фізичну підготовку. В основу світського виховання лицарів було покладено вивчення «вільних благочестей» (їзда верхи, стріляння з лука, метання списа, фехтування, плавання, полювання, гра в шахи, вміння складати і співати пісні).

До 7 років діти феодалів (хлопчики) виховувались у сім'ях, а з 7 до 14 років — виконували обов'язки пажа при дружині сюзерена; від 14 до 21 року вони були зброєносцями сюзерена, а відтак їх урочисто посвячували в лицарі. Серед них було чимало неписьменних і брутальних людей.

Міські купці та ремісники домоглися відкриття для своїх дітей гільдійських і цехових шкіл, в яких навчали рідною мовою. Ці школи мали своїм завданням допомогти дітям у їх майбутніх торговельних справах та в розвитку різних ремесел. Згодом гільдійські та ремісничі школи було перетворено на міські початкові школи, що утримувалися на кошти міського самоврядування (магістрату). Учнів навчали читати, писати, лічити та релігії. Виникнення таких шкіл було прогресивним явищем, оскільки руйнувало монополію церкви у шкільній справі. Церква боролася проти їх поширення, але зупинити їх розвитку вже не могла.

Виховання дітей селян мало практичний характер. Ним займалися батьки у повсякденній праці в хаті, на городі, на полях.

Виховання й освіта жінок також мали становий характер. Дівчата знатного походження виховувались у сім'ях або в пансіонах при жіночих монастирях, їх вчили читати й писати, а в пансіонах — ще й латинської мови, благородних манер. Дівчата з непривілейованих станів набували вдома вміння вести господарство, навчалися рукоділля та релігійних настанов.

У середньовічних університетах було чотири факультети: артистичний (підготовчий) з терміном навчання 5— 7 років, упродовж яких вивчали «сім вільних мистецтв», юридичний, медичний і богословський (термін навчання 5—6 років). Після закінчення артистичного факультету студенти могли вступати на інші факультети. Особи, які закінчували цей факультет, діставали ступінь «магістра мистецтва». Особи, які закінчували повний курс навчання в університеті (11—13 років), здобували вище звання — «доктор наук».

Основними методами занять в університетах були лекції та диспути. Студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи — трактати.

Середньовічні університети сприяли розвиткові міст, певною мірою підготували культурний дух епохи Відродження.

2. Освіта та розвиток наукового знання[ред. • ред. код]

Візантійці успадкували від античного світу класичну систему освіти, яка використовувалась для формування гармонійно розвиненої особистості. Школи носили світський характер і були загально доступними. Отримання освіти відкривало дорогу до службової кар'єри, до змін соціального статусу, до багатства.

Основою шкільної освіти була антична спадщина: література, філософія, наука. Вивчались твори Гомера, Гесіода, Геродота, Фукідіда, Платона, Арістотеля та ін. Мовою навчання була грецька. Повний курс навчання у Візантії складався з вивчення орфографії, граматики, риторики, філософії, математики і права.

Система освіти складалася з декількох ступенів:

1. Елементарна школа — коло 3-х років — читання, письмо, а також рахуванню і співам, деякі відомості по міфології, світській та біблійній історії.

2. Школа «граматиста» — 6-7 років — граматика. Мета: навчити правильно говорити і писати, розуміти і пояснювати античних авторів.

3. Школа ритора — читання і заучування напам'ять найвідоміших робіт античних і християнських письменників, ораторів, богословів, істориків, філософів.

4. Філософська школа — філософія (знання), а також арифметику, геометрію, музику, астрономію, фізику, логіку, етику.

Розповсюдження освіти сприяло відкриттю Магнаврської вищої школи у Константинополі (сім вільних мистецтв). Тяжким ударом стала втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула від пожежі на початку V ст. У 863 році був відновлений університет, який існував ще в V ст., а потім занепав внаслідок політичних потрясінь VII ст. Університет мав два факультети: юридичний і філософський.

З поширенням християнства в великих центрах античної освіченості — Александрії, Ефесі та інших містах — стали виникати богословські академії, головною метою яких було засвоєння основних положень християнського віроучіння.

Про успіхи науки вказує технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід уславленого «грецького вогню» — запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

3. Освіта в середньовічної Індії

Перші відомості про наявність освіченості таки в Індії належать до часом після падіння імперії Гупта (V століття). У цьому кастова система побудови суспільства обмежувала доступом до освіті численних груп населення. Дітей брахманів готували для обіймання посад священнослужителів. Практичну спрямованість мало і дітей двох інших вищих каст. Хлопчик касти вайш'їв, наприклад, мав вміти сіяти, і розрізняти родючі і неродючі землі, заміряти вагу, площа, об'єм і т.п.; йому викладали основи географії, іноземні мови та інші, потрібний у торгових операціях. Всі ці знання купувалися у школі, а й в батьків.

Більше демократичний характер мала буддистская система освіти; вона враховувала кастових відмінностей. Буддисти відмовилися від домашнього навчання, передавши освітні функції монастирям, де дітей і підлітків навчались у протягом 10- 12 років. Від учнів чекали цілковита слухняність, порушників дисципліни виганяли. Навчання мало суто релігійно-філософську основу.

Освіта в середньовічної Індії був прерогативою держави й розглядалося як особисту справу людини й родини.

Поступово сталося зближення брахманской і буддистської педагогічних традицій, і склалася якась єдина культурно-освітня система, яка занепала лише XI-XII століттях, коли значної частини Індії була під владою мусульман. Але й цього в немусульманского населення можна було здобувати вищу освіту. На загальн-те, малий, що відомо про індійському освіті до 15 століття, датировки раннього періоду взагалі сумнівні.

Набагато докладніше розроблена істориками тема мусульманського освіти у Індії. Воспитанным вважався людина, активно використовує знання (істинні ідеї). Передбачалося, що засвоєнню «істинних ідей» заважають дві перешкоди: неточність слів і неясність думки. При вихованні і навчанні пропонувалося знаходити адекватні слова думки розуміння «істинних ідей». Серед наук, що забезпечують рішення таких педагогічних завдань, на особливу увагу ставилася логіка. У цілому нині система мусульманського освіти у середньовічної Індії багато в чому

подібна до тієї, яка була в усьому ісламському світі. Разом про те вона мала свої особливості.

Освіта можна давалися з допомогою домашніх учителів і до шкіл. Школи існували при мечетях і монастирях, але домінували приватні вчителя і навчальними закладами. Матеріальна підтримка шкіл від капризу влади й багатих покровителів. Наприкінці навчання викладачі могли прогнозувати плату від учнів, які постійним приробітком була листування рукописів, які заплатили чималі гроші.

Тут було мусульманські школи початкового і підвищеного початкової освіти чотирьох типів. У школах Корану вчив читання Святий книжки, але не матимуть уроків листи і рахунки. У перських школах викладали рахунок, читання і перське лист на зразках поезії Сааді, Хафиза та інших. У школах перського мови та Корану поєднували програми у перших двох шкіл. У арабських школах для дорослих крім читання і тлумачення Корану учні отримували літературне освіту у дусі перської традиції.

Вища ж освіта мусульмани Індії отримували у медресе і монастирських навчальних закладах — даргаб. До найбільших можна віднести даргаб до Делі. Високої репутацією користувалися медресе Хайрабада, Джампура, Фирозабада. Розквіт цих центрів освіти були XV-XVII століття. Тут у десятках навчальних закладів із тисячами студентів різних конфесій викладали відомі вчені України та літератори з усього Сходу.

Навчання в медресе йшло фарсі (перську мову), але студенты-мусульмане обов'язково вивчали і арабський. До програми входили граматика, риторика, логіка, метафізика, теологія, література, юриспруденція. Навчання було з перевазі усним.

Школьное освіту призначалося хлопчикам, але у кожному в багатій родині містилися вчителя на навчання дівчаток.

Примечательные спроби реформування середньовічної системи мусульманського освіти у Індії ставляться до XVI віці, коли засновник династії Великих Моголів Бабур (1483-1530) вважав необхідної організовану підготовку до шкіл вірних слуг держави. Продовжуючи цю політику, імператор Акбар (1542-1605) та її найближчий радник Абу-л Фазл Аллами (1551-1602) вжили заходів зі зміни і оновленню системи освіти і традиції виховання.

Аллами виступив проти деспотичного домашнього виховання, фанатизму і становості навчання. Джерелом людських вад він вважав погане виховання. Втім, як правовірний мусульманин він визнавав і божественну обумовленість життя й правничого характеру людини. А імператор Акбар передбачав увести на обов'язкові навчальні плани світські науки: арифметику, алгебру, геометрію, медицину, агрономію, основи управління, астрономію. Такі нововведення відбивали прагнення наблизити школу до практичним потребам свого часу. Ось як про це говорило Акбар: «Ніхто ні нехтувати вимогами дня». При палаці була школа дівчат, де вивчалися гуманітарні науку й фарсі.