Шпаргалка по "Истории Украины"

Плани Наполеона  щодо України не справдилися. Йому не вдалося підняти українців на партизанську війну проти Росії. Наштовхнувшись на опір народного ополчення, його військам не вдалося захопити Київ, прорватися в глиб України і захопити великі запаси продовольства, фуражу, військового спорядження. Під час контрнаступу в діючій армії Росії перебувало понад 20 тис. українських козаків.

Важливу допомогу російським військам надавали українські партизанські загони. Серед їх ватажків організаційним талантом, мужністю та відвагою відзначився уродженець Чернігівської губернії Єрмолай Четвертак. Його формування діяло на території Смоленщини і знищувало ворожі обози та фуражирів. Зібравши 3 тис. ратників, озброєних сокирами, рогатинами і мисливськими рушницями. Четвертак звільнив від французів Гжатський повіт й інші місцевості та утримував їх до підходу регулярних частин. Рядовий Єлисаветградського гусарського полку Федір Потапов після втечі з полону організував під Полоцьком загін месників з місцевих селян і колишніх полонених.

Проте сподівання українського населення на покращання свого життя  після війни не справдилися. Царський уряд не збирався відновлювати автономію України, повертати селянам волю та землі, забрані в них у попередні роки.

Занепад кріпосницьких та  зародження ринкових відносин в Україні   Незважаючи на те що переважна    більшість земель перебувала у влас-Дворянства, а селяни - у крі-

посницькіи залежності від поміщиків та держави, в усіх сферах суспільно-економічного життя, в тому числі й сільському господарстві, розвивалися ринкові відносини. Поглиблювався суспільний поділ праці, зростала чисельність міського населення. Протягом 1811-1858 рр. міське населення України зросло в 2,5 раза. Збільшувалася чисельність людей, які були зайняті в обробній промисловості.

Розширювалися посівні  площі під технічні культури:

коноплю та тютюн у  Полтавській і Чернігівській  губерніях, льон у Катеринославській та Херсонській, цукровий буряк - на Правобережжі та Лівобережжі. Процеси спеціалізації спостерігалися також у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були переконливим виявом пристосування сільського господарства до потреб внутрішнього ринку, який формувався в Росії.

У незначній частині  поміщицьких господарств вдавалося запроваджувати досконаліші знаряддя праці, поширювати кращі сорти культур, використовувати передову технологію обробітку ґрунту. Проте прогресивні зрушення в сільському господарстві гальмувалися кріпосницькою системою господарства. Необхідну кількість сільськогосподарської продукції на внутрішній та зовнішній ринок переважна більшість поміщиків постачала не завдяки продуктивності праці, а за рахунок посилення експлуатації кріпосних селян, використання панщини та різних натуральних повинностей.

Упродовж першої половини XIX ст. в Україні зростала кількість підприємств, насамперед у цукровій, горілчаній, тютюновій та в інших галузях харчової промисловості та обробки тваринної сировини. Їх засновниками були представники різних соціальних прошарків суспільства:

поміщики, купці, заможні  селяни, міщани. На цих підприємствах, починаючи з 30-40-х років XIX ст., вже використовувалася вільнонаймана праця, частка якої в цілому у промисловості зросла з 25 відсотків у 1825 р. до 75 відсотків у 1861 р.

Починаючи з 30-х років у промисловості стала використовуватися удосконалена техніка. В цукроварнях утвердився паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого. Зростаючі потреби в машинах прискорили розвиток машинобудування. До 1859 р. в Україні з'явилося близько двох десятків механічних заводів, які виробляли устаткування, знаряддя праці переважно сільськогосподарського призначення. У 50-ті роки потреби в металі задовольняли кілька десятків чавуноливарних та залізоробних підприємств на Чернігівщині, Київщині, Одещині.

Збут і закупівля  сільськогосподарської та промислової продукції в Україні здійснювалися через розгалужену мережу торгів, базарів, особливо ярмарків. Серед ярмарків загальноросійське значення мали три Харківські, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. - у Полтаві), Введен-ський (Суми), Масляний (Ромни), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Онуфрієвський (Бердичів), Георгієвський (Єлисаветград). Зовнішня торгівля в Україні через чорноморсько-азовські порти здійснювалася в основному товарами сільськогосподарського виробництва.

Розклад кріпосницьких  відносин і розвиток у надрах старого ладу елементів капіталізму зумовили зміни в соціальній структурі українського суспільства. У 30-50-ті роки зросла кількість поміщиків, які заснували у своїх маєтках промислові підприємства, переважно цукроварні та ґуральні. Частина з них зайнялася торгівлею. Саме таким шляхом формувалася торговельно-промислова буржуазія.

Чимало підприємців  нового типу походили із селянства. За законом 1801 р. селяни дістали право купувати незасе-лені землі у приватну власність. З цього року їм дозволялося вести торгівлю із зарубіжними державами, а з 1814 р. - торгувати на ярмарках. Нагромаджені капітали відкривали перед заможними селянами перспективу заснування промислових підприємств. Вони переходили до купецького стану, поривали зі своїм колишнім оточенням.

У середині XIX ст. в Україні  відомими були купці та підприємці брати Яхненки і Симиренки, Терещенко, Ха-ритоненко, Дегтярьови, Федоренки, Шведови та ін.

Збільшувалася кількість  малоземельних і безземельних селян. Вони поступово втрачали зв'язок із землеробством, поповнюючи армію промислових  та сільськогосподарських робітників. У пошуках заробітку вони щорічно  йшли на так звані ринки робочої сили, де на них чекали наймачі від поміщиків та заможних сільських господарів. Такими ринками в Україні були Янівка, Северинівка, Березівка та ін.

Нову соціальну групу  найманих робітників становили міські жителі, зокрема ремісники, які у  своїх майстернях не витримували  конкуренції спочатку мануфактурного, а потім фабрично-заводського виробництва, розорювалися і змушені були працювати на підприємствах капіталістичного типу. Промисловий і сільськогосподарський пролетаріат України поповнювався також селянами, робітниками, ремісниками з інших регіонів Росії.

Антикріпосницька  боротьба в Україні в першій половині     19 ст.

Посилення кріпосного гноблення  супроводжувалося виступами селян. Серед виступів, спрямованих     кріпосницьких порядків, набуло поширення  подання скарг, адресованих особисто цареві. У скарзі селяни просили врятувати їх від знущань кріпосників. Не дочекавшись розв'язання наболілих проблем, вони піднімалися на боротьбу: відмовлялися виконувати панщину, підпалювали маєтки, втікали на Південь, незважаючи на репресивні заходи з боку царизму.

На початку XIX ст. відбулася  низка селянських повстань. У 1803 р. заворушення почалися в 24 селах і містечках Черкаського повіту Київської губернії. У 1811-1826 рр. жителі с. Підвисокого Уманського повіту відмовилися виконувати повинності. Тривалою була боротьба подільських селян під проводом Устима Кар малюка, якого підступно вбили в 1835 р. Великого розголосу набули Бузьке повстання 1817 р.. Чугуївське 1819 р., Шебе-линське 1829 р. в місцях проживання військових поселенців та державних селян.

Під час Кримської  війни (1855 р.) царським урядом було оголошено  про створення державного ополчення. Українські селяни, прийнявши цю звістку  за відновлення козаччини, тисячами записувалися у «козачі» загони, відмовляючись  виконувати кріпацькі повинності. У Київській губернії розгорнувся масовий антикріпосницький рух, який охопив понад 400 сіл із 180 тис. учасників, відомий під назвою «Київська козаччина». Повстання було придушене урядовими військами.

Не менш грізним попередженням кріпосницькій системі було повстання, відоме як «похід у Таврію за волею». Воно охопило 570 сіл з населенням 75 тис. чоловік. Навесні 1856 р., після поширення чуток, що ніби-то переселенцям царський уряд пообіцяв землю і волю, люди цілими селами кидали рідні домівки й рухалися до Криму. Озброївшись кілками, вилами, вони розганяли загони поліції та військові команди, що намагалися їх зупинити. Лише великими армійськими силами самодержавству вдалося придушити останній масовий виступ селянства напередодні реформи 1861

43. При вивченні декабристського руху слід з'ясувати причини виникнення декабристських організацій, особливості цього руху в Україні та вплив, який він мав на суспільно-політичну думку в XIX ст.

До причин появи декабристів  належить:

по-перше, вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи, прав людини, які поширились після Великої французької революції серед передової частини інтелігенції і дворянства;

по-друге, усвідомлення значною частиною дворянських офіцерів, що побували на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинених європейських країн.

У 1816 р. в Петербурзі виникає  перша декабристська організація - Союз Порятунку. Вона існувала недовго, і вже у 1318 р. в Москві замість  неї був створений Союз благоденства. На Україні в цей час існувала Тульчинська управа Союзу на чолі з Павлом Пестелем, членами якої були Сергій Волконський, Володимир Раєвський, Олександр Барятинський та ін.

В 1821 р. декабристи здійснили  реорганізацію своїх об'єднань і створили дві організації – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з осередком в Тульчині. Південне товариство для керівництва обрало Директорію в складі Павла Пестеля, Олександра Юшневського і Микити Муравйова заочно, як представника Петербурга. До товариства вхопило більше ста чоловік, які об'єднувались в три управи - Тульчинську, Васильківську і Кам'янську.

Пестель написав основний програмний документ товариства - "Руську правду", в ньому були визначені  такі завдання декабристського руху: а) повалення в імперії самодержавства і встановлення республіки; б) скасування кріпосного права і наділення селян землею без викупу; в) ліквідація станів. запровадження політичних свобод і рівності всіх громадян; г) повна свобода торгівлі і промисловості. Майбутня держава мала бути унітарною, Україна входила до неї як окрема область. Таким чином, незважаючи на прогресивну, демократичну спрямованість "Руської правди", вона не була послідовною і не передбачала справедливого вирішення національного питання. Свою програму товариство збиралося здійснити шляхом військового перевороту.

Водночас у 1823 р. в Новограді-Волинському  виникло Товариство об'єднаних слов'ян, на чолі якого стали брати Петро  і Андрій Борисови, а також польський  дворянин Юліан Люблінський. Членами товариства були Іван Горбачевський, Петро Громницький, Олексій Усовський та ін. Програма товариства викладалася у двох документах - "Правилах" і "Клятві", що передбачали: а) визволення всіх слов'ян і об'єднання їх у федерацію; б) ліквідацію монархічних режимів і встановлення демократичного устрою; в) скасування кріпацтва і станових привілеїв. Досягти цієї мети товариство сподівалося організацією військового повстання за участю народних мас. Цим його програма істотно відрізнялася від завдань, які ставило Південне товариство. Проте і ця декабристська організація була непослідовною у вирішенні національного питання: серед слов'янських народів - членів федерації - не згадуються ні українці, ні білоруси.

У 1825 р. Товариство об'єднаних  слов'ян, що налічувало вже близько 60 членів, розпочало переговори з Південним товариством і домовилось про входження до його складу.

14 грудня 1825 р. декабристи  Північного товариства підняли  повстання на Сенатській площі  в Петербурзі, але воно було  придушене новим царем Миколою І. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання, оскільки ще 13 грудня було заарештовано керівника цієї організації Павла Пестеля. А посланець із Петербурга прибув на Україну з запізненням.

Однак декабристи були сповнені рішучості продовжувати боротьбу. 29 грудня Васильківська управа на чолі з Сергієм Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку під Києвом. Виступ почався в селі Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений "Православний катехізис" із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад і знищити кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але 3 січня 1826 р. поблизу с. Устимівки повстання було придушене вірними урядові військами з допомогою артилерії.

Суд над декабристами, що відбувся у Петербурзі, близько  сотні засудив до заслання в Сибір  і на Кавказ. Серед п'ятьох декабристів, які вироком суду було повішено, троє були керівниками Південного товариства  П. Пестель, М.Бестужев-Рюмін та С. Муравйов-Апостол. Солдатів покарали  шпіцрутенами і відіслали на Кавказ, де тривала війна з горцями.

Причинами поразки декабристів  були:

по-перше, відсутність підтримки повстання з боку народних мас;

по-друге, нерішучість керівників повстання у вирішальний момент, коли

потрібно було перейти до наступальних дій.

Однак виступ декабристів був першою спробою повалити російське самодержавство, і він надихав наступні покоління  борців на продовження боротьби. Помітним був вплив декабристських ідей, особливо Товариства об'єднаних слов'ян, на український визвольний рух, наприклад, на програму

Кирило-Мефодіївського товариства. 

44. Відродження української національної свідомості у першій половині 19 ст. Історичне значення творчості Т.Г.Шевченка. Кирило-Мефодіївське братство.

Поряд із усвідомленням  необхідності боротьби за соціальні  та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики - єпископа Михайла Левицького згуртувалося невелике коло представників національне свідомої інтелігенції - Шогильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський, А.Добрянський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.