Соціальний статус козацтва в період гетьманщини

Зміст

1.Вступ 2

2.Виникнення козацтва 3

3.Соціальний статус козацтва в період гетьманщини........4

4.Висновок …..11

5. Перелік використаної літератури 12

1.Вступ

  У багатовіковій історії України важливе місце належить козацтву. За слушним висловом В. Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявляла собою жадання народу", основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості . Ці засади простежуються на прикладі діяльності козацтва в різних сферах суспільного життя. Так, освоюючи степові простори, козаки, всупереч панівному феодальному способові виробництва, розвивали власне господарство, що базувалося на вільнонайманій праці. Ґрунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні. Вагомий його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву "козацького народу".

2.Виникнення  козацтва

  Вперше термін “козак” згадується в початковій монгольській хроніці у 1240 р. Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови “Кодекс Куманіус” (1303) та в грецькому збірнику житіє святих “Синаксарі”.

Першими мешканцями Запорозьких вольностей стали дружинники, які після захоплення України-Русі Литвою рятувалися на берегах Дніпра. Вони вважали себе вільними людьми, а оскільки за фахом вони були професійними воїнами, то навчали місцевих людей військовому та морському ремеслу. Ці дружинники-воїни принесли характерний зовнішній “імідж” – брита голова з оселедцем, вуса. Від тюркомовного місцевого населення вони отримали назву “козак”.

Другою хвилею запорожців стала збідніла шляхта та сміливі і заповзятливі селяни, котрі тікали від польського поневолення. Слово “козак” вживалося для позначення полярних функцій “страж” і “розбійник”.

Існують також інші версії походження козацтва: хозарська, татарська, бродницька, угодницька та інші. Однак, головними чинниками появи і формування козацтва стали існування вільної землі зі сприятливими умовами для життя, досвід освоєння південних земель здобичниками і наявність військового мистецтва і здатності захистити себе від татар та кочівників.

Отже, в українських землях протягом XV-XVI ст. формується нова соціальна верства – козацтво, яка вийшла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно, претендувала на роль політичного лідера і владу. Існування великого масиву вільних земель стали ґрунтом для формування українського козацтва. Прискорили цей процес широкомасштабнаколонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст., посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.

У середині XV ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорізька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Дмитро Вишневецький, а військо отримало назву Запорозького. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Всього існувало 8 січей: Хортицька, базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільненська.

Війську Запорізькому низовому були притаманні риси демократичної республіки. Січова рада була вищим законодавчим і адміністративним органом. Вона розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, судила злочинців, обирала уряд – військову і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, курінних отаманів, військових службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками на землю, участь в радах, але між старшиною і рядовими козаками існувала соціальна нерівність, яка викликала незадоволення бідних козаків (сіроми).

У Речі Посполитій не склалося сталого відношення до козацтва, яке не мало офіційного статусу. На сеймі неодноразово приймалися рішення повернути козаків, більшість з яких були селянами, до феодалів. Однак використання поляками козаків, як сміливого, хороброго війська під час війн кожного разу “врятовувало” козаків від репресій. Незважаючи на заборону, вони продовжували свої походи і пограбування Криму і Туреччини.

З середини 90-х років XVI ст. відбувався процес масового “покозачення” населення. В 1616 р. в Чигирині, Корсуні, Черкасах, Переяславі, Білій Церкві козаки в середньому становили понад 70 відсотків їхніх мешканців. Козацтво активно виступало за відродження православної віри і стало поруч з духовенством в боротьбі з католиками і уніатами. Так, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний прийняв активну участь у боротьбі за відновлення православної церкви в Україні. Його підтримало козацтво, весь народ. Польський уряд змушений був у 1632 р. затвердити “Статті для заспокоєння руського народу” і цим офіційно визнати існування православної церкви і затвердити архімандритом Києво-Печерської Лаври Петра могилу. Цей акт приглушив гостроти конфесійної боротьби, але остаточно протистояння ліквідовано не було.

Отже, треба відмітити те, що маючи низку головних ознак держави, Запорізька Січ, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Несприятливі зовнішні впливи та внутрішні недоліки так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости у нову якість, але свій політичний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

3. Соціальний статус козацтва в період гетьманщини

   Суспільний лад Гетьманщини XVIII ст. було започатковано попереднім періодом.  Національно-визвольна війна українського народу була соціальною революцією, в результаті якої зникло кріпосництво, а населення позбулося особистої залежності від панів. Проте соціальні перетворення в Гетьманщині від часу Хмельниччини проводилися непослідовно. Держава й надалі спиралася на феодальні виробничі відносини: зберігалися феодальний Лад і його основа - феодальна земельна власність. Відповідно, залишалася основа для формування (реанімування) станового суспільства. Від кінця XVІІ-XVІІІ ст. Козацько-гетьманську державу трактують (3. когут) як суспільний союз, переділений на нерівні за своїм правовим статусом у громаді та державі групи населення: козацька старшина, козацтво, міщанство, селянство.

  Правову перевагу мали перші дві групи, які належали до шляхетського та військового стану. Підґрунтям цієї переваги стала панівна у суспільно-політичному житті України XVII-XVIП ст. ідея служби державі, з якою поєднували обов'язки населення. Основою для прав, що їх держава визнавала за тими, хто сумлінно виконував службу державі відповідно до свого стану, було виконання військових обов'язків. А служба у війську визнавалась одним із привілеїв козацької старшини (шляхти) та рядового (реєстрового) козацтва.

Зазначені категорії населення, що належали до вищого, привілейованого стану, формально користувались однаковими правами і привілеями: мали активне й пасивне виборче право, обиралися на всі військові посади аж до генеральної старшини й гетьмана, звільнялися від податків тощо. Привілейований шляхетський стан користувався особливими правами й привілеями у кримінальних справах: головщина за вбитого шляхтича або військовика встановлювалась у найвищому розмірі. Водночас соціально-правовий статус козацької старшини й рядового козацтва основувався на різних засадах, виявляючи прямо протилежні тенденції у своєму розвитку.

Козацька старшина посіла місце колишньої польсько-шляхетської конституційної верхівки. Це була нова соціальна еліта, яка формувалася з представників козацького товариства, реєстрових козаків, православних шляхтичів, місцевих урядовців і вихідців із середовища православного духовенства і посідала чільні позиції в державі. Генеральна й полкова старшина дедалі більше зосереджувала у своїх руках величезні земельні володіння, що становили основу її економічної могутності. Земельні володіння були у двох формах: особистій та ранговій. Основою економічного панування старшини в тогочасному суспільстві були рангові маєтності, тобто заселені землі, що перебували в розпорядженні війська й надавалися старшині замість платні за військову службу. Ранговими маєтками оплачувалася служба генеральної та полкової старшини. Найбільшими феодалами в Гетьманщині стали насамперед гетьмани та генеральна старшина.

  Від кінця XVII - початку XVIII ст. розпочався процес консолідації панівного стану. До козацької старшини тепер належала й та частина панівного прошарку, яка впродовж тривалого часу офіційно не мала військової чи адміністративної влади. її соціально-політичний статус визначався військовою службою, економічною базою (володіння маєтками) та родинними зв'язками з місцевими урядовцями (В. Панашенко). Структурно ця частина козацької старшини поділялася на бунчукових, військових і значкових товаришів.

Упродовж XVIII ст. чітко визначилася суспільна позиція кожної з ланок цієї структури. Верхній щабель посідали бунчукові товариші. Вони належали до елітарної верхівки козацької старшини і суттєво впливали на соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток краю. За ступенем бунчукові товариші були першими після полковників. Середню ланку становили військові товариші. Вони відбували військову службу, мали значні маєтності та владу в суспільно-політичному житті, себто володіли відповідними суспільно-політичними та економічними засадами для панування. За соціальним статусом військові товариші прирівнювалися до полкової старшини. До нижчої ланки - значкових товаришів - належали здебільшого нащадки полкової й сотенної старшини, заможного козацтва, частково бунчукових і військових товаришів. За соціальним статусом вони були першими після сотників.

  Від нової шляхти вимагалося виконання специфічних функцій, як-то розслідування злочинів або поповнення військової сили під час татарської загрози. Натомість вона одержала право власності на маєтки. Увійшовши до гетьманських рад, брала участь у вирішенні державних справ. Нова шляхта була також під особливою судовою юрисдикцією: бунчукових товаришів міг судити тільки гетьман, військових товаришів - генеральна військова канцелярія, а значкових - полковник.

У другій половині XVIII ст. знатне військове товариство перетворилося на замкнений стан, який змагався за рівноправність українських і російських посад і рангів, а також за визнання й підтвердження йому імперського дворянського статусу. Однак у межах Гетьманщини влада, багатство, привілейований юридичний та соціальний статус української нової шляхти залишалися недоторканними. Отже, в Гетьманщині в особі козацької старшини формувалася нова генерація українських феодалів, привілейований національний стан населення, в руках якого концентрувалися політична й військова влади, а також велика земельна власність.

  Козаки, що становили прошарок між новою шляхтою і селянством, отримавши соціальні привілеї, залучалися до військової служби. Завдяки своєму спільному походженню, козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти: самоврядування, звільнення від податків, право на власну землю, право на виробництво алкогольних напоїв і право на торгівлю певними товарами. Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище козаків, починаючи від кінця XVII ст., постійно погіршувалося. Під тиском старшини й знаті козацтво поступово втратило свої політичні прерогативи. Воно вже не обирало свою старшину і не брало участі у різних державних радах. Але найбільш фатальним для їхньої долі виявився економічний занепад.

  Юридично козаки (реєстрові) не відрізнялися від нової шляхти. Отримавши соціальні привілеї, вони залучалися до військової служби. Завдяки суспільному походженню козацькі привілеї були схожими з привілеями еліти: самоврядування; звільнення від податків; право на власну землю; право на виробництво алкогольних напоїв; право на торгівлю певними товарами. Єдиним привілеєм нової шляхти, якого позбавлялися козаки, було право на використання праці селян. Але, незважаючи на привілеї, становище козаків від кінця XVII ст. постійно погіршувалося. Під тиском старшини й знаті у XVIII ст. козацтво поступово втратило свої політичні прерогативи: козаки фактично вже не обирали свою старшину і не брали участі в радах.

  Найбільш фатальним для козацтва виявився його економічний занепад. В економічній площині козаки у XVIII ст. більше нагадували селян. Економічні позиції козацтва підривалися їхньою подвійною роллю: солдатів і вільних хліборобів. Тривала й часта відсутність козака у своєму господарстві погіршувала його економічне становище. Щоб уникнути військової служби, козак часто продавав землю та йшов у найми до землевласника. Лише окремі з козаків накопичували неабияке багатство, вступали до знатного військового товариства і в такий спосіб ставали частиною нової шляхти.

Занепокоєний зменшенням козацького війська, російський уряд намагався зупинити зубожіння козаків. Це спричинялося потребами імперії залучати максимальну кількість козаків для ведення війни проти Османської імперії. Тому низкою указів, зокрема від 1723 і 1728 pp., козакам заборонялося переходити на становище селян, а указ від 1739 р. обмежував можливості української старшини скуповувати козацькі господарства. Саме на це була спрямована одна з найбільших царських реформ, за якою козацтво поділити на дві групи - виборних і підпомічників (1735 p.).

Виборні козаки відбували військову службу, тоді як підпомічники виконували допоміжні обов'язки: збирали й постачали провіант, коней, худобу, доправляли пошту, навіть обробляли землю за відсутності виборних козаків. Як неспроможні виконувати традиційні військові обов'язки, підпомічники обкладалися податками, які, щоправда, були наполовину меншими від звичайних податків, що їх сплачували міщани й селяни Гетьманщини.

  У XVIII ст. з'явилася ще одна категорія козаків - підсусідки. Тоді як підпомічники ще володіли якоюсь землею, козацькі підсусідки були зовсім безземельними. Єдине, що їм залишилося,- це продавати свою працю землевласникові, виборному козакові або купцеві. До категорії підсусідків, крім козаків, входили також міщани і навіть селяни. Але, козаки, ставши підсусідками, не втрачали свого козацького статусу. Козацький підсусідок різнився від селянина правовим статусом і свободою пересування. Йому дозволялося будь-коли залишати свою роботу й шукати кращих умов. Більше того, підсусідок міг, якщо всміхнеться доля, накопичити достатньо грошей, аби купити землю і стати підпомічником і навіть виборним козаком.