Автор работы: Пользователь скрыл имя, 24 Апреля 2013 в 23:56, реферат
Для одного з провідних більшовиків Християна Раковського проблематичним було визнати навіть сам факт існування українського народу. Про поширеність таких поглядів у партії свідчив один із небагатьох видатних українських більшовиків Микола Скрипник: “Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як національна одиниця”. Один із найвпливовіших більшовицьких вождів на Україні Георгій Пятаков відверто заявив, що партія повинна остаточно відкинути гасло права націй на самовизначення. З цього приводу він казав: “Ми не повинні підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо”.
Вступ 3
1. Винищення селянства. Голодомор 1932-1933 рр. 5
2. Репресії проти української інтелігенції 8
3. Сталінські чистки у апараті КП(б)У 11
Висновки 14
Література 16
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Реферат
З історії України
На тему: «Сталінські репресії в Україні»
Підготувала учениця 10-Б класу
І-ІІ ступенів – ліцей
2013р
План
Репресії в Україні
є однією з найстрашніших сторінок
в історії нашого народу. Хоча найбільшого
розмаху репресивно-каральна діяльність
радянського тоталітаризму
Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб дозволити таким поглядам формувати партійний курс. Він зрозумів, хоч і з деяким запізненням, що націоналізм є могутньою силою, якою партія могла б скористатися. Тому він сформулював досить плутане твердження, що більшовикам належить визнати й навіть сприяти здійсненню прав пригноблених народів на культурний розвиток і самоврядування, доти, - і тут йшло дуже важливе застереження, - доки це не перешкоджало пролетарській революції. Так, наприклад, якщо український націоналізм вів до відокремлення українських робітників від російських, то це, за Леніним, являло собою буржуазний націоналізм, з яким належало неухильно боротися. Інакше кажучи, в теорії національні прагнення українців визнавалися, а на практиці – вони тягнули за собою заходи карально-репресивного порядку.
Тож, здійснюючи нечувані до того за своїм розмахом і жорстокістю репресії Й. Сталін фактично йшов у фарватері ленінської політики. Наприкінці 1920-х років більшовики були готові посилити курс на побудову комуністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували неп і продовжували нав’язувати народові соціально-економічні та політичні зміни – настільки всеохоплюючі і радикальні, що їх часто називають “другою революцією”. Та поряд із масовими зрушеннями 1930-х років відбулося повернення до деяких традиційних аспектів російської політики, зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для українців цей катастрофічний поворот означав кінець намаганням прокласти власний “шлях до комунізму”. Ще раз, як за правління царів, Україна фактично стає чимось подібним до однієї з частин більшого цілого. Але українці, як ніколи раніше в своїй історії, були змушені заплатити страхітливу ціну за досягнення цілей, яких вони перед собою не ставили.
Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою – до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п’ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов’язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.
Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно, під час кризи зерно заготівель 1927-1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими і відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав “саботажем”, Сталін вирішує, що для виконання п’ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу компанію “суцільної колективізації”.
Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможні селяни, Сталін закликав до “ліквідації куркульства як класу”. Ця класична тактика за принципом “поділяй та володарюй” була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є куркуль було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки і використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5% селян. Але зображення урядом куркулів як “кровопивців-лихварів” та “експлуататорів” своїх односельців рідко відповідало дійсності.
Оскільки багато давніх
куркульських родин було знищено
під час громадянської війни,
куркулями нерідко ставали
Що ж фактично означала “ліквідація куркульства як класу”? Фактично це виливалося в страхітливі за своїм розмахом каральні акції. Тих, хто чинив найзапекліший опір, розстрілювали або масово вивозили у табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату і особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Найпоширенішою формою розкуркулювання стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім’ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги і вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.
Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств або 2,5%. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Всього експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Загалом за 1928-1931 рр. зникло 352 тис. господарств. З понад мільйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них загинули.
Все це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р., після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вцілити, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. Сталін власноруч підписав постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, прийняту 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР. Згідно з нею селян засуджували за кілька колосків до розстрілу або на 10 років.
Для вилучення у селян останнього хліба в Україну приїхала комісія на чолі з В. Молотовим, яка почала з того, що в жовтні 1932 р. встановила Україні хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн. пудів, тобто стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. З 1 листопада 1932 року по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково “заготувала” в Україні 104,6 млн. пудів зерна. Запасів на початку 1933 р. не залишилося. За вказівкою Молотова, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, горох, тобто всі запаси їжі, після чого людям залишалося тільки вмирати голодною смертю. Ті майже 90 районів, що заносилися на так звану “чорну дошку”, тобто попадали в число боржників, з відома Молотова, оточувалися внутрішніми військами. Ніхто вже не міг виїхати. Чекісти в поїздах забирали у людей продовольство, яке вони купили на останні гроші і везли своїм голодним родичам. За вказівками С. Косіора і П. Постишева у селян вилучали і насіннєве зерно. Такий наказ наприкінці грудня 1932 р. видав сталінській емісар Л. Каганович, який підміняв В. Молотова в Україні, коли той у справах виїздив до Москви.
Померлих було стільки, що ще один
уповноважений Сталіна на вилучення
продовольства в Україні
За підрахунками історика
і очевидця тих трагічних
Незважаючи на голод, експорт зерна зростав: 1929 р. – 2,6, 1930 р. – 48,4, 1932 р. – 51,8, 1933 р. – 17,6 млн. центнера. Водночас тільки тих 2 млн. т, які вивезли за кордон, було достатньо, щоб врятувати мільйони людей.
Такі були наслідки злочинного винищення
сталінським режимом
Індустріалізація та колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.
На першому етапі
наступу Сталіна проти
Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929 – 1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою “Спілка визволення України” (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. “Виявленій” організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення атмосфери підозрілості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.
Як можна було сподіватися,
однією з перших установ, що зазнали
головного удару в цьому
Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.
Найдошкульнішого удару по українській еліті було завдано у січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні Павла Постишева. Разом з Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українці самі “правили бал” на Україні.