Сталінські репресії в Україні

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти і припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників він замінив  своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши  підкреслювання “національної специфіки” як “небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам”, він говорив про українізацію як про “культурну контрреволюцію”, націлену на розпалювання “національної ворожнечі в пролетаріаті”, на “ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури”.

Головним об’єктом цих  наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не дочікуючись невідворотного арешту, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до нього  вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог  українського національного комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з’явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса “Березіль”, а сам Курбас, які і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з’їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан стали писати під диктовку Москви.

Розпочате у 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло  апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися  “гніздами націоналістів-контрреволюціонерів” і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р. підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що “виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити... структуру української соціалістичної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників.

3. Сталінські чистки у апараті КП(б)У

У 1933 р., коли ще не зринула  перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили  у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули нових зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за “ідеологічні помилки й прорахунки”, тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

За звинуваченнями в  націоналізмі жертвами чисток стали  понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у “фашизмі”, “троцькізмі”, “відсутності більшовицької пильності” та “зв’язках з емігрантськими колами та чужоземними державами”. В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Навіть Л. Троцький визнавав, що “ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи і незалежності”.

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х  років були в основному спрямовані проти українців, то “Велика чистка” 1937 – 1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської залежності й покори “великому вождеві”. У низці показових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі “батьки-засновники” більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала “змови” терористичних груп, пов’язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув’язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас “зрадників”, слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: “Хто вас завербував?” і “Кого завербували ви?”. Отримані “визнання” часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування – єдина база потенційної опозиції.

І знову Україна опинилася  серед республік, що зазнали найдошкульніших  ударів. На відміну від чисток 1933 р. під час яких репресували противників  колективізації і українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати  все керівництво КП(б)У та весь українській радянській уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того, як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представника Сталіна – В’ячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті в червні 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено. Голова Ради міністрів Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового “віце-короля” Москви в Києві Микити Хрущова, українська компартія “була вичищена до блиску”.

Висновки

Сталінська “революція згори” спричинилася до приголомшуючих змін в умовах життя українців  та інших народів СРСР. Основною складовою економіки стала промисловість. Міста почали швидко зростати, що через кілька десятиліть перетворило їх на головні осередки населення країни. Докорінних змін зазнало сільське господарство, однією з основних тут була ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни й особливо колективізація на Україні проводилися із застосуванням нечуваного насильства і ціною величезних людських жертв. Хоч би які блага принесла Україні радянська модернізація, безперечним є те, що блага ці коштували невиправдано дорого.

На додаток до матеріальних змін Сталін справив на політичне  і культурне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських компаній терору зазнали інтелігенція і селянство – дві верстви, що становили соціальну базу українського націоналізму. В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 1920-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції – тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 1920-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти у процесі будівництва нації вирішальну роль, й саме вони були винищені Сталіним. Знекровлюючі наслідки страшних демографічних утрат 1930-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що виявлятимуть у наступні роки радянські українці. Нарешті, Сталін повернув назад розвиток дуже важливої та багатообіцяючої тенденції на Україні. У 1920-х роках модернізація великою мірою перепліталася з українізацією. Але коли в 1930-х роках Сталін знищив українську еліту й поновив політику русифікації, модернізація знову набрала російського вигляду. Водночас українською культурою маніпулювали так,  щоб вона знову зосередилася в традиційному для себе ототожненні з консервативним і відсталим селом.

Підсумовуючи вищесказане можна дійти до таких загальних висновків:

1. Репресії в Україні були цілеспрямованою політикою винищення соціальної бази українського національного руху.

2. Репресії призвели до страшних наслідків. Один лише голодомор 1932 – 1933 р. забрав близько 9 млн. життів; скільки ж українців загалом було розстріляно, замордовано в застінках НКВС та  померло в таборах невідомо й досі. 

3. Репресії в Україні були не “викривленням” ленінської політики, а її логічним продовженням, що витікала з самої суті радянської тоталітарної системи, яка, в свою чергу, спиралася на традиційний російський великодержавний шовінізм, що сягає ще часів Російської імперії.

Більшовицька ідеологія  і практика комуністичного будівництва  принесли нашому народу незліченні страждання, висвітлення питання репресій в Україні є тому неспростовним підтвердженням, як підтверджує воно і правильність того шляху, який обрала Україна наприкінці ХХ століття – шляху побудови самостійної, незалежної, соборної Української держави.

Література

1. Король В. Історія України. – К., 1995.
2. Лихолобова З. Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії 30-х років в Україні. – Донецьк, 1996.
3. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1992.
4. Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20-80-ті роки: Матеріали міжнародної наукової конференції, 15 – 16 вересня 1994 р. / під ред. П. П. Панченка. – К., 1998.