Становище українських земель від ІІ половині ХІІ-ХІІІст

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ

КАФЕДРА УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ  ТУРИЗМУ

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

 « Становище українських земель від ІІ половині ХІІ-ХІІІст».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:                                                                                    Перевірила:

студент 1-курсу                                                                        

групи Т-24                                                                                              

Маршалюк В.Д.                                                                        

 

 

 

Черкаси-2012

План:

1. Розпад Давньоруської держави, на окремі князівства – землі.
2. Виникнення Галицько-Волинського князівства і його розвиток у XII – в першій половині XIII ст..
3. Монголо-татарська навала в Україну.
4. Галицько-волинське князівство у другій половин. XIII - на початку XIV ст.
5. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

1.  Розпад Давньоруської держави НА ОКРЕМІ КНЯЗІВСТВА – ЗЕМЛІ.

Київська Русь проіснувала  майже три століття. Вона відіграла  важ-ливу роль в історії Європи, перегородивши  шлях на Захід не зліченним ордам кочовиків. Східні слов’яни, які об’єднались в єдину міцну деражаву, зуміли відбити їхній натиск і зберегти незалежність. Проте зміцнення феодальних відносин призвело до розпаду Давньоруської держави, і на XП–XШ ст. припав період феодальної роздробленості Русі.

Для земель Давньоруської держави у XІІ–XШ ст. був характерний розвиток феодально-кріпосницьких відносин, що позначилося зрос-танням феодального землеволодіння і феодальної залежності смер-дів. Основною формою феодального землеволодіння була вотчина (князівська, боярська і церковна). Водночас з’являється й умовне землеволодіння, коли князі давали своїм військовим слугам (дружинникам, служивим боярам) землю та селян за умови, що вони служи-тимуть їм.

Основне населення Русі - селяни-смерди - поділилося на дві гру-пи: вільні і залежні від князів, бояр, церкви. Залежність виявлялась у кількох формах: від простої “належності” князеві з періодичною ви-платою данини до становища холопів, тобто цілковитої залежності. Основною формою експлуатації селян були натуральні оброки, але існувала й панщина.

У результаті на Русі виникли великі земельні володіння бояр. їхнє господарство було натуральним. Усе необхідне для боярина виробляли залежні від нього селяни. Економічні й торговельні зв’язки між окремими землями Русі зруйнувалися через натуральний, замкнений характер феодального господарства. Місцеві економічні інтереси в умовах натурального господарства породжували прагнення до відок-ремлення: ставши землеробами-вотчинниками, дружинники - колишня опора Великого князя київського - більше переймалися справами власних земель. Потребуючи матеріальних витрат, влада Києва ставала для землевласників тягарем.

Збільшувались і зміцнювались великі міста - центри ремесла і торгівлі, які суперничали з Києвом. У середині XIII ст. їх налічувалося понад 300, ремісничих спеціальностей - 60. Окремі ремісники мали власні професійні організації, схожі на західноєвропейські цехи. Ба-гато міських жителів підтримували сильну князівську владу на місцях. Міста перетворювались на політичні й культурні центри князівств, які поступово відокремлювалися від Києва, зокрема Новгород, Володимир на Клязьмі, Галич, Смоленськ, Перемишль, Чернігів, Полоцьк, Володимир-Волинський, Переяслав, Новгород-Сіверський, Туров. Зростав, розвивався й Київ. Населення його досягло 50 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст у Європі.

Великому київському князеві  важко було управляти великою країною. В умовах, коли суспільне життя в окремих землях Русі ускладнювалося, він уже не мав змоги забезпечувати інтереси феодалів на всій території держави. Місцеві феодали потребували ближчої влади, здатної активно допомагати їм в управлінні селянами та міськими жителями. Місцеві князі та бояри створювали владний апарат якомога ближче до своєї вотчини. Роль центру регіональних політичних сил почали відігравати головні міста окремих земель.

Великі київські князі  виділяли своїм синам наділи з містами і селами у спадкове володіння. Унаслідок цього рід київських князів наба-гато збільшився і всередині Київської Русі виникло багато удільних князівств. Нащадки Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха створили місцеві князівські династії, які прагнули відокремитися від Києва. До середини XII ст. Давньоруська держава остаточно розпалася.

Таким чином, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, ос-кільки супроводжувалася розвитком економіки і соціального життя в окремих землях. Проте втрата державної єдності, а також князівські міжусобиці підірвали могутність Давньоруської держави. Цим скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польщі й Угорщини та інші - і почали набагато частіше нападати на Русь.

Зі складу Давньоруської держави виокремилися такі землі-князів-ства: Київське, Новгородське, Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Смоленське, Чернігівське, Рязанське, Полоцьке, Турово-Пінське, Переяславське. їхні володарі не підпорядковувалися Києву. Вони самостійно управляли власними землями, мали дружини, видавали закони, встановлювали відносини з іншими державами. Очолю-вав землю князь, якого часто називали Великим. У свою чергу, князівства землі поділялися на менші князівства, або волості, у які Великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, тіунів. Окремими землями - уділами - управляли менші князі - васали Ве-ликого князя. При князеві була боярська рада для вирішення важли-вих питань, скликалися також земельні князівські з’їзди. Роль віча значно зменшилася, хоча в Новгороді та Києві воно ще діяло. Проте незважаючи на таку роздробленість Русі, зберігалися монархія і єди-на православна церква з номінальним центром у Києві.

На території України  існували Київська, Чернігівська, Переяславська, Турово-Пінська та Галицько-Волинська землі.

Київ зі столиці Русі перетворився на столичне місто Київської землі, яка охоплювала територію Середньої  Наддніпрянщини і межувала з Половецьким  степом, що, природно, не забезпечувало  їй мирного життя. Києву доводилося постійно захищатись від нападів  половців, які вторгалися на територію Київської землі. Та попри складну внутрішню і зовнішню обстановку Київ залишався символом цілісності Русі, за нього боролися князі.

Найвизначнішими Великими київськими князями у період феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132-1139 pp.), Всеволод Ольгович (1139-1146 pp.), Ізяслав Мстиславич (1146-1154 pp.), Юрій Долгорукий (1155-1157 pp.), Ростислав Мстиславич (1159-1167 pp.), Мстислав Ізяславич (1167-1169 pp.), Гліб Юр’євич (1169-1170 pp.), Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич (1177-1194 pp.). У 1183 p. київському князеві Святославу вдалося залучити окремих українських князів до боротьби проти половців. Поблизу дніпровських порогів об’єднані дружини Київського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств розбили половецькі війська. Хан Коб’як був узятий у полон. Навесні 1185 р. половецький хан Кончак знову пішов на Русь, але так само був розбитий.

Важливу роль в Україні  відігравало Чернігівське князівство з міс-тами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Брянськ, Стародуб, де укріпилася династія Олеговичів - наступники Олега, внука Ярослава Мудрого. Вони активно включилися в боротьбу за вплив на Київ і всю Русь. У 1183 р. Ольговичі розбили половців.

У цей період в удільному  Новгород-Сіверському князівстві правив князь Ігор. Він був хоробрим воїном і сам у 1185 р. вирішив піти в половецьку землю. Разом з ним у поході брав участь його син Володимир. Та хан Кончак оточив полки Ігоря на березі річки Каяли і розбив їх, а князя взяв у полон. У 1186 р. князь Ігор утік з половецького полону з допомогою половчанина Лавора. Княжич Володимир залишався в полоні. Його оженили на дочці хана Кончака, щоб утримати в Половецькій землі, проте він разом із дружиною повернувся до батька. Про це розповідає “Слово о полку Ігоревім”.

Окремим життям жила Переяславська земля (із центром у Переяславі). Найпівденніша окраїна українських земель безпосередньо межувала зі степом і її постійно спустошували половці. Тому це було найменше і найслабше князівство. Щоб не залежати від Києва і Чернігова, переяславці взяли собі князів з далекої північно-східної землі і жили під їхнім управлінням.

Турово-Пінська земля  лежала в лісах і болотах Полісся, тому була відносно убезпечена від степових ворогів. Лише згодом це князівство стало об’єктом литовської експансії.

У другій половині XII ст. Київська земля і Київ починають занепадати. Князі всіх давньоруських земель боролися за право володіти великим Київським престолом. Тому на території Київської землі точилися постійні міжусобні війни, під час яких багато князів брали собі на допомогу половців. Війни руйнували економічне життя, торгівлю, жителі розбігалися в інші землі. Часто зазнавав нападів і Київ. У 1155 р. суздальський князь Юрій Долгорукий, син Мономаха, штурмом узяв Київ і став Великим київським князем. Сини Юрія, володи-миро-суздальські князі Андрій Боголюбський у 1169 р. і Всеволод Ве-лике Гніздо у 1203 p., розграбували і спустошили Київ, через це наприкінці XII - на початку XIII ст. він повністю втратив політичне й економічне значення. Центр політичного життя в Україні перемістився на Захід до Галицько-Волинського князівства.

 

 

2. Виникнення Галицько-Волинського князівства і його розвиток у XII - ПЕРШІЙ ПОЛОВИН. XIII СТ.

У XП–XШ ст. на території  України підносяться Галицьке і Волинське князівства. М. Грушевський вважав ці князівства спадкоємцями політичних і культурних традицій Києва. Галичина розміщувалась у східних передгірних районах Карпат, у верхів’ях річок Дністра і Прута. Населяли її племена дулібів, тиверців і білих хорватів. На сході вона межувала з лісовими рівнинами Волині, яку також заселяли дуліби і білі хорвати. На схід від Волині лежало Київське князівство. На західних і північних кордонах Галичина боролася з угорцями і поляками, а Волинь змушена була боротись проти північних сусідів -литовських племен. Обидва князівства були вдало розташовані, їх не діставали напади зі степу. Волинь і Галичина були густо населені. А їх міста стояли на важливих торговельних шляхах на Захід. Крім того, Галичина мала великі поклади солі - товару, який був потрібний усій Русі.

Протягом 980-990 pp. київський  князь Володимир відвоював у поляків Галичину і приєднав її до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, яке згодом стало її столицею. У Галичині центр князівства перемістився з Перемишля до Галича поблизу карпатських соляних розробок. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками.

Галичина і Волинь істотно  розширилися. У Галичині бояри були заможні та владні. Винятково велику владу галицьких бояр можна пояснити їхнім походженням. На відміну від бояр інших князівств, які здебільшого походили з князівської дружини, галицькі бояри, очевидно, були нащадками місцевої племінної знаті. Свої повноваження вони діставали не від князя, а внаслідок узурпування общинних земель. Крім того, багато хто з них торгував сіллю, що забезпечувало їм міцне економічне становище і давало можливість тримати власні бойові дружини. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва Великому київському князю важко було втручатися в місцеві події.

На відміну від галицьких бояри Волинського князівства прийшли в ці землі у складі дружин своїх князів. Київ був до них набагато ближчий, тому й мав на них істотніший політичний вплив, ніж на Галичину. Волинські бояри одержали земельні володіння за службу князю. Вони залежали від щедрості князя й тому більше підтримували його.

З-поміж князівств першим від Києва відокремилося Галицьке. З 1097 р. тут княжили правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі - Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів- суперників та угорців у 1099 р. Після їх смерті син Володара Володимирко (1124-1152 pp.) об’єднав у 1141 р. галицькі землі у князівство з центром у Галичі. Він розширив межі князівства, боровся проти Угорського королівства, успішно протистояв прагненню Великих князів київських підкорити собі Галичину. Син його Ярослав Осмомисл (1152-1187 pp.) розширив кордони Галичини аж до гирла Дністра, уклавши союзні договори з Угорщиною і Польщею.

Проте Осмомислові не вдалося  обмежити боярську опозицію, і після його смерті вона почала відкрито боротися проти його сина Володимира (1187-1198 pp.). Він змушений був утекти до Угорщини. Скориставшись цим, угорський король Бела III захопив у 1189 р. Га-лицьке князівство і посадив у Галичині свого сина Андрія. Проте галичани повстали і вигнали загарбників. З допомогою польського князя Казимира влітку 1189 р. Володимир знову зміг повернутися в Галич, та його залежність від бояр ще більше посилилася.

У середині XII ст. швидко розвивається Волинське князівство. За часів правління  правнука Володимира Мономаха Мстислава  Ізяс-лавича Волинська земля утворила окреме князівство. Після смерті Мстислава князем у Волині став його син Роман (1170-1205 pp.). Між сусідніми Галичиною та Волинню розвивалися жваві господарські зв’язки. Цей чинник, а також потреба спільної боротьби проти агресії з боку Польщі й Угорщини стали передумовами об’єднання цих земель в єдине князівство. У 1189 р. галицькі бояри запросили Романа княжити в Галичині, однак цьому перешкодили суперники. Лише в 1199 р. після смерті галицького князя Володимира Ярославича Роман зумів захопити Галич і об’єднати Галичину з Волинню.