Історія видавничої справи у Франції

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара

Факультет систем на засобів масової комунікації

Кафедра видавничої справи та міжкультурної комунікації

 

 

ДОСЛІДЖЕННЯ

НА ТЕМУ: «Історія видавничої справи у Франції»

 

 

 

Виконавець:

студентка групи ЗВ-12-1

Вакуленко А. Ю.

Керівник:

к. філол. н., доцент

Михайлова А.А.

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ 
2015

Зміст

1. Історія друкарства………………………………………………………3

1.1 Рукописна французька книга……………………………………….3

1.2 Поширення друкарства у Європі в XV столітті……………….….4

1.3 Книгодрукування в XVI – XVIII століттях……………………......7

1.4 Французьке книгодрукування у в XIX столітті………………….14

2. Структура сучасного книговидавничого ринку……………………..16
3. Український книговидавничий десант у Франції……………………22
4. Додатки……………………………………………………………….…27
5. Список літератури………………………………………………….…..32

 

 

1. Історія друкарства

1.1 Рукописна французька книга

Західноєвропейська культура починається з XI ст., коли Європа зіткнулася з арабською та візантійською культурами. Головне знаряддя освіти - книги в той час були рідкісні і коштовні, тому що матеріалом для них слугував дорогий пергамент, а, за відсутності способів механічного відтворення творів, останні розходилися в рукописних списках. Переписування книг – дуже давнє явище. У Римі цією справою займалися раби. Вже тоді лунали численні скарги на помилки переписувачів. В нових державах переписування книг потрапило у руки ченців. Проте, не всі з них були настільки освічені, щоб правильно розуміти оригінал, а в копіях не робити помилок. Але приготування рукописів вважалося серед ченців богоугодною справою, тому за переписування бралися всі, хто хоч якось був у змозі впоратися з цим завданням.

Заснування університету в Парижі на початку XIII століття дало поштовх до розвитку переписної справи серед світських осіб. Корпорація «Університетські присяжні переписувачі книг» об’єднала всіх тих, хто займався виготовленням і продажем рукописів. У 1292 р. в Парижі було 24 переписувача, 17 палітурників та 8 продавців рукописів.

Паризький університет суворо спостерігав за діяльністю товариства письменників і продавців. Він встановлював ціни на книги, стежив за їх змістом і виправляв помилки, а також накладав стягнення на винних. У 1275 р. університет зобов'язав книгопродавців скласти присягу, що вони будуть дотримуватися встановлених правил при купівлі-продажу рукописів. Головною умовою визначалося, що на книзі мають бути зазначені ціна та ім'я автора. Продаючи рукопис, книгарі не мали права вартість більшу, ніж позначено на книзі.

Вже у 1323 році в Парижі було 29 книготорговців, і серед них 2 жінки.

1.2 Поширення  друкарства у Європі в XV столітті

Перед винайденням книгодрукування в Парижі і Орлеані працювало не менше 10000 переписувачів. Попит на книги був дуже великий, хоча й коштували вони досить дорого. У 1466 р. в Париж прибув Фауст і став продавати примірники Біблії, надруковані в Майнці за чотири роки до цього. Спочатку він продавав за ціною рукописів - близько 550 франків за кожний примірник, потім знизив ціну на третину і навіть на дві третини від попередньої вартості.

Успіх Фауста викликав роздратування численних переписувачів. Фауст був притягнутий до відповідальності, а його твори арештовані. Завдяки заступництву короля Людовика XI, майно відважного книгопродавця не постраждало і було повернуто його спадкоємцям, які незабаром відкрили в Парижі великий склад друкованих творів. Книги швидко розходилися, незважаючи на всі перешкоди з боку переписувачів та інших зацікавлених осіб.

Поставало питання про створення друкарні у Франції. Сумніви були лише з того, хто стане ініціатором відкриття книговидавничої справи.

Пріор Сорбонни Жан Генлін і ректор університету Вільгельм Віше в 1469 р. викликали з Німеччини друкарів. На прохання приїхали три друкарі з Мюнстера: Ульріх Герінг, Міхаель Фрібургер і Мартін Кранц. Вони прибули в Париж в 1470 р. Перша друкарня була ними влаштована в одній із зал Сорбонни, а видавничу справу вони розпочали із зібрання листів італійського гуманіста Гаспаріно Берціччі із Бергамо (1470). Потім вони друкували здебільшого наукові трактати і навчальні посібники на латинській мові.

Інша друкарня виникла в 1473 р. з ініціативи німецьких робітників Івана Столля і Петра Цезариуса. До часу смерті Ульріха Герінга у 1510 р. в Парижі налічувалося вже понад 50 друкарень.

Досить швидко почали з’являтися й друкарні з місцевими власниками. Одним із них був Паскє Бономм, який першим надрукував 3-томне видання французькою мовою – «Велику французьку хроніку» (1476). А книговидавець Жан Дюпре створив потужну книговидавничу фірму з філіалами по всій Франції. Окрім видань масової літератури, він також друкував розкішно ілюстровані Молитовники і Часослови.

У 80-х роках у Парижі були популярними видання Антуана Верара, які являли собою лицарські романи, збірки новел і хроніки. Він мав власну друкарню у Парижі, але й замовляв виготовлення примірників книг іншим друкарням. Остаточно поділ праці на книгодрукарську і суто видавничу утвердився лишt у XVI столітті.

Іншим книговидавничим осередком Франції стало промислове і торговельне місто Ліон. Тут діяло досить багато потужних друкарень, однією з яких була друкарня Йоганна Трекселя.

До кінця XV століття у Франції діяло близько 60 друкарень.

Варто зазначити, що поступово друкована книга змінює свою початкову форму, яка була властива рукописній книзі. Розміщення тексту на сторінці, система орієнтації в книзі отримали нові якості, а елементи друкарського походження - титульний лист, регістр, друкарська марка, малюнки сформували унікальний новий вигляд книги. Ці зміни продовжувалися і в першій третині XVI століття, і тільки в 1530 роках, французька друкована книга, нарешті, припинила наслідувати рукописну. Перетворилися на новий тип книги із властивою друкарською специфікою і чорно-біла естетикою зовнішнього вигляду.

Мистецтво друку знайшло у Франції сприятливий грунт для свого розвитку. Тим не менше, час показав, що Франція стала першою країною, в якій були введені заходи, що ставали на заваді книговидавничій справі. Протягом кількох століть, ці заходи ставали більш складними і слугували  в якості моделі для інших держав.

Перше обмеження свободи поліграфії стало приватним випадком. У рескрипті 1530 року на ім'я привілейованого друкаря Конрада Необара було зазначено, що книги зі світської літератури повинні надаватися для попереднього перегляду професорам літератури, а релігійні друки -  професорам богослов'я.

Спостерігаючи успіх протестантської літератури, члени Сорбони 7 червня 1533 року надали королю записку, в якій доводили необхідність « назавжди знищити у Франції мистецтво книгодрукування, через яке щодня створюється маса книг, настільки руйнівних для неї».

Отже, книгодрукування потрапило у Францію в часи володарювання Людовіка XI (1461–1483), коли вже вся Франція була об’єднана сильною королівською владою, а феодальний лад було зруйновано. Саме в цей час в Італії, куди так наполегливо йшла Франція, розквітав гуманізм і було особливо помітне захоплення грецькими письменниками. Спрага до знань була величезною, але висока вартість книг створювала значні ускладнення в цьому відношенні. У всій Європі в 1501 г. кількість книг не перевищувала 4 мільйонів томів.

 

 

 

 

 

 

 

1.3 Книгодрукування  в XVI – XVIII століттях

На початку XVI ст.. Франція переживала піднесення книговидання. Багато друкарень тут було відкрито з ініціативи влади. Зокрема, Людовик XII (1498–1515) до нового мистецтва книгодрукування поставився вкрай позитивно. У 1507 г. професор Паризького університету Тиссард вільно друкує книги на грецькій мові, які раніше завозилися з Італії.

Для поширення гуманістичних поглядів серед французьких читачів багато зробив книговидавець Йодокус Бадіус Асцензій, що друкував у Парижі з 1503 р. твори античних класиків і літературу сучасних авторів, у тому числі й твори Еразма Роттердамського.

Спадкоємець Людовика XII Франциск I (1515–1547) підтвердив усі привілеї, які були надані друкарям його попередниками. Однак щасливий період вільного друку тривав недовго. На долю друкування у Франції вплинули релігійні події, а саме виникнення протестантства. Паризький університет, володіючи ключами від усіх друкарських верстатів, намагався самостійно впоратися з протестантством, яке насувалося. В 1521 г. він дав вказівку спалювати усі твори, в яких зберігалися єретичні думки. Монарх Франциск I дав розпорядження закрити усі книжкові магазини і друкарні і під загрозою смертної кари не друкувати жодної книжки. Протягом всього часу панування Франциска I робились неодноразові нагадування про те, що без попередньої цензури від університету не друкувалась і не продавалась жодна книга. Найбільш повне розпорядження в цьому плані відноситься до 1542 року.

Багато чудово оформлених книг у XVI ст. було видано французькою книгодрукарською фірмою родини Етьенів, засновником якої був Анрі Етьен (1460-1520), що видав у 1502 р. в Парижі свою першу книгу – «Етику» Арістотеля. Після смерті А. Етьена діяльність фірми продовжив старший майстер друкарні Сімон де Колін. Він запросив до співпраці майстра книги Жофруа Торі. В художньому оформленні книги Ж. Торі дотримувався ренесансного стилю, характерного для італійського книжкового мистецтва.

У французькій друкованій книзі перших десятиліть XVI ст. ще панував шрифт готичного стилю. Ж. Торі, ретельно вивчивши нові скандальні шрифти італійського словоливаря Н.Жансона і шрифти в книгах А.Мануція, розробив кілька романських шрифтів антиквеного креслення, які успішно використовувалися в друкарнях А.Етьена та С.Коліна. Згодом Ж.Торі надрукував трактат «Квітуча лука» (1529), в якому дав розробку конструкцій латинських капітальних літер.

Фірма Етьенів стала добре відомою у часи, коли її очолив син А.Етьена – Роберт Етьен Перший, людина широко ерудована, активний прихильник Реформації. У 1532 надрукував виправлене видання латинського тексту Нового завіту ,з редакцією якої не погодилися професори богослов’я Сорбоннського університету. Незважаючи на ворожість релігійників, Р.Етьен був підтриманий самим королев Франциском I, який дав знаменитому книговидавцеві звання «Королівський друкар».

У 1550 році через посилення політичної боротьби у Франції Р.Етьен переселився до Женеви, де створив нову друкарню і продовжував свою книговидавничу діяльність. Загалом він видав близько 600 назв. Книговидавнича фірма Етьенів у Франції проіснувала до середини XVI ст. і випустила 1500 видань.

Крім Парижа, великим книговидавничим осередком Франції був Ліон, де працювало багато німецьких друкарів, що прибули до Франції наприкінці XV ст. Протягом наступного століття в Ліоні діяло близько 200 друкарень. Одним із найвідоміших ліонських книговидавців був Себастьяна Гріффіус, який спеціалізувався на виданні творів античних класиків невеликого формату. Йому приписують і перше видання книги Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» (1532).

У Ліоні були надруковані знамениті серії гравюр німецького художника Ганса Гольбейна «Танок смерті» і «Біблія в картинках».

Генріх II (1547–1559) енергійно став на захист католицизму. В 1547 г. він видав патент на книжкову справу. Цим патентом заборонялось: по-перше, друкування та продаж книг, направлених проти католицької релігії; по-друге, друки релігійного змісту повинні були надаватися на ухвалення теологічному факультету; по-третє, на кожному друкованому творі ставили ім’я автора, друкаря та місце друку; по-четверте, заборонялися таємні друкарні.

За часів володарювання Карла IX (1560–1574) боротьба між католиками і протестантами або так званими гугенотами переростає у кроваву міжусобицю. У січні 1560 г. Карл IX заборонив друк и продаж книг з астрології.

А у 1571 році була заснована корпорація друкарів, до якої увійшли також майстри-палітурники та книговидавці.

Наприкінці XV століття художнє оформлення французької книги ще перебувало під впливом готичного мистецтва, але французькі майстри книги в першій чверті XVI століття почали активно втілювати в оздоблення книги художні ідеї доби Відродження.

Законодавча діяльність Генріха III в галузі друку виражалася, з одного боку, в підтвердженні привілею Паризького університету в нагляді за книжковою справою, а з іншого – в едикті 7 грудня 1577 г., який забороняв друкувати книги поза межами Парижу.

У XVII ст. книгодрукування Франції почало занепадати, оскільки абсолютистська королівська влада підтримувала тільки тих книговидавців і друкарів, які давали згоду працювати на потреби короля, кардинала Рішельє та високопосадових осіб. Цензуру очолював богословський факультет Сорбоннського університету.

Одним із найвідоміших книговидавців першої половини XVII ст. , діяльність якого підтримувала королівська влада, був Антуан Вітре. Протягом 1628-1645 років у його друкарні була створена багатомовна Біблія в десяти томах у форматі ін-фоліо.

У 1640 р. в Луврі за ініціативи кардинала Рішельє створена перша державна друкарня – Королівська – для виготовлення перевірених та виправлених богослужбових книжок. Королівська друкарня видала безпосередньо для спадкоємця французького престолу твори класиків із науково-популярними коментарями. Серія налічувала 64 томи.

У 1692 році Людовик XIV доручив створити новий шрифт спеціально для королівської друкарні. Головний гравер Королівської друкарні Філіпп Гранжан, не дуже ретельно дотримуючись ескізів комісії, виготовив шрифт із більшим контрастом штрихів, ніж у шрифтах так званої старої антикви, створених Н. Жансоном та К. Гарамоном. Це шрифт назвали королівською антиквою. У 1702 році була надрукована книжка королівською антиквою – «Медалі на честь найважливіших подій у період правління Людовіка Великого». Шрифт Гранжана був першою модифікацією барокової антикви і, з історичного погляду, його можна розглядати як попередника перехідної антикви – групи шрифтів В. Кезлона та Дж. Баскервілля.

Едиктом 1686 р. Людовик XIV остаточно реорганізував книгодруківну галузь. Число книготорговців була обмежена 80, а кількість друкарів повинна була складати 36 осіб.

Усі заходи Людовика XIV, спрямовані проти друку, анітрохи не зупинили розвиток памфлетної літератури. В першу половину його королівського панування памфлети носили характер анекдотів з життя королівського двору та столиці. Пізніше памфлетна література отримала політичного забарвлення.

Памфлети конфіскували, спалювали, нерідко разом з їх авторами. Так, у 1623 р. Феофіл був засуджений до старти через спалення разом з його твором «Парнас сатиричних поетів». У 1663 р. така доля спіткала й Сімона з його дітищем «Думки».