Титани італійського Відродження

Титани італійського Відродження

Треченто зв'язується з  ім'ям живописця Джотто ді Бондоне (1267—1337 pp.).

З робіт Джотто найкраще збереглися фрески капели дель Арена  у Падуї. 38 сцен з життя Христа і Марії Джотто зв'язав в єдине  ціле, створивши великий епічний  цикл. Це зв'язна розповідь (перша в  живопису), в якій відображені найрізноманітніші  психологічні колізії: взаєморозуміння, підступність, скорбота, смиренність, всепоглинаюча материнська любов. Сцени сповнені внутрішньої напруженості, часом трагічні (композиція "Несення  Лазаря").

Замість умовного золотого фону візантійських мозаїк Джотто вводить  пейзажний фон. Фігури набувають  об'єму й природності рухів. Виникає  тривимірний простір, який досягається  не перспективним поглибленням (вирішення  перспективи було справою майбутнього), а певним розміщенням фігур на відстані одна від одної на площині  стіни. Однак анатомія людського  тіла зацікавила митця. І якщо у візантійському живопису фігури немовби ширяли, висіли у просторі, то герої Джоттових  фресок вже твердо стояли на землі. Джотто ввів і побутові деталі, які  підсилюють життєвість зображеного. Емоційна виразність, драматизм і водночас величність та монументальність —  такі основні риси його манери. Він  вже подолав традиційний середньовічний алегоризм, і тому його образи зрозумілі  всім. Згодом розписи капели почали називати "євангелієм Джотто", "євангелієм для неписьменних".

Джотто був і архітектором: за його проектом споруджена дзвіниця флорентійського собору, яка й  досі прикрашає Флоренцію своїм  легким наскрізним силуетом, контрастуючи з могутнім куполом собору.

Центром художньої культури треченто, крім Флоренції, виступає також  місто Сієна. Його культура більш  аристократична, пройнята духом церковності. Фрески сієнської школи чепурніші, декоративніші, у них багато візантійських  рис: так, завдяки м'якому, плавному ритму в мадоннах Дуччо ді Буонісенья багато ліризму, натхненності.

Досі вражає фреска "Тріумф смерті" на стіні пізанського  кладовища, автор якої невстановлений: сюжет навіяний трагічними подіями 1348 p., коли епідемія чуми косила мешканців  Італії. Фреска втілює традиційний  для середньовіччя сюжет ("memento mori" — "пам'ятай про смерть") — у ній присутня смерть з косою, боротьба ангелів і дияволів за людські  душі, а поряд — блискуча кавалькада дам і кавалерів, зовсім не затьмарена виглядом розкритих трун; юнаки і  дівчата у сцені "Саду кохання" із захватом слухають музику, незважаючи на наближення смерті в образі кажана з косою. Тріумф смерті чи тріумф життя?.. Це вже ренесансне світовідчуття.

XV ст. (кватроченто) — це  століття зародження нового буржуазного  світогляду, століття дерзань, творчої  свободи, схиляння перед людською  індивідуальністю. Це століття, в  якому були розв'язані суто  художні завдання.

Однією з найбільш плідних  була флорентійська школа. До архітектури  Флоренції у XV ст. риси нового стилю  ввів Філіппо Брунеллескі (1377—1446 pp.). У 1434 р. він завершив велетенський купол  Флорентійського собору (в цілому готичний будинок).

Надалі Брунеллескі та інші архітектори кватроченто звернулися до античної ордерної системи. Капела Пацці при церкві Санта-Кроче  — прямокутна у плані, з шістьма  коринфськими колонами на фасаді, з  карнизом на парних пілястрах, з портиком, увінчаним сферичним куполом, — несе на собі риси античної простоти, гармонії і пропорційності. Це стає характерним для всього мистецтва Відродження.

Ще яскравіше ці риси виявились  у світській архітектурі —  наприклад, у споруді Виховного  будинку у Флоренції, в якому  галерея першого поверху, яка  переходить на другому поверсі у  гладку стіну з карнизами і  вікнами, стала взірцем для всієї  архітектури Ренесансу.

Кватроченто створило і новий  образ світського міського палацу (палаццо) — палаццо Пітті, палаццо Медічі (ім'я банкірів Медічі, протягом 50 років  з кінця XIV ст. правителів Флоренції, дало назву вікові медіційської культури), палаццо Ручеллаї. Чіткість поверхового  членування (як правило, вони триповерхові), велика роль пілястр, здвоєні (парні) вікна, підкреслений карниз — такі характерні риси цих палаців.

Скульптором, якому випало в мистецтві на цілі століття вперед розв'язати проблеми круглої скульптури, кінного монумента, був Донателло (Донато ді Нікколо ді Бетто Барді, близько 1386—1466 pp.). У двох ранніх скульптурах  для церкви Орсанмікеле він відроджує  античний досвід: в апостолі Марку  розв'язує проблему становлення людської постаті на повний зріст за законами пластики, розробленими ще в Греції Поліклетом, але забутими у середньовіччі; у статуї святого Георгія почуття  самосвідомості і впевненості підкреслено  спокійною позою постаті, яка  нагадує колону, що зближує "Св. Георгія" із зразками грецької високої класики. Створював Донателло і портрети конкретних осіб (портрет Нікколо  Удсано, наприклад).

Античні традиції (але вже  пізньої класики) явно відчутні у  бронзовому "Давиді" Донателло. Простий  пастух, переможець велетня Голіафа, який врятував жителів Іудеї від  ярма філістимлян і став згодом царем, Давид був одним з найулюбленіших образів мистецтва Відродження. Донателло зобразив його зовсім юним, ідеально прекрасним, наче Гермес Праксителя, хоч і ввів таку деталь, як пастуший капелюх, — знак його простого походження.

У Падуї перед собором  св. Антонія стоїть пам'ятник Гаттамелаті (перший кінний монумент нової епохи) — це створений Донателло образ  воєначальника, кондотьєра з маршальським жезлом у руці, в обладунку, але  з непокритою виразно-портретною головою  на дебелому, величному коні.

Існував у Флоренції і  більш архаїчний художній напрям — один з найвідоміших фра (тобто "братів" — звернення ченців один до одного) Джованні Беато Анжеліко да Ф'єзоле, чернець суворого домініканського  ордену, створював сповнених ліризму  і замисленості мадонн.

У медіційській культурі було вже дуже багато світського, неможливого  для середньовіччя. Наприклад, Філіппо  Ліппі, улюблений художник Козімо Медічі, зобразив у образі Мадонни і Христа з Іоанном свою кохану, колись викрадену  ним черницю, і своїх дітей.

Сюжети розписів були, звичайно, релігійні, але художники флорентійського  кватроченто вводили в них  багато побутових подробиць, портрети реальних людей, живі людські почуття.

У другій половині XV ст. посилилась роль патриціату в мистецтві, зросло значення витонченості і розкошів. Особливо ця тенденція давалась взнаки під час правління онука Козімо Медічі — Лоренцо, прозваного Пишним. Тверезий політик, тиран, але й поет, філософ, гуманіст, меценат, язичник за світовідчуттям, схильний в той же час до релігійної екзальтації, Лоренцо перетворив свій двір на центр художньої культури того часу. У ньому дістали притулок Піко делла Мірандола, Ботічеллі, Мікеланджело. Але в культурі двору Лоренцо Пишного вже є настрої декадансу, зніженості.

Виразником естетичних ідеалів  двору був художник Сандро Ботічеллі (Алесандро ді Маріанно Філіппі, 1445—1510 pp.). Галерея Уффіці зберігає дві  його знамениті картини: "Народження Венери" і "Весна". У цих картинах виявилися всі основні особливості  стилю Ботічеллі: ліричний і романтичний  характер образів, фантастичний пейзаж — якийсь зачарований сад, його "готицизми" (подовжені невагомі фігури, що наче не торкаються землі), особливий тип  жіночого обличчя — подовжений овал, припухлі губи та очі, які здаються заплаканими. Обличчя Венери, котра  розкидає з подолу квіти, очужіло-застигле, воно майже трагічне, що зовсім не гармоніює  з радістю, яку вона несе. Такі самі його мадонни, а також "Саломея", "Вигнанка" та ін.

Ботічеллі був автором  розписів на стіні Сікстинської капели, де через півстоліття залишив  свої витвори і Мікеланджело.

Основні роботи Ботічеллі, в  основному "Оплакування", навіяні  образом і трагічною долею  Савонароли, під впливом якого  опинився художник у 80—90 pp. Пристрасні викриття домініканського ченця, спрямовані не тільки проти тиранії Медічі, розбещеності папства і занепаду релігії, а й проти всієї культури Ренесансу, привели на фанатичні  багаття Савонароли, де спалювали  шедеври ренесансної культури, і  твори Ботічеллі. Останні десять років він нічого не створив, після  страти Савонароли перебував у трагічній  меланхолії.

Флорентійська школа залишила визначні відкриття у живопису: перспективу, анатомію тіла, точний рисунок, природні рухи; але колір не був сильною  стороною флорентійських майстрів.

Умбрійська школа (на північному сході від Тоскани) дала мистецтво, в якому головну роль відіграє колорит. Тут працювали учитель  Рафаеля П'єтро Перуджіно (Ванучі, близько 1452—1524 pp.) і ряд інших майстрів. Найславетнішим серед них був  П'єро делла Франческа (близько 1420—1492 pp.).

З кінця XV ст. починається  тяжкий період для Італії. Воєнні напади північних міст на розділену країну, яка втрачала свою могутність, необхідність боротьби за незалежність, висунули в  мистецтві на перший план ідеї громадянської  доблесті, обов'язку, подвигу, образ  прекрасного, сильного духом і тілом  героя, що піднявся над буденністю. У цей період настає недовгий "золотий  вік" італійського Відродження, так  званий Високий Ренесанс. Його мистецтво  зрікається подробиць, незначних деталей  в ім'я узагальненого образу. І, природно, творцями такого мистецтва  могли стати тільки істинні титани.

Одним з них був Леонардо да Вінчі. Він жив у багатьох містах Італії: Флоренції, яка була не дуже привітною до художника на початку  його шляху, у Мілані, Мантуї, Венеції, знов у Флоренції. Закінчив свої дні  у Франції.

Він знався на анатомії, геометрії, фортифікації, меліорації, лінгвістиці, віршуванні, музиці. Коли Леонардо запропонував свої послуги герцогу в Мілані, він насамперед перелічив свої навики військового інженера (будівника  мостів, фортифікатора, суднобудівника), меліоратора, зодчого, а вже потім  скульптора і живописця. Леонардо присвятив  все своє життя науковим дослідженням. У мистецтві він теж ставив досліди, робив спостереження, розрахунки, експериментував. Через перспективу виходив у сферу оптики і фізики, через проблеми пропорцій — в анатомію і математику тощо.

Перший великий твір міланського  періоду — "Мадонна у скелях" (або "Мадонна у гроті"). У  ньому вже повною мірою проявилися риси стилю Леонардо. Композиція логічна, точно вивірена. Постаті мадонни  та ангела випромінюють спокій, але  водночас і певну таємничість, викликають тривожне почуття, що підкреслено фантастичним виглядом самого грота і пейзажем. По суті це вже не просто пейзажний  фон, а певне середовище проживання персонажів. Створенню цього середовища сприяє і та особлива якість живопису Леонардо, яка дістала назву "сфумато": всі предмети оповиті легким серпанком, що пом'якшує контури, утворює специфічну світлоповітряну атмосферу.

Найвищим досягненням  Леонардо да Вінчі є розпис стіни  трапезної монастиря Санта-Марія  делла Грація на сюжет "Таємної  вечері". Христос востаннє зустрічається  за вечерею зі своїми учнями, щоб  оголосити їм про зрадництво одного з них: "Істинно кажу вам, один з вас зрадить мене". Леонардо зобразив момент реакції всіх дванадцяти на його слова: дуже стриманий, але сповнений  внутрішньої напруженості. Художник багато разів змінював композицію, та в основу її поклав математичні  розрахунки. І при цьому головним його інтересом залишилися характери, темпераменти, індивідуальності.

Леонардо багато в чому лишився на позиціях мистецтва кватроченто, так ніколи і не визнавши прагнення  молодих сучасників до синтезу й  узагальнення явищ природи, до типізації  людського образу. Леонардо вбачав у людському тілі оселю душі людини, а в манері поведінки, міміці, гримасах відображення душевних порухів, прекрасних чи потворних. Досліднику італійського мистецтва епохи Відродження  М. Дворжаку належить така оцінка творчості  Леонардо: "Це психологічний живопис, втілення душевних процесів, невідоме попередньому мистецтву. Воно грунтується  на такому самому пізнанні людського  характеру, яке один з найвидатніших  письменників Італії, Макіавеллі, у  той самий час поклав в основу свого "Государя", — втілення, що пояснює значущі, трагічні й бурлескні  події людського життя не зовнішніми, матеріальними обставинами або  втручанням надприродних сил, а впливом  психічних особливостей самого характеру. Так було прокладено шлях, який вів  у літературі до трагедії характерів — до Шекспіра і далі до Гете і  Шіллера".

Доля "Таємної вечері" трагічна. Леонардо сам спричинив  осипання стінопису, бо проводив досліди  з фарбами, змішуючи темперу з  олією. Згодом у стіні було пробито  двері, і в трапезну почали проникати  волога й пара. Наприкінці XVIII ст. бонапартисти, які вдерлись до Італії, влаштували в трапезній конюшню, склад сіна, а потім тюрму. Під час другої світової війни у трапезну влучила  бомба — і стіна лише чудом  вціліла. У 50-х pp. розпис був фундаментально реставрований.

Гасконські арбалетники  у 1449 р. розстріляли і кінний пам'ятник  Франческо Сфорца, який на початку 90-х pp. Леонардо завершив у глині, але  не встиг вилити у бронзі.

З живописних робіт Леонардо одна з найзнаменитіших у світі  — портрет Мони Лізи, дружини  купця дель Джокондо. Про портрет  написані сотні сторінок. Незаперечно, це найважливіший щабель на шляху  розвитку ренесансного живопису. Портретний жанр завоював гідне місце поряд  з картинами на релігійні і  міфологічні сюжети. Портретам кватроченто  було ще далеко до розкутості і яскраво  вираженої індивідуальності цього  образу.

Велич Мони Лізи досягається  вже самим зіставленням її сильно висунутої до краю полотна постаті  з видимим немовби здалеку  ландшафтом, заманливим, невловним, наче фантастичним. Невловний і вираз  обличчя Джоконди — у ньому  розум, проникливість і тонкість, її очі стежать за глядачем, таємнича зваблива усмішка може бути витлумачена  по-різному. У портреті підкреслено  почуття власної значущості, високого права на самостійне духовне життя. При цьому без єдиної натуралістичної  ноти досягається таке враження конкретності цього тіла, яке дало змогу ще Вазарі вигукнути, що у заглибині  шиї Мони Лізи можна побачити биття  пульсу.