Україна в період загострення кризи в радянській системі

Але й у неволі боротьба продовжувалася. Ще в ході слідства окремі дисиденти відмовлялися від надання свідчень, свої виступи в суді перетворювали на промови протесту і звинувачення проти існуючої влади.

У таборах політв'язні влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, вдавалися до голодування, передавали на волю документи та повідомлення про табірне життя та існуючі там порядки.

Арсенал засобів і  методів боротьби з інакомислячими був досить різноманітним.

Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» ворганах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» в пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали– застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи.

Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення. Дисидентів в основному засуджували за «антирадянську агітацію і пропаганду», причому трактування цієї статті Кримінального кодексу було дуже широким.

Під таку кваліфікацію підпадали: розмови дисидентів на заборонені теми (навіть у родинному колі), зберігання та поширення забороненої літератури, «самвидаву» та ін. Досить часто дисидентів засуджували не як політичних а як карних злочинців.

Позбавлення волі було тільки одним із страшних покарань дисидентів, їх становище після засудження було важким, ув'язнення вони відбували, головним чином, у таборах посиленого режиму, де більшу частину часу проводили в ізольованих камерах. За найменшу провину їх саджали в штрафні ізолятори. Спроби апеляцій залишалися без відповідей, а ув'язнені жорстоко каралися.

Проте і в цих умовах політичні в'язні продовжували боротьбу. Дуже поширеним методом протесту було голодування. Але вмерти від  голоду політв'язень не мав права. Коли він досягав критичного стану, його починали годувати силоміць.

Крім звичайного ув'язнення, широко практикувалася відправка опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу.

Там вони знаходилися  в середовищі справді психічно хворих людей, їм, як і іншим пацієнтам, вводили  різноманітні медичні препарати, які  паралізували волю, пригнічували психіку, інтелект, пам'ять, емоції.

Якщо в'язень у таборі чи тюрмі після відбуття строку ув'язнення  мав надію вийти на волю, то в  «психушці» дисидентів можна було «лікувати» хоч до смерті. Серед жертв цього терору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк і багато інших. Загальна кількість дисидентів, що стали «пацієнтами» психлікарень, невідома. За підрахунками Л.Плюща, у 70-і роки в СРСР їх було близько двох тисяч.

Таким чином, влада намагалася всіма можливими засобами ізолювати від суспільства небезпечних для себе людей. Але ці методи вже відрізнялися вії методів 30-х років, коли керівництво країни здійснювало масове фізичне знищення своїх опонентів. Діяти такими засобами правляча верхівка в 60-80-і роки вже не наважувалась.

У непримиренній боротьбі з правлячим режимом український  опозиційний рух виховав у  своїх лавах цілу когорту благородних, відданих до кінця рідній землі і своєму народові борців, справжніх патріотів України.

Одним із перших українських дисидентів був львів'янин Михайло Горинь. Закінчивши філологічний факультет Львівського університету, він працював вчителем і вже тоді зарекомендував себе неординарною, критично мислячою особистістю. Свої патріотичні думки щодо становища України та її народу нерідко висловлював на сторінках місцевих періодичних видань.

Наприкінці 70-х років  учасники опозиційного руху починають  поступово переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи  й організації.

Одна з таких груп (взявши собі назву «Український національний фронт») діяла в Івано-Франківській області. Члени цієї групи займалися просвітницькою діяльністю і намагалися продовжити випуск «Українського вісника». Але розгорнути активну роботу їм так і не вдалося. В 1980 р. всі вони були заарештовані і засуджені на різні строки ув’язнення.

У цю робітничу спілку записалося близько 200 чоловік. Особливість  її полягала втому, що Асоціація стала  першою на той час альтернативною організацією офіційним профспілкам, що перебували піл контролем правлячої партії.

Але зазначене об'єднання  не було профспілкою в чистому  вигляді. В статуті Асоціації  проголошувалося, що її фундатори хотіли б допомогти тим, чиї права попрані. Звернення Асоціації до світової громадськості, а також її програмні завдання свідчать, що вона намагалася поєднати функції профспілки та правозахисної групи.

Внаслідок арештів і  переслідувань Асоціація вільної  профспілки припинила свою діяльність через три місяці після виникнення.

6.3. Посилення репресій проти дисидентів  у 1980-і рр. Репресії проти дисидентів не припинялися і в 1980-і роки.

В 1980 р. до в'язниць і таборів було відправлено чергову партію політв'язнів: Степана Хмару, Віталія Шевченка, Олеся Шевченка та інших. Наступного року внаслідок арештів була припинена діяльність Київського демократичного клубу, члени якого розробили Маніфест про внутрішній стан в СРСР і закликали щорічно відзначати День українського політв'язня.

У 1983-1984рр. органи КДБ м. Львова припинили діяльність Інтернаціонального революційного фронту (ІРФ ) ,  створеного  в 1979 р. Координаційну раду цієї молодіжної організації очолювала студентка університету Тетяна Метельова. 

ІРФ мав свої осередки у Києві, Херсоні, Ужгороді, Москві, Ленінграді та інших містах. Члени цієї організації ставили за мету ліквідувати владну монополію правлячої партії, репресивні органи, запровадити госпрозрахунок на підприємствах.

На початку 80-х років  опозиційні настрої починають проявлятись  і в армії, де серед молодих  офіцерів з'являлися люди, які відкрито виступали проти напівколоніального, на їх думку, становища України в складі Радянського Союзу.

У 60-80-і роки опозиційний  рух в Україні, незважаючи на відчутні втрати у своїх лавах, зумів зберегти загальну тенденцію, спрямовану на політичне, духовне і культурне відродження нації.

При цьому опозиційні сили, які виступали за суверенність України, не мали ні єдиної організаційної структури, ні цілісної програми. Значною мірою це зумовлювалося репресивними заходами влади проти інакомислячих.

Утім, український дисидентський  рух був надзвичайно широким – від марксистської платформи(П.Григоренко) до націонал-демократичної   (І.Дзюба), а від неї до платформи, близької до інтегрального націоналізму (В.Мороз), – і був реальною моральною та ідеологічною загрозою існуючій системі.

І хоч у заявах опозиційних сил переважав викривальний пафос, в їхніх ідеях було чимало позитивних пропозицій з оновлення тогочасних суспільних відносин і державною життя.

Виступаючи проти порушень прав людини, пропонуючи шляхи реформування суспільства на демократичних засадах, представники українського опозиційного руху тим самим допомагали багатьом людям усвідомити необхідність докорінних перетворень в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Саме представникам  опозиційного руху слід віддати пріоритет  у постановці практично всіх«перебудовчих» проблем, які постали у другій половині 80-х років.  

 

 

Висновки

 

Отже, Після усунення від влади М. Хрущова почалася поступова зміна політичного курсу країни від лібералізації до консерватизму у всіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. У той же час нове керівництво розуміло, що повернення до політики і практики сталінських часів неможливе. Тому був обраний курс, що забезпечував певний розвиток країни в соціально-економічній сфері зі збереженням існуючої системи. Л. Брежнєв виражав інтереси партійного апарату. Тому після його приходу до влади насамперед зміцніло становище номенклатури. Листопадовий (1964 р.) пленум ЦК КПРС прийняв рішення про об'єднання промислових і сільських, обласних і крайових партійних організацій і радянських органів. Вони знову почали функціонувати за територіальним принципом. Партноменклатура домоглася скасування положень партійного статуту, котра передбачали періодичне відновлення складу партійних органів. Тоді ж була відновлена посада Генерального секретаря ЦК КПРС, яким став Л. Брежнєв. Розросталася бюрократизація партійно-державного апарату.

Конституція СРСР 1977 р. і  Конституція УPCP 1978 p. розходилися  з реальним життям, закріплювали застійні явища в суспільстві. Господарем держави залишався апарат партійних органів і виконкомів рад, що фактично знаходився над законом.

У соціально-політичній і культурній сферах продовжували діяти  пережитки сталінізму, хоча й без  репресій: не здійснювалося право  на свободу слова, демократична активність людей визнавалася інакомисленням.

Концепція «розвинутого соціалізму» (етап порівняно тривалого  розвитку і всебічного удосконалення  радянського суспільства), висунута як альтернатива необґрунтованим хрущовським  теоріям безпосереднього будівництва  комунізму, набула чисто теоретичного характеру.

Частина істориків під  терміном «застій» має на увазі весь період перебування на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, а також перебування на цій  посаді Юрія Андропова і Костянтина Черненко. Відповідно до такого підходу період «застою» охоплює 1964-1985 рр. Однак необхідно враховувати, що в дійсності в другій половині 60-х рр. XX ст. темпи економічного розвитку СРСР стійко зростали, і сповільнилися лише з середини 70-х рр. Т.ч., «застоєм» можна вважати час з середини 70-х по середину 80-х рр. XX ст. У цей період темпи приросту промислового виробництва упали в 2 рази в порівнянні з кінцем 60-х рр. Розвиток економіки продовжувався за рахунок екстенсивних факторів: залучення нових джерел сировини і робочої сили, а також за рахунок доходів від продажу на зовнішньому ринку алмазів, золота, стратегічних енергоносіїв - нафти і газу. Сповільнилося впровадження у виробництво досягнень НТР, посилилася бюрократизація в керівництві народним господарством (до середини 80-х рр. XX ст. число союзних міністерств досягло сотні). Почали знижуватися темпи росту життєвого рівня основної маси міського населення, у той час як реальні доходи осіб, зайнятих у сільському господарстві, продовжували стійко зростати. На початку 80-х рр. посилилася повзуча інфляція, яка у ряді галузей не покривалася ростом заробітної плати.

Посиленню негативних тенденцій  в економіці сприяли зовнішні фактори: непомірні витрати на воєнно-стратегічне  протистояння зі США і HATO, економічна і торговельна дискримінація СРСР із боку провідних промислово розвитих держав, витрати на надання допомоги країнам, що розвивалися. З кінця 70-х рр. до цього додалися величезні витрати на ведення війни в Афганістану.

Проте, протягом 70-х —  першої половини 80-х рр. XX ст. здійснювалося все зростаюче масове будівництво дешевих державних квартир і іншого житла для населення (більше 100 млн. кв. м. щорічно), розширювалася сфера культурно-побутового і медичного обслуговування. У період правління Л. Брежнєва була реалізована безкоштовна загальна обов'язкова середня освіта, істотно розширена система вищої освіти, яка теж стала безкоштовною. Успішно реалізовувалися космічні програми народногосподарського значення.

У порівнянні з попереднім періодом значно збільшилися грошові  нагромадження основної маси населення, що дозволило реалізувати програму «масового народного автомобіля» (ВАЗ, ЗАЗ) і залучити в економіку нові капіталовкладення. Однак штучне стримування державою росту цін на робочу силу негативно позначалося на купівельній спроможності населення, що у свою чергу стримувало розвиток виробництва товарів масового споживання і ріст якості життя в цілому. За рівнем життя населення СРСР у цей період стійко займав місце в п'ятому десятку серед близько 200 країн світу.

Із середини 70-х рр. XX ст. посилилася безконтрольність партійно-державних і господарських керівників різного рівня. У складі ряду регіональних і галузевих еліт домінуюче положення зайняли угруповання, що використовували державну владу і право розпорядження матеріальними ресурсами для особистого збагачення. Прикриттю їхньої діяльності слугувала штучно створювана безгосподарність і плутанина на всіх рівнях керівництва. Центральна влада зберігала своє положення завдяки невтручанню у внутрішні справи регіонів. Після смерті Л. Брежнєва в листопаді 1982 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний прихильник посилення законності Юрій Андропов, однак він був важко хворий уже на момент свого обрання і не зміг скільки-небудь серйозно вплинути на положення справ у країні. Після його смерті Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний К. Черненко, який відігравав у управлінні країною майже декоративну роль.

У період «застою» економіка  СРСР продовжувала розвиватися по екстенсивному  шляху.

 

Список використаних джерел

 

1 Історія України нове бачення: У 2т./ Під редакцією В.А. Смолія, -К.,                       

1996.-с.363-407.

2.Історія України/Під ред. В.А.Смолія.-К.,1997.-С.341-359.

3.Бойко О. Історія  України.-К.,1999.-с.440-472.

4.Історія України:  навч.посібник.- с.326-360.

5.Політична думака українських радянських дисидентів // Лясяк-

Рудницький І.Нариси з історії України –Львів,1991.

6.Сторінки історії  України: XX ст.-К.,92.