Українські землі у складі Литви та Польщі: етнополітичні аспекти

     Міста поділялись на приватновласні та державні (королівські). Намагаючись вийти з-під влади феодала, міщани боролися за введення виборного місцевого самоврядування - "Магдебурзького права" (виникло у Німеччині близько 1188р.). Ця система передбачала податковий імунітет, судову незалежність, привілеїв торгівлі й ремеслах. Обираючи магістрат на чолі з війтом, міста формально виходили з-під влади феодалів та ставали опорою королівської влади у боротьбі зі свавіллям магнатів та шляхти. Першими дістали магдебурзьке право такі міста, як Санок (1339 р.), Львів (1356 р.), Луцьк (1432р.), Житомир (1444р.), Київ (1494 р.), Ковель (1518 р.), Торчин (1540 р.). Норми магдебурзького права прийшли на Україну не в німецькому оригіналі, а вже у переробці польських авторів ХVІ-ХVІІ ст. М.Яскера, Б. Гроїцького, П. Щербича, П.Кушевича і дещо відрізнялись від першоджерел змістом конкретних норм.

У цих збірниках закріплювались права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоврядування, громадянського, карного і процесуального права. Але більшість міст і містечок перебувала у приватній власності магнатів. Зокрема, у Київському воєводстві на початку XVII ст. налічувалось 206 міст, з яких 160 належали окремим власникам. Загалом в Україні понад 80% міст перебували у приватному володінні магнатів і шляхти (У 40-х р. XVII ст. в Україні було близько 1000 міст і містечок).

 За своїм соціальним становищем міщани поділялись на З основні групи: патриціат (купецько-лихварська верхівка, члени магістрату), поспільство (цехові майстри, середні та дрібні торговці) і міські низи (позацехові ремісники, підмайстри, наймити).

Українські міста ставали центрами ремесла і торгівлі. У першій половині XVII ст. в містах України жили ремісники 300 спеціальностей. Для захисту власних інтересів і встановлення монополії на виробництво товарів, ще у ХІУст. ремісники об'єднуються в професійні товариства - цехи. Але були й такі, котрі не входили до складу цехів. Вони називалися партачами (лат. "а рагте" - осторонь).

Міста були центрами, де на торгах і ярмарках відбувався торговий обмін сільськогосподарською та ремісничою продукцією. Торги, що відбувались один- два рази на тиждень, обслуговували місто та навколишню округу, а ярмарки -віддалені міста й землі. Вони проводилися один-три рази на рік у період релігійних постів та на свята.

     Основу міського населення складали українці. Але з другої половини ХІУст. збільшується чисельність іноземних колоністів. Причому в містах осідали переважно багаті бюргери (поляки та німці). І хоча питома вага їх у загальній кількості жителів міст була незначною, вони користувалися привілеями, захоплювали у свої руки міське управління, а отже, і монополію на ремесло й торгівлю, відтісняючи на задній план українських міщан. Особливо це відчувалося у галицько-волинських містах. Поряд з ними існували колонії вірмен, татар, євреїв та ін

В умовах наступу польської шляхти і католицької церкви для феодалів українського походження залишалось два шляхи: шлях ополячення і окатоличення та шлях орієнтації на Росію, який підтримав московський митрополит.

     Географічне положення Чернігово-Сіверської землі, яка знаходилася на межі Литовської і Московської держави, було дуже зручним для місцевих удільних князів, які починають від’їжджати до Москви. Відхід у чужу державу членів вищих станів, князів і бояр був звичним у Середньовіччі. Він був характерним як для Литви, так і для Москви. Із Литви "бігали'' в Москву, а із Москви в Литву. Але такий відхід не був цікавим для держави, а для особ,стості, що відходила, був збитковим (його землі і майно на батьківщині конфісковувалися, і він залишався без засобів до існування.

З приєднанням величезних східноєвропейських просторів становище Великого князівства Литовського на зовнішньополітичній арені не поліпшилося. Тиск Тевтонського ордену з північного заходу не зменшився. З півдня значної шкоди завдавали набіги кримських татар. Ще грізніша небезпека насувалася з боку централізованого Московського князівства, що проголосило своїм гаслом "збирання руських земель".

У Литві після смерті Ольгерда (1377 р.), коли великокнязівський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства: Ягайло - його молодший син від другого шлюбу з тверською князівною Уляною. Це викликало обурення старших Ольгердовичів; окремі з них, навіть, відмовились визнавати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу до угорського князя Людовіка Великого (Федір Ольгердович) - та московського князя Дмитра Івановича - (Андрій Ольгердович). Останній у грудні 1379 р. разом з князем Дмитром Михайловичем Боброк-Волинським і Володимиром Андрійовичем Серпуховським здійснив рейд у глиб Чернігово -Сіверщини, в результаті якого на службу до Москви перейшов брат Андрія, Дмитро Ольгердович Трубчевський.

Князь Ягайло був ослаблений боротьбою з братами за батьківській спадок, але угоду з еміром Мамаєм про спільний виступ проти Москви підтримав. Крім того, у травні 1380 р. князь уклав мирний договір з Орденом, щоб звільнити всі свої війська для походу проти московського князя Дмитра Івановича.

Однак, в Литві не всі схвалили цю політику. Князь Кейстут, послідовний противник німців, у 1381 р. відсторонив від влади свого племінника Ягайла і уклав союз з Москвою. Проти нього виступив Новгород-Сіверський князь Дмитро Корибут. Кейстут спрямував на Корибута військо, але зазнав поразки. Згодом, за наказом небожа, Кейстут був таємно задушений. Месником за батька виступив князь Вітовт (Вітаутас) Кейстутович, котрий вдався до допомоги Ордена.

Виснажливі війни, людські жертви і територіальні втрати спонукали Ягайлу до пошуків надійного союзника для організації опору зазіханням сусідніх держав. Ним виявилося Королівство Польське.

Тевтонський орден становив загрозу і для Польської держави. У політичних колах зріла ідея об'єднання Литви та Польщі з метою організації боротьби зі спільним ворогом - німецькими хрестоносцями.

 14 серпня 1385р, в містечку Крево литовський князь та одинадцятирічна польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичного блоку двох держав. За умовами Кревської унії, Велике князівство Литовське зобов'язувалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тис. флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги (вони були заручені) та навічно приєднати литовські, білоруські й українські землі до Польщі

 Кревська унія Литви і Польщі 1385р. була скріплена шлюбом Ягайла з польською королевою Ядвігою у березні1386р. Ягайло під іменем Владислава став королем Польщі. А вже 1387р. захопив і приєднав до Польщі Галицьку Русь.

За умовами Кревської унії, Велике князівство Литовське зобов'язувалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тис. флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги (вони були заручені) та навічно приєднати литовські, білоруські й українські землі до Польщі.

Противниками унії були українські і литовські аристократи. Об'єднавшись навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта Кейстутовича, вони почали боротьбу, яка закінчилася компромісом. У 1392р. Ягайло змушений був підписати з Вітовтом у м. Острог угоду, за якою Литовське князівство зберігалося, а Вітовт був проголошений довічним великим князем Литви, але з визнанням себе васалом польської корони. Велике князівство Литовське зберігало автономію, українські землі залишилися в його складі, тобто не переходили до Польщі, що фактично означало анулювання договору в Крево. Городельський сейм 1413 року надав Литві гарантії того, що навіть після смерті Вітовта, вона матиме статус держави з власними органами управління. До 1569 року Велике князівство Литовське, маючи тісні стосунки з польською короною, існувало як самостійне державне утворення. У Польщі та Великому князівстві Литовському відносини всередині правлячих станів будувалися на засадах васалітету. Земля була власністю верховного сюзерена, який передавав її васалам за службу, перед усім військову. Найбільш високе становище серед української еліти займали князі і магнати (50-70 сімей). Вони володіли багатьма маєтками і під час війни виставляли військові загони під власними прапорами. Найчисельнішу групу складали бояри. З часом усі землевласники дістали узагальнену назву - шляхта.

На відміну від дворян інших європейських країн польська шляхта домоглася величезних прав, у тому числі право обирати королів і обмежувати королівську владу. Під час обрання Казиміра IV у 1447 р. польським королем за магнатами закріпилося право вотчинного суду. Але білорусько-українська православна аристократія була усунута від джерел збагачення й вищих адміністративних посад, і хоча у 1434 р. король Польщі Сигізмунд зрівняв православну шляхту в правах з католиками, в реальному житті дискримінація щодо православних аристократів зберігалась.

Постійні сутички литовських військ з московськими, у яких воєнне щастя схилялось то в один, то в інший бік; добровільні відходи в московське підданство цілих територій змусили литовські власті шукати виходу із скрутного становища. Останні Ягеллони: Сигізмунд І (1506 - 1548), та його син Сигізмунд II Август (1548-1572), у вирішенні державних справ здійснювали політику віротерпимості і не піддавалися впливу польської католицької ієрархії. Хоча неодноразово підтверджували дискримінаційний щодо православних Городельський привілей. Високі державні посади в Литві в цей час займали православні магнати: К. Острозький- староста брацлавський і вінницький, воєвода трокський, каштелян віденський і великий гетьман литовський; О. Юр'євич - воєвода вітебський; Д. Путятич, І. Глинський, О. Гольшанський, Ю. Ходкевич, А. Немирович, І. Ходкевич - воєводи київські; І. Сапега - воєвода підляшський, І. Горностай - воєвода трокський та інші. Всі вони вірно служили Литві. Князь К. Острозький у 1514 р. розгромив під Оршею московських воєвод; в руки переможців потрапили вся артилерія й головнокомандувач. Король Сигізмунд І двічі влаштовував йому тріумфи у Києві і Вільно, чого не удостоювався жоден з воєнних діячів Литви.

 В 1563р. на Віленському сеймі Сигізмунд II Август проголосив привілей, який і скасував усі обмеження щодо православних; встановлювалися рівні права для всіх християн - католиків, православних і протестантів. Принцип віротерпимості став у Литві нормою практики і закріпився юридично, але не надовго

українськими і білоруськими землями в єдиний польський державний організм -"шляхетську республіку".

2.3. Люблінська унія 1569 р. та утворення Речі Посполитої

У

 другій половині XVI ст. ситуацію у Східній Європі, в основному, визначали три держави: Польща (Річ Посполита), Росія і Швеція. Територіальні амбіції цих трьох країн підігрівалися не лише традиційним суперництвом, але й відсутністю встановлених на місцевості та офіційно визнаних кордонів.

З кінця XV ст. головним напрямком експансії російських царів стала територія Великого князівства Литовського. Нездатність Литви (частково й Польщі) поодинці відбивати зовнішню загрозу призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа (обраного королем 1548 р.) можна говорити про цілеспрямоване польсько - литовське зближення. У часи Лівонської війни 1558-1563 р. московське військо захопило Полоцьк. На боці Москви воювали Швеція й Данія. Становище Литви було критичним. Для участі у Лівонській війні були необхідні величезні кошти та військо. Саме тому литовські, українські й білоруські шляхтичі вимагали від великого князя литовського унії з Польщею. Це був зовнішній фактор. Ще важливішими причинами підтримки шляхтою унії було бажання добитися таких же привілеїв, які мала польська шляхта, а також незадоволення засиллям можновладної еліти (магнатів).

Проти унії виступали великі литовські, українські й білоруські магнати, бо вони передбачали обмеження свого політичного панування. До того ж у Польщі, головною політичною та економічною силою була шляхта, оскільки за рішенням польського Сейму 1566 р. всі отримані раніше магнатські маєтності поверталися державі, а нові надавалися тільки за згодою загального Сейму.  Для проведення унії Сигізмунд ІІ Август скликав у січні 1569 р. у м. Любліні польсько-литовський сейм. Литовські й польські посли висунули свої умови унії, які в багатьох позиціях не збігалися. Проект унії, поданий послами Великого князівства Литовського, передбачав широку автономію й навіть окрему монету. польські посли, навпаки, пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польщею в одну державу з одним королем і спільним Сеймом. У Великому князівстві Литовському лишалися своя адміністрація й судочинство. Сигізмунд ІІ Август став на бік поляків. Тоді князі К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзівілл покинули Сейм. У цей час король, спираючись на підтримку менш заможної шляхти, у березні й травні приєднав до Польщі Волинь і Підляшшя, а 5 червня включив до складу польської корони Брацлавщину та Київщину. Слід зазначити дві обставини цієї акції. Загарбання українських земель обґрунтовувалося тим, що нібито, вони колись належали Польщі та що вона від того мала й матиме неабияку користь. Про інтереси Литви як держави, не згадувалося, тим більше про інтереси українського народу.

Територія Великого князівства Литовського зменшилася вдвічі. Литовські делегати повернулися на сейм і просили не відбирати вних маєтності й зберегти певну автономію Литви.Вони добилися для своєі держави лише окремоі печатки, гербу,фінансів,адміністрації та війська.

 Найзапекліший опір унії чинили українські магнати О.Чарторийський, К. Острозький,Б.Корецький,К.Вишневецький. Проте й вони невдовзі поступилися, висловившись так: „Заявляємо вашій королівській милості, що ми приєднуємось як вільні й свобідні – з тим,щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях...”

Люблінська унія 1569 р. - угода про об'єднання Польщі й Литви в єдину державу - Річ Посполиту ("справа народна",букв.-республіка) була попередньо підписана 28 червня 1569 р. на спільному засіданні депутатів польського та литовського сеймів. 1 липня 1569р., коли литовські делегати повернулися на Сейм і погодилися з планом створення Речі Посполитої відбулося остаточне укладення Люблінської унії.

 Акт про возз'єднання визнавав, що король Речі Посполитої є виборним і одночасно обіймає два престоли - польський королівський та литовський великокнязівський. Створювалися об'єднаний Сейм, загальна грошова система; польська шляхта дістала право володіння земельними угіддями на всій території країни.. Водночас Литва зберегла власний герб, державну печатку, законодавство, армію, фінанси та адміністрацію. Таким чином, більшість українських регіонів опинилися під владою польської шляхти. Лише частина українського Полісся (прикордонні з Білоруссю землі) залишалася у Литви, північну Буковину утримувала Молдова (з 1514 р. - Туреччина). Східну частину Карпатської України після 1526 р. опанувала Австрія, західну - Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля контролювалася до 1618 р. Росією.