Українські землі у складі Литви та Польщі: етнополітичні аспекти

Після Люблінської унії 1569 р. і утворення Речі Посполитої на українських землях відбуваються зміни в адміністративному управлінні. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й великому Сеймові, до якого входили магнати, шляхта й верхівка католицького духовенства. Територія Речі Посполитої поділялася на воєводства. Українські землі поділялися на 6 воєводств: Руське (землі: Львівська, Галицька, Перемишльська, Сяноцька, Холмська), Белзьке (повіти: Бузький, Тородельський, Грабовецький), Волинське (повіти: Володимирський, Луцький, Кременецький), Подільське (повіти: Кам'янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський), Брацлавське (повіти: Брацлавський, Вінницький), Київське (повіти: Київський. Овруцький, Житомирський).

На чолі воєводства стояли воєводи. Воєводства поділялися на повіти, їх очолювали старости і каштеляни (коменданти фортець).

Зазнала змін і судова система. За прикладом Польщі на українських землях у кожному повіті були впроваджені гродські й земські суди. Гродський (від "грод"- замок, фортеця) суд очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд був становим - шляхетським, і обирався місцевою шляхтою. На своїх сесіях він розглядав різні цивільні справи й межові суперечки шляхти та вирішував конфлікти щодо нерухомого майна.

Литовський Статут і українська мова вживалися в судово-адміністративних установах трьох воєводств: Волинському, Брацлавському й Київському. Крім того, вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.

У волостях і повітах діяли місцеві сеймики, у яких шляхта вирішувала справи місцевого порядку і обирала судових урядовців та своїх представників до загальних Сеймів і трибуналів.

Після 1569 р. більшість українських земель було зайнято польськими магнатськими родинами, які мали там необмежену владу. Посилюється кріпосний гніт. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі наслідки: передусім, сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії; але в той же час возз'єднала українські землі, забезпечила розвиток культурно-освітнього руху, знайомство із західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення у боротьбі за національне виживання

Після захоплення Візантії турками-османами у 1453р. Київська митрополія залишилася "без нагляду" патріархів Константинополя. Пристосування до османського панування було нелегким. Християнство в мусульманській Туреччині вважалося другорядною релігією. Грецька православна церква боролася за виживання. Тільки протягом другої половини XV ст. змінилося 18 константинопольських патріархів, а в XVI ст. - 22.

Київська митрополія, яку відновили у 1458р., охоплювала 10 єпископств на Україні та в Білорусії і була під верховенством Константинопольського патріарха.

Але, дотримуючись тогочасної практики, великі князі Литви, а згодом і королі польські прибрали собі право покровительства, тобто змогли призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. З 9 митрополитів XVI ст, від Іони II (1502-1507) до Михайла Рогози (1589-1599), жодного не обирав церковний собор, всі вони призначалися королем і благословлялися після цього патріархом. Ще згубнішою була корупція, породжувана покровительством світської влади. Нововисвячені на священиків шукачі поживи часто підкупом здобували сан єпископа, відтак отримуючи можливість плюндрувати свої єпархії, розпродуючи ікони, коштовності та землі. Негідно поводилося навіть найвище духовенство. Так, митрополит Онісифер Дівочка, дозволяв єпископам одружуватись навіть тричі; єпископ Кирило Терлецький постав перед судом за підозрою у вбивстві, зґвалтуванні й погрозах; єпископ Іон Борзобогатий вимагав у прихожан плату за відвідування церкви. "Беручи приклад із своїх ієрархів, парафіяльні священики поводилися так ганебно, що сучасники скаржилися, ніби серед них можна було зустріти самі лише "людські покидьки", які скоріше підуть до шинку, ніж до церкви", - пише  Д. Дорошенко,

За таких умов культурний вплив православ'я був дуже обмежений. Школи, ці колись найбільш привабливі установи церкви, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання та катехізису. Православна церква за рівнем освіти поступалася католицькій. Вона культурно зубожіла, її література обмежувалася церковними книгами. Той, хто прагнув здобути високу освіту в західноєвропейських університетах та прилучитися до європейської культури, мусив звертатися до латинських книг і переходити (назовсім чи тимчасово) в католицтво.

Орден Єзуїтів, збираючи в своїх лавах відданих і добре освічених членів, заснував по всій Речі Посполитій цілу мережу колегій. Єзуїти не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську і православну молодь, їхні найкращі полемісти, й серед них Пйотр Скарга, бичували у проповідях та на відкритих диспутах догматизм та культурну відсталість, приписувані православ'ю. У своєму трактаті "Про єдність церкви Божої" Скарга доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом. "Греки обдурили тебе, о руський народе, - писав Скарга, - бо, давши тобі святу віру, вони не дали грецької мови, змусивши тебе використовувати слов'янську, аби ти ніколи не зміг дійти до правдивого розуміння і знання... адже за допомогою слов'янської мови ніколи не можна пізнати істину".

Українська знать, як і всяка знать, за своїм єством була чутливою до власного соціального статусу, й пов'язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього, українські аристократи стали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним - польську мову та культуру.

Найхарактернішим прикладом відступництва українського шляхтича від православ'я може бути Вишневецький Ієремія (Ярема) (1612 - 1651р.р.) - син православних батьків Михайла Вишневецького і Раїни Могилянки. Він учився в Єзуїтському колегіумі у Львові, вивчав воєнну справу в Італії та Іспанії. Ієремія навіть не зважив на заповіт своєї матері, яка на смертній постелі молила і закликала страшними клятвами свого сина зберегти віру батьків; не зважив він і на поради свого дядька по матері Петра Могили, який також закликав його залишитися при вірі своїх предків. Зразу ж після смерті матері Ієремія, під впливом єзуїтів, у 1631 р. прийняв католицтво і почав настирливо насаджувати католицизм у своїх неосяжних володіннях на Лівобережжі, побудував костьоли в Прилуках, Лубнах, Ромнах, Лохвиці, Білому Камені, Мошнах. З початком Визвольної війни пішов зі своїм загоном на Правобережжя, де проводив жорстокі екзекуції українського населення. Свою жорстокість він здійснював люто, перевершуючи поляків, турків і татар. Очолював магнатські кола, які вимагали жорстокої розправи з повстанцями та встановлення шляхетського панування на Україні. Здобув собі славу першого героя панської Польщі, а український народ затаврував його жорстокість і бузувірство у своїх думах та історичних піснях.

Незважаючи на свою ослабленість, православ'я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невелика купка українських магнатів, що лишались відданими давній вірі, засновували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Ходкевич надав притулок у своєму маєтку в Заблудові Івану Федорову (друкарю). У 1570 р. на території своїх володінь заснував школу та друкарню князь Юрій Слуцький. Підтримав православ'я і князь Андрій Курбський, який у 1570 р. оселився на Волині. Але найбільші заслуги перед православною церквою мав князь Костянтин Острозький. Це в його маєтку - місті Острозі у 1576 р. була заснована Слов'яно-греко-латинська академія, навколо якої згуртувалися вчені й письменники (Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, Василь Суразький, Ян Лятос, Кирило Лукарис). 1620 р. онука князя Ганна Ходкевич реорганізувала академію в єзуїтський колегіум.

Церковна криза зумовила втручання у релігійні справи міщанства, організованого в братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. У 1586 р. від Антіохійського патріарха Йоакима V (бл. 1581-1592 р.р.) Львівське Успенське братство, а згодом і братства Києва та Луцька отримали право контролювати духовенство й підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо константинопольському патріарху. Це право називалося ставропігією, а братства стали ставропігійними. Братства також встановлювали через грецьких церковних служителів зв'язки з Москвою, отримували матеріальну допомогу для діяльності своїх шкіл і друкарень.

Поступово на Україні визріває думка про доцільність унії (об'єднання) православної та католицької церков. Від унії очікувалося досягнення єдності віри і згоди усіх християн, урівнення прав православних з католиками в державі. Вище духовенство в Україні прагнуло одержати рівні права з польським, аристократія мріяла про високі посади в структурах управління Речі Посполитої. Польський король, урядовці, єзуїти прагнули через релігійну єдність тісніше прив'язати Україну та Білорусію до Польщі й віддалити їх від небезпечного впливу сусідньої православної Москви.

Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало, очевидно, й утворення 1589 р. сильного Московського патріархату, який відразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями у Речі Посполитій. За ініціативою Львівського владики Г. Балабана з 1590 р. у глибокій таємниці йшли переговори єпископів про підготовку релігійного союзу України й Білорусі з Римом. Перша грамота про згоду православних єпископів на унію була складена 24 червня 1591 р. і підписана Луцьким єпископом Кирилом Терлецьким, Львівським єпископом Гедеоном Балабаном, Пінським єпископом Леонтієм Пельчицьким і Холмським єпископом Діонісієм Збируйським. Ще до поїздки в Рим польський король грамотою від 18 травня 1592. р. надав привілеї єпископам, які погодилися прийняти унію. У грудні 1594 р. єпископи К.Терлецький та І. Потій розробили план і деталі переходу православних парафій під владу папи римського. 1 червня 1595р. Київський митрополит М. Рогоза, єпископи: Володимирський -  І. Потій, Луцький - К.Терлецький, Пінський - Л. Пельчицький і Кобринський архімандрит І. Гоголь підписали докладні умови (артикули) унії для представлення папі і королю, а 12 червня митрополит і всі єпископи підписали соборне послання до папи з висловленням згоди на прийняття унії. Ці два документи представляли собою все необхідне для поїздки І. Потія і К.Терлецького в Рим, яких король призначив послами до папи ще в травні 1594р. 24 вересня 1595 р. посланці виїхали до Риму і прибули туди 15 листопада. 23 грудня відбулася заключна аудієнція у папи Климента VIII, де він дав офіційну згоду на унію, а єпископи принесли присягу на вірність папі.

6-10 жовтня 1596 р, у Бресті (Бересті, Бристі) в церкві святого Миколая відкрився церковний собор, який проголосив унію - перехід православної церква під владу римського папи. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова - мовою богослужіння. Уніатське духовенство звільнялось від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті (але уніатський митрополит одержав місце в сенаті лише 1790р.- всього за 5 років до ліквідації Польської державності). Водночас у будинку князя К.Острозького представники православного духовенства, владики з Олександрії, Константинополя та інших міст прокляли акт унії.

 Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого - колишні ієрархи (митрополит, 5 єпископів і 3 архімандрити), підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко- католицька, як її згодом стали називати.

Для України й Білорусії Берестейський (Брестський) собор означав ускладнення й загострення релігійної атмосфери. Рим розглядав унію не як акт об'єднання двох церков, а як повернення православних "у лоно Римської католицької церкви". Тобто, було взято курс на повне поглинення православної церкви католицизмом. Унія спричинила розкол української нації на конфесійній основі на непримиренно ворожі табори, поділ єдиної раніше церкви на православну й уніатську та жорстоку боротьбу між ними.

Польський король Сигізмунд III Ваза оголосив Брестську унію обов'язковою для православного духовенства і всіх віруючих. Наступ проти православ'я провадився в кількох напрямках. Православним чинилися перешкоди в обійманні посад у міському самоуправлінні та економічній сфері життя. Відбувалося масове закриття православних церков і монастирів, позбавлення їх маєтностей, які часто передавалися уніатам, що вело до ненависті і боротьби між православними та уніатами. Всіляко принижувався престиж православної церкви, поширювалася практика заборони виконувати святі таїнства і обряди. Далеко не поодинокими були випадки примусового навернення мешканців міст і сіл в уніатство чи католицтво. (Князь Владислав Заславський у 1630 р. наказав усім священикам церков, що перебували в його маєтках, прийняти уніатство).

На захист православної церкви стало козацтво. В 1610 р. воно не дозволило уніатському митрополиту Іпатію Потію підпорядкувати собі Київські церкви й схилити місцеве духовенство до унії. В 1615 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний разом з Військом Запорозьким вступив до Богоявленського братства, яке протистояло поширенню католицизма й уніатства.

Козацтво, захищаючи православ'я, вдавалося не лише до аргументів слова, а й до шаблі. Козаками було вбито в 1618 р. намісника уніатської церкви в Києві митрополита А. Грековича, міського війта Ф. Ходика, у 1623 р. у Вітебську був убитий архієпископ - уніат Й. Кунцевич, козаки погрожували розправою членам церковного собору 1629 р.

Папський нунцій Каміло Торес у 1622 р. сповіщав Римську курію: „ Все робиться для того, щоб зламати опір православних, але перешкоджає цьому козацтво - народ войовничий і сміливий ... Козаки стають на захист православ'я часом з проханням, часом з погрозою, але завжди зі зброєю у руках."