Автор работы: Пользователь скрыл имя, 05 Марта 2014 в 18:47, контрольная работа
Друга світова війна по праву вважається найбільшою трагедією людства за всю історію: десятки мільйонів людей убитих, не менше скалічених, жахливі злочини проти людства нацистів, сотні тисяч замордованих у концентраційних таборах. Україна, знаходячись на межі Європи та Азії опинилася в самому епіцентрі цієї жахливої війни.
Метою даної роботи є реферативний виклад основних подій та явищ, що мали місце на території України та на перших етапах Другої світової війни. Основна увага спрямована на визначення місця України в планах учасників війни, описуються напад нацистської Німеччини на Радянський союз та встановлення окупаційного режиму в Україні, висвітлюється діяльність організацій руху опору, таких як УПА та радянські партизани.
Від цього моменту обидві сторони почали готуватися до війни. Радянський посол в Лондоні вів переговори з метою дізнатися, що отримає СРСР у разі вступу до війни на боці англійців. А Гітлер вже 18 грудня 1940 року підписав директиву №21, відому як план «Барбаросса» - план ведення військових дій проти СРСР. Вже після війни в Радянському Союзі пропагандою було створено міф про «раптовий» напад Німеччини, щоб пояснити колосальні втрати в перші місяці війни, однак сучасні дослідники переконані, що в Москві вже наприкінці грудня 1940 р. були відомі основні положення плану «Барбаросса», проте радянське керівництво невірно інтерпретувало дані розвідки. Військове командування радянських військ не могло повірити в те, що німці реально планують за літо 1941 року знищити багатомільйонну Червону армію. План «Барбаросса» вважали дезінформацією, підкинутою англійцями для провокації Радянського Союзу на підготовку війни проти Німеччини.
Пізніше Сталін заявив:
«Ми до якогось часу тримали лінію на оборону. А тепер, коли ми нашу армію реконструювали, наситили технікою для сучасного бою, коли ми стали сильнішими, тепер слід перейти від оборони в наступ. Забезпечуючи оборону нашої країни, ми зобов’язані діяти наступальним чином».
Одразу ж після виступу Сталіна 5 травня в Генеральному штабі Червоної армії було розроблено план удару по німецьких військах. О 3-й годині ранку 22 червня 1941 р. німецька артилерія та авіація нанесли масований удар по радянських військах. У перші години війни бомбардуванню піддалися всі міста в західних областях СРСР, а також Київ, Одеса, Севастополь, Мінськ, Мурманськ; під приціл в першу чергу потрапляли аеродроми, залізниця, склади з боєприпасами. До вечора 22 червня у Москві остаточно переконалися, що розпочалася війна. Тоді було вирішено реалізовувати плани наступу на захід, розроблені до війни, незважаючи на реалії. Маршал Тимошенко поставив перед військами завдання вторгнутися в території Польщі, що відійшли до Німеччини, і до 24 червня оволодіти Любліном. Проте здійснити наступ на практиці не вдалося.
В перший день війни німецька авіація зуміла знищити понад 1800 радянських літаків, що стояли на аеродромах на відстані 15 км від кордону. До 30 червня радянська авіація втратила більше 3 тис. літаків проти 670 з німецького боку. Через загальний хаос в багатьох дивізіях червоноармійці просто розбігалися, залишаючи бойову техніку – наприклад, через паніку «розпалися» вже до 24 червня 22-й механізований та 27-й стрілецький корпуси.
До 6 липня 1941 року радянські війська Південно-Західного фронту втратили до 140 тис. дезертирами, 66 тис. пораненими і 25 тис. убитими. 7-8 липня гітлерівські танкові з’єднання прорвали оборону радянських військ, захопили Бердичів і Житомир. 11 липня в зовнішньому секторі Київського укріпрайону розпочалися перші бої за Київ. До кінця осені 1941 року німецько-румунські війська зайняли майже весь південь України.
З 31 липня по 16 серпня 1941 року вермахт проводив генеральний штурм Києва. Для захоплення міста німцям довелося призупинити наступ на Москву. 19 вересня німці увійшли до Києва16.
Німецькі війська без особливих проблем заволоділи Лівобережною та Слобідською Україною, створивши загрозу оточення військам Південного фронту. До речі, у верхівки нацистської партії були різні погляди на майбутнє захоплених на Сході земель. Частина виступала за перетворення їх на класичні колонії. Інша частина виступала за формування у Східінй Європі комплексу напівзалежних від Німеччини ерзац держав, які будуть виконувати роль сировинно-аграрного придатка для німецької економіки та ринку збуту для німецьких промислових товарів, а також стануть бар’єром для російської експансії на захід і відродження російського імперіалізму у будь-яких формах17.
Гітлер тривалий час не розкривав своїх задумів стосовно території України. У липні 1940 року він публічно заявив про створення буферних держав – України, Прибалтики і Білорусії. У грудні того ж року Гітлер наголосив, що всю територію СРСР слід «поділити на низку держав з власними урядами, які готові укласти з нами мирні угоди». Перед війною Гітлер остаточно схилився до думки про повну колонізацію України, хоча плани колонізації наказав розробляти ще з 1940 року18.
7 квітня 1941 року Розенберг
подав до канцелярії Гітлера
додаток до свого меморандуму.
В додатку визначалися
Очевидно, що у квітні 1941 року Гітлер вважав пропозиції Розенберга достатньо раціональними, оскільки саме його було призначено 20 квітня «уповноваженим з центрального контролю над питаннями, пов’язаними зі східноєвропейськими областями». А. Розенберг видав «Загальні інструкції для всіх райхскомісаріатів окупованих східних територій», у яких відзначав: «Перед імперським комісаріатом «Остланд», який включатиме Білорусь, стоятиме завдання підготуватися до майбутнього поступового перетворення його в греманізований протекторат для тіснішого зв’язку з Німеччиною. Україна стане незалежною державою у союзі з Німеччиною, а Кавказ із розташованими поряд північними територіями стане федеративною державою із німецьким повноважним представником. Переконуючи вище керівництво Німеччини у правоті власних ідей щодо окупованих земель на Сході, Розенберг 20 червня 1941 року у публічному виступі наголосив, що «російське панування всюди сьогодні домінує в Україні. Звідси постає перед Німеччиною завдання – забезпечити свободу українському народові». На противагу проектам Розенберга, прихильники тотальної колонізації німцями східноєвропейського простору розробляли власне бачення майбутнього регіону. Провідником ідеї перетворення Східної Європи на німецьку колонію став рейхсфюрер СС Г.Гіммлер. 28 травня 1940 року він подав Гітлерові доповідну записку, в якій підкреслював, що необхідність майбутнього поділу території СРСР зовсім не означає створення на його території незалежних держав. 24 червня 1940 року Гіммлер виклав у письмовому вигляді своє бачення методів колонізації східних просторів. Він передбачав переселення мільйонів німців у східноєвропейський регіон, використання місцевого слов’янського населення як робочої сили з майбутнім його знищенням.
У перші дні війни проти СРРС Гітлер намагався приховати справжньої наміри щодо майбутнього окупованих земель Східної Європи. Він продовжував прикриватися риторикою про «звільнення народів Європи від більшовицького ярма». Проте справжні наміри Гітлера проявилися лише після того, коли німецькі війська переправилися через Дніпро.
Першопочатково вся повнота адміністративної влади на окупованих східних територіях належала командуванню збройних сил Німеччини, Угорщини та Румунії. 25 червня 1941 року Гітлер своїм наказом надав командуванню вермахту відповідні розпорядження. Про довготермінові плани щодо окупованих земель почала йти мова з 16 липня 1941 року на нараді керівників нацистської партії, німецької армії та держави. Саме на ній, серед інших питань, було вирішено призначити райхскомісаром України Еріка Коха19.
Втілюючи рішення наради, 17 липня Гітлер віддав наказ про створення цивільного управління окупованих території СРСР. Всі окуповані на сході землі підпорядковувалися міністерству окупованих територій Сходу, керівником якого призначили А. Розенберга. Всі територія мала бути поділена на райхскомісаріати, на чолі яких мали стати райхскомісари. Райхскомісаріати мали поділятися на генеральні округи на чолі з генеральними комісарами, а генеральні округи ділилися на звичайні округи, очолювані гаупткомісарами. Гітлер залишав за собою право призначати райхскомісарів та генеральних комісарів, усіх інших чиновників міг призначати Розенберг.
Українські землі, відібрані Радянським Союзом у Румунії в 1940 р., згідно з німецько-румунською угодою від 19 липня 1941 року передавалися на постійне управління Румунії. Ізмаїльська область УРСР та шість повітів Молдавської РСР, які розташовувалися на західному березі Дністра, утворювали румунське губернаторство «Бессарабія» із центром у Кишиневі. Територія Чернівецької області України та деякі північні повіти Молдавії об’єднувалися із Південною Буковиною в губернаторство «Буковина» (центр - Чернівці), а територія між Дністром та Південним Бугом (Одеська область, західні райони Миколаївської області, південні райони Вінницької області) виділялися в окремий регіон – губернаторство «Трансністрія» із центром в Одесі. Трансністрія охоплювала 100 тис. км2.20
Протягом років окупації з України було забрано 23 млн. т зернових і борошна, 2 млн. т картоплі, овочів і фруктів, 100 тис. т бобових, 610 тис. т соняшникового насіння, 35 тис. т масла, 4,5 тис. т меду, 155 тис. т цукру, 10 тис. т повидла, 320 млн. шт. яєць, 5 тис. т бавовни, 7 тис. т вовни, 55 тис. т коноплі та льону, 250 тис. л пива, 70 тис. л спирту, 7,6 млн. голів великої рогатої худоби, 9,3 млн. свиней, 7 млн. овець, 59,2 млн. шт. домашніх птахів, 3,3 млн. коней, 6 тис. т риби тощо. Поряд з харчовими та промисловими продуктами гітлерівці вивозили до Німеччини і людей, щоб компенсувати нестачу рук для німецької промисловості. 24 лютого 1942 року міністерство у справах окупованих областей на Сході розпорядилося набрати з України не менше 290 тисяч сільськогосподарських і 180 тисяч промислових робітників. Неможливість отримати такий контингент добровільним шляхом призвела до того, що німці розпочали насильницьке вивезення людей з України на роботу до рейху. Загалом з території України в роки окупації було вивезено 2 млн. 400 тис. чоловік, що становило 48% усіх «остарбайтерів», що походили з території СРСР.
Одним із видатних явищ Другої світової війни є антифашистський рух опору в Європі. Антифашистська боротьба велася в усіх країнах, що опинилися під владою нацистів та їх союзників. Рух опору – визвольний рух проти внутрішнього і зовнішнього фашизму за відновлення національної незалежності та державного суверенітету окупованих країн, а також країн партизанського блоку, що виражався у діях партизанських загонів, підпілля, масовому зриві населенням воєнних, економічних і політичних заходів окупантів21.
Комуністичне підпілля почало формуватися з початку відступу Червоної армії на Схід. 18 липня 1941 року ЦК ВКП (б) видав постанову «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ», за якою передбачалося розгорнути мережу більшовицьких підпільних організацій на захопленій території для протидії окупантам22. Активно залучалися до підпілля ті комуністи, які отримали досвід збройної боротьби під час громадянської війни, але їх було небагато. Переважна більшість членів підпілля не мала жодного досвіду партизанської діяльності. Вже станом на 10 жовтня 1941 року комуністичне підпілля складалося з 5,5 тис. комуністів та близько тисячі комсомольців.
Окрему підпільну мережу формували радянські органи держбезпеки – НКВС. Перебуваючи на окупованій території, спецгрупи органів держбезпеки не лише вели розвідувальну діяльність, а й вели боротьбу з внутрішнім ворогом. Вони зазвичай уникали бойової діяльності, концентруючись на теорії проти представників окупаційної адміністрації. Всього під час відступу Червоної армії було залишено на окупованій території понад 12 тисяч агентів НКВС. Ще близько 4 тисяч агентів було перекинуто через лінію фронту до кінця 1941 року23.
З 30 червня 1941 року почалося створення мережі озброєних партизанських загонів. Було створено оперативну групу ЦК КП(б)У та Особливу групу при НКВС (згодом – 4-те відділення НКВС) для організації партизанських загонів та підготовки кадрів. На 1 травня 1942 року в Україні діяло 37 партизанських загонів з 1918 учасниками. Партизанський рух активізується головним чином після зими 1943 р. На 1 квітня 1943 року в Україні вже діяло 74 загони і з’єднання загальною чисельністю 15 тис. бійців. Диверсійна діяльність партизанських загонів проявлялася в таких заходах, як підрив мостів та залізниць, напади на дрібні загони нацистів чи органи місцевої адміністрації. Окремо варто відзначити партизанські рейди: Карпатський рейд С.Ковпака, рейди Я.Мельника та М.Наумова.
УПА формувалася протягом весни-літа 1942 року. В цей період підпілля ОУН накопичувало зброю, поширювалися матеріали з принципами партизанської боротьби, рекрутувалися люди тощо. Фактично, організаційне оформлення УПА завершилося в лютому 1943 року на Третій конференції ОУН(Б), на якій прийнято рішення про масштабний виступ проти німців партизанською армією. Німецькі свідчення оцінювали кількість бійців УПА в 100-200 тис. бійців в 1943-1944 рр., радянські партизани говорили про 90 тис. Тим не менше, не буде помилковим говорити, що особовий склад УПА з кінця 1943 по середину 1945 року міг коливатися в межах 23-36 тис. осіб.
Під час боїв і сутичок з окупантами лише протягом червня-вересня 1943 р. загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тис. німців та їх союзників. В окремі періоди повстанці контролювали цілі районні центри, хоча не могли їх утримувати тривалий час. В окремих регіонах з 1943 р. і до кінця окупації німцями через загрозу з боку українського підпілля було оголошено надзвичайний стан. Протягом жовтня-листопада УПА провела 47 боїв з німцями.
Напередодні війни Німеччини з СРСР Україна посідала ключове місце в планах керівників нацистської партії. Після успішного завершення війни німцями передбачалося поступове фізичне винищення українців та переведення залишків населення у рабське становище. Територію України передбачалося заселити колоністами з Німеччини та інших держав, дружніх до ІІІ райху.
Провівши блискавичну окупацію території України, нацисти встановили жорсткий окупаційний режим, основною метою якого було викачування з України природних та людських ресурсів. Україна забезпечувала німецьку армію та державу харчами та сировиною, необхідними для подальшого ведення війни. Окрім того, під час окупації до Німеччини було примусово вивезено 2,4 млн. українців для роботи на німецьких полях та промислових потужностях. Окупаційний режим також відзначився масовими репресіями проти українського населення.
Окупація України спричинила появу руху опору на цих землях, який проявився в діяльності різних організацій, що ставили перед собою різні завдання. Варто відзначити не зовсім успішну діяльність радянських партизан, які не виконали покладених на них завдань. Український визвольний рух, що оформився в УПА, також не зміг реалізувати свою прикінцеву мету – звільнення держави від окупантів та відновлення незалежності держави. УПА доводилося боротися одразу як проти німецьких окупантів, так і проти радянських сил та польського визвольного руху, що не дозволяло концентрувати значні сили на одній задачі.
В результаті воєнних дій, окупації, масових репресій, примусових депортацій та участі у визвольному русі за роки війни загинули мільйони українців, міста і села зазнали значних руйнацій, цілком був знищений промисловий комплекс.