Міністерство освіти і науки
України
Прикарпатський національний
університет імені Василя Стефаника
Факультет іноземних мов
Кафедра французької філології
Реферат
На тему: «Внутрішньополітичне
становище Франції в останній третині
XIX – на початку XX століття»
Виконала:
студентка групи Ф-21
Прунько Ірина
Прийняв: Борчук С.М.
Івано-Франківськ
2014
Зміст
Вступ
- Третя республіка
- Справа Буланже та справа Дрейфуса
- Соціалісти та радикали
- Паризька комуна
Висновок
Список використаної
літератури
Вступ
Внутрішня політика — політика, що проводиться в межах держави. Охоплює економіку, політичні партії, вибори президента
і парламенту.
Внутрішня політика направлена на забезпечення
прав і свобод громадян, соціальний захист
населення, розвиток гуманітарної сфери,
декриміналізацію економіки, реалізацію
заходів щодо зміцнення обороноздатності
і національної безпеки, охорони громадського
порядку, боротьби із злочинністю тощо.
Особливістю політичного життя Франції
була наявність безлічі політичних партій.
Це робило неможливою перемогу на виборах
однієї з них і формування стабільного
уряду. Багатопартійні республіканські
міністерства, що розриваються внутрішньою
боротьбою, були нестійкі. З 1871 по 1914 р.
змінилося понад 50 урядів, і жодне з них
не протрималося більше трьох років.
Щорічно у Франції проводилися сотні
страйків. Влада відповідала суворими
репресіями, іноді навіть посилали війська
проти страйкуючих. Але робочий рух вже
став силою, з якою не можна було не рахуватися.
1. Третя
республіка
Третю республіку
було проголошено 1870 p., але тільки 1875 р. оформлено
конституційно. Законодавча влада в країні
належала двопалатному парламентові.
Палата депутатів обиралася прямим загальним
голосуванням. Жінки та військовослужбовці
участі у виборах не брали. Сенат обирався
представниками органів місцевого самоврядування.
Головою виконавчої влади вважався президент. Фактичним
головою уряду, як органу виконавчої влади,
був прем'єр-міністр.
У перші роки існування республіки
в парламенті переважали монархісти. На
виборах 1876 р. республіканці завоювали
більшість у палаті депутатів
і поступово усунули монархістів від влади. У
1879 р. під тиском республіканців пішов
у відставку президент Франції маршал
Мак-Магон, відомий своїми симпатіями
до монархістів. На
його місце було обрано республіканця
Жуля Греві.
Уряд республіканців
провів низку важливих реформ. У 1880 р. було
проголошено амністію учасникам Паризької
комуни, 1881 р. прийнято закон про свободу
друку та проведення зборів, а також закон
про освіту всіх дітей віком від 6 до 13
років. Закон 1884 р. дозволив вільну діяльність
профспілок та організацію страйків, було
обмежено використання дитячої праці.
Керівники Третьої
республіки вважали себе продовжувачами
справи французької революції 1789 р. Від
неї Третя республіка успадкувала державний трикольоровий
прапор, національний гімн "Марсельєзу",
національне свято 14 липня - день узяття
Бастилії.
Важливою особливістю політичної
системи Третьої республіки була багатопартійність.
Особливістю Франції була роздробленість
соціалістичних сил. В кінці XIX ст. в країні
було чотири соціалістичні партії:
1) бланкисти, прагнули до встановлення
соціалістичного ладу шляхом захоплення
влади пролетаріатом;
2) гедісти, вони ж колективісти, послідовники марксизму;
3) бруссісти, або поссібілісти,
знаходили нетактовним лякати населення
крайніми вимогами і рекомендували обмежуватися
межами можливого (звідки їх друга назва);
4) аллеманісти, група, що відкололася
від третьої і бачила у виборах тільки
агітаційний засіб, а головним знаряддям
боротьби визнавала загальний страйк.
Особливий характер отримав робітничий рух у Франції.
Тут професійні спілки або так звані синдикати змусили про себе говорити, як про велике суспільне
явище, тільки в самому кінці XIX ст., Дещо
пізніше, ніж у Німеччині. Але зате французький
синдикалізм прийняв такий політичний і революційний характер, якого професійні
спілки в інших країнах не мали.
На рубежі XIX і XX століть об'єднання
робітників однієї і тієї ж галузі праці
стали утворювати «федерації», а робітничі
союзи різних спеціальностей в одному
і тому ж місці - «біржі праці». Всі федерації
та біржі праці становили «Генеральну
конфедерацію праці». Дуже швидкими темпами
збільшувалося число робочих синдикатів.
Настільки ж швидко зростало і число бірж
праці, головною метою яких було допомагати
робітникам, у пошуках роботи, у придбанні знань і т.п.
Робочі синдикати у Франції
стали точками опору робітників. Велика
частина численних страйків і страйків
організовувалася робочими членами синдикатів.
У 1901 р. гедісти і бланкисти
з деякими дрібними групами на з'їзді в
Іврі утворили «Соціалістичну партію
Франції», або соціально-революційне єднання,
а в 1902 р. їх супротивники об'єдналися на
конгресі в Typі під «Французьку соціалістичну
партію». Головним пунктом суперечностей
цих двох партій була позиція про можливість
участі в буржуазному міністерстві соціаліста.
У 1905 р. жоресісти, гедісти, аллеманісти
і «автономісти» об'єдналися в одну групу
під назвою «Соціалістична партія французької
секції робочого Інтернаціоналу». Після
свого об'єднання Соціалістична партія
домоглася парламентського успіху.
Наприкінці XIX ст. в політичному
житті Франції головною проблемою стала
боротьба між республіканцями та монархістами.
Останні протягом 70-90-х pp. прагнули дискредитувати
республіканську форму правління, використовуючи
як легальні, так і нелегальні методи боротьби,
відновити монархію у Франції. Протягом
указаного періоду Францію стрясали політичні
кризи, найвідомішими з яких були справа
Буланже, Панамський скандал, справа Дрейфуса.
2. Справа Буланже та
справа Дрейфуса
Після поразки у франко-прусській
війні у Франції ширилися шовіністичні
настрої та заклики до реваншу. Такими
настроями прагнули скористатися
монархісти, які заявляли, що країні потрібен
диктатор, який об'єднав би народ і армію
для переможної війни проти Німеччини.
За таких умов швидко зростав рух, пов'язаний
з ім'ям генерала Буланже.
Прихильники генерала
намагалися використати в своїх цілях
скандал, що розгорівся 1887 р. навколо президента
Ж. Греві (його зять виявився причетним
до продажу орденів Почесного легіону
- вищої нагороди Франції). Ж.
Греві довелося піти у відставку, а буланжисти
на додаткових виборах у Парижі здобули
перемогу. Буланже став лідером опозиції
("Комітет протесту"), яка об'єднала
невдоволених правлінням республіканців,
і готував політичний переворот, але змову
було викрито і доведено зв'язок генерала
з монархістами. Під загрозою арешту Буланже
втік до Бельгії, дискредитувавши і себе,
і свій рух.
Справжнім випробуванням для
демократичної системи Третьої республіки
стала справа Дрейфуса, яка набула широкого
розголосу. Йшлося про судове свавілля,
сприйняте населенням Франції як замах
на громадянські права І свободи, гарантовані
політичною системою республіки.
А сутність справи була такою.
Восени 1894 р. стало відомо, що таємні документи
французького генерального штабу потрапили
до німецької розвідки. Підозра впала
на каштана Дрейфуса, вихідця з родини
багатих єврейських банкірів. Його засудили
і заслали на один з островів Французької
Гвіани. Незабаром з'ясувалося, що винуватцем
був дворянин угорського походження майор
Естергазі. Проте перегляду справи Дрейфуса
не відбулося. Під тиском громадськості
військові органи віддали Естергазі під
суд, який його виправдав, аби зберегти
сумнівну "честь мундира".
Чергове свавілля судових органів
сколихнуло французьку громадськість
і спричинило політичну кризу. Суспільство
розкололося на два табори. У Парижі та
в багатьох Інших містах відбувалися мітинги
й демонстрації, а антиурядові сили навіть
спробували ліквідувати демократичні
свободи І республіканський лад. Кабінет
міністрів змушений був подати у відставку. Новий уряд намагався
стабілізувати політичну ситуацію в країні. У
1899 р. суд знову визнав Дрейфуса винним,
але голова уряду його помилував і відпустив
на свободу. Остаточно справу було вирішено лише в
1906 p., коли Дрейфуса повністю реабілітували.
3. Соціалісти
та радикали
Протягом усього XIX ст.
у Франції діяли різні організації та партії соціалістів. Вони були
тісно пов'язані з робітничим рухом і мали
значну фракцію в парламенті. Слово "соціалізм"
було популярним серед французьких робітників,
тому деякі політичні діячі називали себе
соціалістами.
Традиції революцій XVIII-XIX ст.
посилювалися впливом соціалістичних
учень.
Поряд із революційними й соціалістичними
у Франції існували стійкі монархічні
та клерикальні традиції Після того як
спроби повалити республіку виявилися
марними, монархісти втратили свій вплив
у суспільстві. Створена ними 1905 р. нечисленна
політична організація "Аксьйон франсез"
("Французький рyx") діяла під гаслом:
"Геть республіку, хай живе Франція,
хай живе король!"
На початку XX ст. у
французькому парламенті діяло близько десятка партій та груп, причому
жодна з них не мала більшості й не могла самостійно
сформувати уряд. Отримати більшість голосів
міг тільки блок різних партій, представники
яких зазвичай утворювали коаліційні
уряди. ЦІ блоки були нетривкими, а тому такими
ж були й уряди, які на них спиралися. З
1900 р. по 1914 р. у франції змінилося
13 урядів. У середньому кожен із них був
при владі один рік, а деякі - по 2-3 місяці.
Найбільш впливовими силами
в парламенті були радикальна і соціалістична
партії.
Від початку XX ст. політична боротьба
розгорнулася між правими (поміркованими)
та лівими (радикальними) республіканцями.
До останніх приставали соціалісти.
Партію радикалів, засновану
1881 p., очолив Жорж Клемансо, лікар за фахом.
Завдяки гострому
розумові, бурхливому темпераменту, ораторському таланту, Клемансо
став видатним політиком Франції. Партія
радикалів користувалася великою популярністю
серед дрібних власників
і селянства. В її програмі було сформульовано принципи
захисту республіки, приватної власності,
боротьби проти засилля клерикалів, вимоги
націоналізації монополій, введення прогресивного
прибуткового податку.
Після поразки у франко-прусській
війні у Франції значного поширення набули
націоналістичні та шовіністичні Ідеї,
а надто ідея реваншу за програну війну.
Реваншисти називали Німеччину "спадковим
ворогом" Франції та закликали готуватися
до нової війни проти неї, щоб помститися
за поразку, повернути Ельзас і Лотарингію.
Гасла реваншу підтримували і праві, і
ліві партії. Одним із головних проповідників
реваншу був лідер радикалів Клемансо.
На парламентських виборах
1902 р. перемогу здобув лівий блок. Він об'єднував
радикалів і соціалістів та обіцяв провести
антиклерикальні й соціальні реформи,
в тому числі закон про пенсії та закон
про 8-годинний робочий день. Головою уряду
став один Із провідних діячів радикальної
партії Еміль Канб. Відтоді й до початку
першої світової війни радикалам належала
головна роль у всіх французьких
урядах. Вони сконцентрували увагу на
тому, щоб надати державі світського характеру.
З цією метою в 1902-1905 pp. вони провели
через парламент низку законів, які відокремили
церкву від держави і школу від церкви.
Зберігалася свобода совісті
та рівність усіх культів. Навчання релігії
в державних школах заборонялося, але
діти віруючих могли відвідувати релігійні
заняття поза школою. Поряд із державними
існували приватні школи, в яких викладалася
релігія. Франція першою з великих держав
стала світською республікою. Проведення
інших, обіцяних радикалами, реформ довго
відкладалося. Клемансо, який 1906 р. став
прем'єр-міністром, не раз посилав війська
проти страйкарів, хоча в минулому симпатизував робітникам.
"Зараз я по інший бік барикади", -
казав він. Лише 1910 р, після відставки
Клемансо, у Франції було прийнято закон
про робітничі та селянські пенсії. Він
передбачав пенсійне забезпечення людям,
яким виповнилося 65 років, - на 5 років раніше, ніж
в Англії та Німеччині.