Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі

Храми прикрашалися мозаїками  і фресками. Візантійська живописна  традиція так званого комниновского  періоду (який отримав свою назву  по правлячій в Константинополі  династії Комнінів ), яка прийшла на Русь разом з християнством і храмовим будівництвом, відрізнялася одухотвореністю і суворої канонічністю. Художня система, створена у Візантії, найбільш чітко відповідала середньовічному світосприйняттям. Статичні, площинні, але при цьому надзвичайно виразні образи покликані були втілити ідею переваги духу над плоттю. Прекрасні мозаїки збереглися в центральних приміщеннях київського Софійського собору. Новгородська Софія була розписана фресками.

Оформленню інтер'єрів церков приділялася  особлива увага. Божий дім повинен бути не тільки особливо гарний, а й створювати враження ірреального, божественного світу, який чекає на кожного благочестивого християнина. Високі іконостаси з'явилися не відразу, щоб той хто ввійшов міг вільно бачити всі велич, простір храму. Інтер'єри прикрашалися золотими і срібними судинами, багатими візантійськими тканинами. Зі склепінь звисали великі хороси - люстри. Особливу роль у створенні відчуття світу горішнього грала живопис.

У Софійському соборі Києва центральний  купол і арки, а також підлоги покривала мозаїка. З різнокольорових, ретельно підібраних кубиків смальти були викладені канонічні сюжети з православної літератури. Стіни собору розписані фресками. Мозаїки і фрески в середньовіччі виконували роль книги для неписьменних. Мова їх простий і лаконічний. Художник показує тільки суть сюжету, уникаючи деталей. Всі фігури фронтальні, нерухомі, їх розмір залежить від важливості смислового навантаження, контур чіткий, відсутні які-небудь деталі. Розписи органічно поєднувалися з архітектурними елементами.

Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид  мистецтва, як культовий станковий  живопис. Якщо мозаїки та фрески втілювали  тріумф християнства, то ікони колись були по-клонніми До них молилися, у  них сподівалися знайти зцілення і допомогу у житті Ікона підносила святого, зображеного на ній, над повсякденністю, підкреслювала його харизматичність За поданням віруючих, освячена ікона не замінює святого, а вказує на наявність, має властивості благодаті, захищає і зцілює Образи, втілені в іконах, вважались зразком моральної чистоти і одухотвореності.

Ікони, як специфічний вид релігійного  живопису, виникли дуже давно, і ранні  вцілілі твори належать до VII в  Ікона як художній елемент займала  головне місце в інтер'єрі церковної  споруди. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі у храмах ікони розташовувалися над предвівтарної перегородкою, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Київську Русь з Візантії та Болгарії, а у XI ст.. з'явилися власні.

Мистецтво іконопису мало свої особливості, які відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні  психологічного образу, знаходженні  найвиразніші композицій та колористичні рішення.

Оригінальним видом мистецтва за часів Ярослава Мудрого було мистецтво книжкової мініатюри. Ярослав Мудрий відомий и як шанувальник книги при ньому книгу  и любили і поважали. Рукописна книга була особливо цінною, писалася дуже довго, на дорогому пергаменті і художньо оздоблювалась Книги переплітали в міцні оправи з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та мініатюрами Книжкова мініатюра виконувалася і ілюструвалася російськими писарів та художниками, зразками для яких служили візантійські та болгарські рукописні книги.

Величезну роль у створенні рукописної книги грали художники. З чудовим  мистецтвом і фантазією виписували вони ініціали - великі літери. У книзі  майстерно виконані хитромудрі і  примхливі ініціали, фон яких був  виконаний золотом. Оскільки майже кожне читання починається зі слів «Під час воно» чи «Рече Господь», багато ініціали або «В» або « Р». Але жоден з них не схожий на інші. Всі ініціали різнокольорові, з химерно переплетеним малюнками казкових птахів, фантастичних тварин і людських осіб. Буквиця - в ​​рукописниий книзі акцентувала початок голови, а потім абзацу. За характером декоративного вигляду буквиці ми можемо визначити час і стиль.

В цілому, незважаючи на великий вплив Візантії, культура Київської Русі вже з перших кроків свого розвитку виявляє помітні риси своєрідності, це проявилося і двоеверии - химерному сплаві, який утворило грецьке православ'я і слов'янське язичництво, і в многоглавия перших київських соборів, і в епосі, і в самому ладі повсякденному житті, що залишився незмінним у переважної більшості населення. Глибокі традиції древньої слов'янської культури, яка живила своїм корінням зароджувану культуру, дозволяли творчо перетворювати переймаємо у сусідів досягнення, закладаючи тим самим основу майбутнього розвитку.

4. Розвиток медичних знань.

Народна медицина - це найдавніша галузь медицини в історії слов’ян. По суті, корінням її було язичництво, яке сповідували слов'янські племена до об'єднання і створення держави і до прийняття християнства. Таким чином, момент зародження народної медицини можна віднести до того часу, з якого починається історичний опис життя Київської Русі, тобто до часів доісторичним.

Лікуванням на Київської Русі займалися знахарі і провісники, відьми, відуни, ведуньі, чарівниці, чарівники, їх побоювалися, так як вони були зведені в ранг посередників між зцілювальними силами природи і людиною.

Боялися їх тому, що вірили, що вони можуть таїнства природи звернути як на благо, так і на шкоду людині. Вони займалися вчиненням різних магічних привороту, одворотів, лікарським справою, ворожінням, наведенням і зняттям порчі і т. д. Їм настільки довіряли, що зверталися за допомогою до них не тільки простолюдини, а й князі та члени княжих родин.

Народні лікарі вміли  робити кровопускання, лікувати травми (накладати лубки), рани за допомогою різних мазей, припіканням. З плином часу врачеватели здобули нову назву - лічця. Вони стали організаторами сімейних шкіл, в яких знання медицини переходили від батька до сина.

Лічци широко використовували у своїй справі не лише рослинні засоби (такі, наприклад, як листя берези, часник, полин, хрін, подорожник, цибуля, чемериця, чорниця і т. д.) і різні магічні змови, а й продукти тваринного і мінерального походження, наприклад розтертий в порошок хризоліт застосовувався при сильних болях в животі, а жінками для полегшення пологів рекомендували носити рубін. Перша згадка про лічця було знайдено в «Руській Правді» - найдавнішому зводі законів. Звід цей був складений при Ярославі Мудрому.

Народні лікарі складали трактати про використання цілющих  сил природи - травники і лечебники. Особливо широке поширення це набуло після прийняття християнства і  появи писемності. На жаль, нам дісталася  у спадок лише дещиця тих джерел, так як більшість з них загинуло або було вкрадено під час воєн.

Окремо можна казати про монастирську медицину Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Поява монастирських лікарень можна віднести до часів прийняття християнства на Русі. Ченці, які вірили в те, що всім на землі відає Бог, сприймали хвороби як кару за гріхи людські, а інший раз і як вселення бісів в людську душу і тіло. Отже, зцілення від хвороби розглядалося як прощення Боже і відпущення гріхів.

Монастирські лікарні  носили назву «лічниці» і «страннопріемніци». Як не дивно, в лаврі знаходили способи лікування найрізноманітніших хвороб - від інфекційних до психічних. У стінах монастиря навіть було щось на зразок ізоляторів, куди містилися тяжкохворі, їм забезпечувався індивідуальний догляд. Люди, які не мали вже надії на одужання, нерідко зцілялися ченцями, після чого увірували в Бога і молитви і постригалися в ченці.

Серед найвідоміших цілителів, які практикували в лаврі, були такі люди, як преподобний Алімпій, який прославився тим, що лікував людей з важкими випадками лепри. Для лікування хвороб шкіри він використовував іконописні фарби, що містили, очевидно, різні лікувальні речовини. Так само святий і блаженний Агапий був ченцем лаври. Він відомий тим, що вилікував онука Ярослава Мудрого, який згодом став князем Русі, а в історію увійшов, як Володимир Мономах.

Лікували врачеватели  монастиря безкоштовно, до хворих ставилися  терпимо, з любов'ю аж до самопожертви. Це ставлення є азами лікарської етики, якій в наш час при навчанні у ВНЗ надається велике значення.

Світська медицина з'явилася  на Русі з часів правління Ярослава Мудрого. Представниками цієї гілки медицини були лікарі вільної практики, не відносили себе ні до народних цілителям, ні до монастирських лікарям. Це були люди, часто іноземного походження, який користувався величезною популярністю навіть при княжому дворі за допомогу хворим гроші брали, не соромлячись, чим і викликали обурення у представників інших гілок медицини. Особливо боролася зі світською і народною медициною набирала обертів монастирська медицина.

Вона зводила дії  магів і чарівників, а також іноземців в рамки бісівського справи. Велося активне переслідування мудреців, відунів і т. д., спійманих навіть спалювали на вогнищах. Дії ці були схожі на європейській інквізиції. Однак, незважаючи на вперту боротьбу, лікування на Київської Русі так і не стало чисто церковної привілеєм.

На відміну від Західної Європи санітарне справу у Київської Русі, під час правління Ярослава мудрого и пізніше,. було досить сильно розвинене. Про це свідчать розкопки стародавнього Новгорода, на території якого було знайдено близько 50 садиб, оснащених лазнями, водопроводами і водостоками. Цілі площі були покриті дерев'яними мостовими, що відносяться до Х -XI ст., На відміну від Західної Європи, в якій перші мостові були споруджені лише в XIV ст., А водопровід - в XV в. Ці « нововведення » були знайдені в Німеччині.

Особливе місце в  Стародавній Русі займала баня. Народні  лікарі вже тоді зрозуміли, яка користь  приноситься організму при видаленні  з нього шкідливих речовин  разом з потом. Баня в будинку  або садибі була найчистішим місцем: там не тільки милися, але і брали пологи, доглядали за новонародженими, туди запрошували лікарів і костоправів.

5. Музичне мистецтво Київської Русі. Театральне мистецтво. Музика. Танок.

Музичне мистецтво східних  слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні  плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості.

Плин часу зумовлював нові народнопісенні жанри. Серед них  найзначніший — билинний епос, що активно  розвивався у Х—XI ст. У билинах  у художньо-поетичній формі відбивалася  боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович.

Носіями народного мистецтва  були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їх називали в ті часи.

Великий інтерес становить  музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня  Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Імовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі.

На думку дослідників  музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці — сказителі билин, скоморохи.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали  духові та ударні інструменти.

Багатство і різноманітність  інструментарію свідчать про високий  рівень музичного мистецтва доби Київської Русі.

Якими ж були музичні  інструменти? Це струнні смичкові —  гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

Унікальні відомості  про інструментарій Київської Русі дають фрески Софійського собору. На них, зокрема, зображено музик, які грають на духових та струнно-щипкових інструментах.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце  посідає церковний спів.

Давньоруські одноголосні  церковні наспіви називалися знаменним розспівом (від давньослов'янського "знам’я" — знак). Відповідно і східнослов'янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або крюковою. Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями східних слов'ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу, величальних пісень та похоронних плачів.

Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний розспів був чисто  вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

У Київській Русі з'явилися  центри навчання співу. Це, зокрема, великий  хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків — співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.