Загарбання українських земель Литвою та Польщею

             Загарбання українських земель Литвою та Польщею.

 

У 40-х роках  ХIV ст. українські землі зазнали  розчленування. Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а  Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. 
Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви. 
Виникає питання: Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські землі? 
Тут можна назвати декілька причин: 
По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод. 
По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у 1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська. 
По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст. 
І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”. 
Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави.

 
Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські  землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції. 
Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392–1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства. 
У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об’єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством.

Литовський  князь Ягайло одружився з польською  королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру, проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель. 
Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409–1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси. 
Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі – Добжинську землю. 
У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію українського православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві було введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Отже підписанням Кревської і Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель, які стали об’єктом відкритої експансії Польщі. 
Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип’якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Берестейская (Брестская) церковная уния 1596 г. - объединение православной церкви Украины и Беларуси с католической церковью в 1596 г. при подчиненности православной церкви Папе Римскому, признании основных католических догматов и сохранении православной обрядности. Она была провозглашена на церковном соборев Бресте. В результате Брестской церковной унии образовалась Украинская греко-католическая церковь (униатская церковь).

 

1. Основная цель польской власти. Для дальнейшего укрепления Речи Посполитой, как считали польские власти и католические круги, было необходимо объединить православных украинцев и белорусов с поляками-католиками. Православные епископы также выступали за объединение церквей, но при этом интересы православных и католических иерархов, равно как и их видение роли и положения будущей униатской церкви, были совершенно разными.

2. Основные причины заключения унии для православных епископов . Для православных епископов основными причинами заключения унии были:

а) недовольство вмешательством в церковные дела организованного  в братства мещанства;

б) желание освободиться от своей подчиненности восточным патриархам, которые не имели достаточной власти для защиты состояния православной церкви в Речи Посполитой;

в) необходимость сохранить  свое привилегированное положение  в новом государстве и добиться равенства с католическими епископами, которые заседали в сенате, имели титулы «князей церкви» и подчинялись только власти Папы и короля;

г) саму унию православные епископы рассматривали как равноправное объединение церквей под руководством Папы Римского, который после захвата турками Константинополя оставался единственным высшим церковным иерархом, который имел реальную власть.

3. Основные причины заключения унии для католических священников и польской шляхты. Католические священники и польская шляхта рассматривали унию как:

а) необходимость идеологического обоснования захвата польскими магнатами украинских земель;

б) возможность увеличить количество подвластных Ватикана приходов за счет православной церкви при невозможности прямого насаждения католицизма в Украине, которая имела устойчивые долголетние традиции православия.

в) будущая униатская церковь  воспринималась ими как второстепенная временная организация для покоренных украинских «мужиков», направленная на укрепление польско-католического влияния на присоединенных украинских землях.

4. Тайные переговоры. В 1590 г. часть православных епископов вступила в тайные переговоры с польским королем Сигизмундом III, выразив желание присоединиться к католической церкви. В 1595 г. епископы Луцкий К. Терлецкий и Владимирский И. Потий после издания королем универсала, в котором он сообщал о переходе православных епископов к унии, отправились в Рим и признали власть Папы Римского. В октябре 1596 г. король Сигизмунд III и киевский митрополит М. Рогоза по поручению Папы Римского Климентия VIII созвали в Бресте церковный собор для официального провозглашения унии.

5. Раскол собора. Провозглашение унии. Однако собор сразу раскололся на два отдельных собора - православный и униатский:

Православный собор отклонил унию; униатский - провозгласил унию, признал  власть Папы Римского, принял основные догматы католической церкви, сохранив однако православные обряды и церковнославянский язык. Униатским епископам обещали сенаторские звания (это обещание осталось невыполненным). Униатское духовенство, как и католическое, освобождалось от налогов, униатская шляхта получила право занимать государственные должности наравне с католической шляхтой, а униаты-мещане уравнивались в правах с католическим мещанством.

6. Последствия подписания унии. Польское правительство считало унию обязательным для всех православных на территории Речи Посполитой. Православная религия оказалась на положении незаконной. Уния насаждалась силой. С помощью Брестской церковной унии польские паны и католическое духовенство надеялись денационализировать и ополячить украинский и белорусский народы. Украинские и белорусские крестьяне, мещане, казаки стойко боролись против навязывания католичества и униатства. Это была борьба против феодального и национально-религиозного гнета, против господства шляхетско-католической Польши. Она имела национально-освободительный характер.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Культура Украины 14-16 в.

 

Розвиток української  культури з початку XIV ст. відбувався в досить важких історичних умовах, які характеризувалися;

 

• навалою монголо-татарських орд на українські терени;

 

• експансією Польщі та Литви;

 

• переходом  українських територій під владу Польщі, Литви, Угорщини, Молдови.

 

Розвиток української  культури в цю добу можна поділити на два періоди:

 

• литовсько-руський  — коли Литва, перебуваючи на нижчому  від Русі-України культурному  рівні, увібрала в себе все найкраще з нових земель;

 

• польсько-литовський.

 

На думку  М. Грушевського, польська культура XIV-XV ст. не досягла високого рівня, а  була в значній мірі відбитком  німецької та італійської культур.

 

В українському культурному житті XV ст. спостерігаються  кризові явища. Адже українська культура була тісно пов'язана з православною церквою, а церква одержувала на духовний розвиток кошти від держави. Коли української влади не стало, Литовська та Польська держави підтримували лише католицьке духовенство. Православною ж церквою, як власне й культурою, ніхто не опікувався. Усе менше трапляється освічених людей серед духовенства, знищуються старі церковні та світські школи, слабшають література та художня творчість.

 

Тяжкий іноземний  гніт і спустошливі війни гальмують  культурний розвиток. Проте навіть у цих складних умовах культура українського народу розвивалася.

 

 

Архітектура

 

Архітектурні стилі  цього часу історики поділяють на дві групи: стиль оборонних споруд та церков. Постійні військові дії, які відбувалися на теренах України, сприяли появі великої кількості замків та фортець. Стратегія й тактика ведення війн з часів раннього середньовіччя значно змінилася. Якщо раніше велике значення мала тривала облога міста, то після монголо-татарської навали переважав штурм з використанням муроломної техніки. Тому у фортифікаційному будівництві на зміну дерев'яним прийшли могутні кам'яні стіни, потужні мури, велика кількість башт. Спеціальні міцні башти, які називають баштами-донжон, були побудовані на випадок, якщо ворогу вдасться захопити частину укріплень. Такі форми споруд використовувалися в архітектурі фортець ХІ-ХП ст.

 

До мурованих кам'яних фортечних споруд належить замок  у м. Кременці, який був побудований  на високій горі. Його три могутні  башти овальної форми давали можливість вести фланговий обстріл нападника. Подібні замки зведені в м. Білгороді (Дністровському) та Луцьку.

 

Цікаво, що військовий архітектурний  стиль значною мірою вплинув  і на церковне будівництво. Церкви й  монастирі нагадували собою укріплений замок, а їхні дзвіниці нерідко виконували функції сторожових веж. Побудовані з дерева чи каміння церкви зберігали традиції Київської Русі, віддзеркалювали складний історичний розвиток пізнього середньовіччя. Тільки на початку XVI ст. в Україні знаходить відображення європейський ренесансний стиль. Символом тієї епохи можна назвати кам'яні церкви — оборонні споруди Києво-Печерської лаври та церкви замку в с. Сутківцях на Поділлі. Такого ж типу були: Петропавлівська церква на Поділлі (XV ст.) та церква в Рогатині (XIV-XV ст.).

 

У XIV-XV ст. панував церковний стиль перехідного періоду, у якому поєдналися попередні зразки візантійського стилю та нові європейські впливи готичної культури. Такі церкви збудували в Галичі (Різдва Хрис-тового, XIV ст.), У Межиріччі на Волині (XV ст.), у Лаврівському монастирі на Бойківщині (XIV-XV ст.).