Зарождение Христианства на территории Киевской Руси

Міністерство освіти та науки молоді та спорту України

Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського

Інститут Історії, етнології і  права

 

 

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАВЧАЛЬНО-ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ

З ІСТОРІЇ  УКРАЇНИ

 

на тему: Зародження християнства на території України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

студента І  курсу

групи І-Г

інституту історії, етнології  і права

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вінниця – 2012

План

І. Вступ

ІІ. Християнство до заснування Київської Русі

а) Християнство на південних теренах сучасної України;

б) Християнство в центральній Україні у перші століття по Різдву Христовому.

ІІІ. Християнство на Русі

а)  Християнство на Русі в 882 - 912;

б) Прийняття християнства княгинею Ольгою.

ІV. Висновок.

 

 

Вступ

 

Говорячи про давні цивілізації  України, що передували появі на її теренах Київської Русі, ми не можемо не звернути увагу на вірування місцевого населення. Власне, тому питанню розвитку поганської релігії в Україні приділено певну увагу у попередніх розділах. Проте, православні українці завше усвідомлювали й те, що коріння християнства в їхній землі та культурі її населення значно глибші й вагоміші, ніж прийнято вважати, і хронологічні рамки його історії на наших теренах сягають далеко вглиб від часів св. Володимира чи св. Ольги. Власне, студії кінця XIX-XX століть дозволили поглибити цей хронологічний рубіж і довести хрещення Київської Русі, здійснене київським князем Аскольдом. Особливу роль в остаточному вирішенні цієї проблеми зіграв видатний український історик М. Брайчевський.

 
Наразі однозначно доведено, що й  часи Аскольда не були тим часом, коли наші предки вперше всерйоз познайомилися з християнством. Навпаки, говорячи про причини навернення київського князя, серед іншого, буде цілком вірогідним назвати й попереднє знайомство його з християнським віровченням та його носіями, і не лише в Греції, а й в Україні.

 
Говорячи про історію християнства в тогочасній Україні, ми маємо поділяти її сучасну територію, як мінімум, на три регіони з різною історичною долею:

 
— причорноморські міста та Крим, що були тісно пов’язані історією й культурою як із місцевим етносом, так і з Візантією, і в яких християнство мало історію, в основному, споріднену з історією його в Римській імперії;

 
— Середня Наддніпрянщина з її давніми  місцевими традиціями та близькими  контактами з морським узбережжям й причорноморським степом;

Наше дослідження зосередиться на другому з названих регіонів. Проте, говорити про нього, не сказавши про міста Північного Причорномор’я  та давньої Фракії не можна, оскільки саме через них і потрапляли християнські ідеї в інші частини давньої української землі.

 

ІІ. Християнство до заснування Київської Русі

 

Християнство на південних  теренах сучасної України.

 

Північне Причорномор’я з його численними грецькими містами, сприйняло  християнство, власне, в часі заснування Первісної Християнської Церкви, і єпископські кафедри в них часто-густо належали до Апостольських. Частина з цих кафедр містилася на території сучасної України, або мала можливість суттєво впливати на неї.

 
Скіфська єпархія

 

Надзвичайно вагоме значення для дослідження історії проникнення християнства на терени Східної Наддніпрянщини має запровадження т.зв. Скіфської єпархії. Наразі, не дивлячись на свою назву, ця єпархія мала до сучасної України лише опосередковане відношення. Центр її – місто Томи (сучасна Констанца) – містилося за її межами у тій частині Добруджі, яка з III ст. після адміністративних реформ Діоклетіана стала називатися "провінцією Мала Скіфія" (Scythia minor). Появу християнства на цих теренах преосв. Макарій з певною долею вірогідності відносить до проповіді Апостола Андрія Первозванного, оскільки відомо, що гоніння на християн в Томі та сусідніх містах відбувалися і в третьому, і в другому, і, навіть, в першому столітті по Різдві Христовому. Перший відомий нам за іменем Скіфський єпископ Євангелик жив у дні Діолектіанових (284-292) гонінь на Церкву Христову. Преосв. Макарій небезпідставно вважав, що населення скіфської єпархії було переважно слов’янським, причому відсоток слов’янського населення все збільшувався у процесі постійного переселення та нападів слов’янських племен. «У перші сторіччя християнства, — пише преосв. Макарій, — у дні гонінь на Церкву, тутешні християни, подібно до інших, не страшилися прийняти смерть за Святу Віру; у четвертому і п'ятому — вони разом із пастирями своїми залишилися твердими в православ'ї, незважаючи на всі замахи проти них єресі Арієвої та інших, на Церкву Малої Скіфії вказували тоді навіть як на одну зі зразкових за чистотою віри і внутрішнім благоустроєм, а на паству її, як на таких православних, котрі відрізнялися глибокою повагою до своїх духовних пастирів. У той же час згадується і благочестивий звичай гетів або даків носити із собою під час війни похідні церкви. На початку шостого сторіччя (505-514 рр.) жителі Малої Скіфії разом із мізянами і фракійцями з ревності до православ'я самі запросили до себе воєначальника Віталіана і з радістю стеклися під його стяги, щоб він захистив святу віру від злочестивого імператора Анастасія, що, прийнявши євтихіанство, спотворював її і переслідував щирих чад Церкви».

 
В одному із сіл Малої Скіфії народився  відомий християнський письменник Іоанн Касіян Римлянин (360-430/435). За останні  десятиліття в Малій Скіфії розкопано  багато ранньохристиянських пам’яток: храмів різних архітектурних форм, в основному базилік, написів, літургійних предметів, могил і тощо.

 
Про подальшу долю єпархії відомо мало. Зрозуміло, що вона першою постраждала  від варварської експансії на землі Римської імперії у VI ст. На думку преосв. Макарія існування  своє єпархія не припинила, оскільки згадується ще в кінці IX ст. в уставі Лева Премудрого (886-911) серед митрополій, підвідомчих Константинопольському патріарху, якщо, звичайно мова тут іде саме про цю територію. Втім, останнім відомим за офіційними документами єпископом був Валентіан (550-553 рр.). На думку румунських дослідників єпархія проіснувала до початку VII ст.

 
Преосв. Макарій зазначає, що Скіфські ієрархи до Халкідонського собору (451 р.) були незалежними. Згідно 28 правила  цього собору ця єпархія перейшла у безпосереднє відання Константинопольського патріарха. Дійсно, таке повідомлення є в Правилах Православної Церкви. Але воно несе в собі один нюанс, цікавий для нас. Єпархія не називається Скіфською. Тут згадані "митрополити областей понтійської, азійської і фракійської". Правила Вселенських соборів — документ надзвичайно точний у всіх своїх визначеннях. І коли тут єпархія Томи не названа Скіфською, отже такою, в усякому разі, в тойчас, її офіційно й не називали, так само, як не називали і її жителів скіфами. Отже, інформація про хрещення скіфів IV-V ст. може бути віднесена до власне Великої Скіфії, до складу якої входила й територія України, не до фракійських земель.

 

Єпархія Херсонська

 

Першим проповідником Віри Христової  у Херсонесі, згідно давнього переказу, визнається апостол Андрій. “І можна думати, — пише преосв. Макарій, — що його проповідь не зовсім залишилася тут безплідною, тому що, коли років через тридцять після нього — 94 р. прибув у ці місця, що знаходилися тоді під владою Риму, засуджений імператором Трояном на ув'язнення святий Климент, папа Римський, він знайшов тут більше двох тисяч християн, що займалися, за наказом того ж ворожого християнству уряду, тесанням і обробкою каміння для доставки їх у внутрішні міста імперії. Втім, справедливість потребує зауважити, що ці християни могли, звичайно, бути з місцевих жителів Криму, і зокрема Херсонеса, але могли бути і заслані сюди ще перше Климента з інших країв Римської держави».

 
Наразі, згідно повідомлення житія  святого, св. Климент, завдяки своїм  проповідям і чудесам, навернув до християнства ледь не більшість населення Криму. Останнє є найвірогідніше, певним перебільшенням, але в усякому разі ми мусимо констатувати значне поширення християнства на півострові. Результатом цього стали нові гоніння на християн і убивство самого святителя (100 р.). Після цього впродовж другого і третього століть повідомлень про християн у Херсоні нем. На сьогодні матеріальні свідчення про християнство на Боспорі відносяться до другої половини III-IV ст. Цим часом датується розпис із християнськими символами в склепі Кітею і каблучка з сердоліком, на яких було вирізьблено хрест та двох риб. До початку IV ст. можна віднести християнський медальйон з узбережжя Азовського моря та стелу Трифона з Пантікапея, прикрашену монограмою Христа. У самому Херсонесі відомі нечисленні християнські поховальні комплекси другої половини IV — початку V ст. Втім, культові християнські споруди цього часу не знайдені, що, очевидно, пояснюється гоніннями. Можна вважати однозначно доведеним і те, що на початку IV ст. у Херсонесі вже існувала єпархія.

 
На сьогодні в науковій літературі відома спроба відкинути інформацію про раннє проникнення християнства на херсонеські терени. Ця контр  версія була висунута В.М. Зубарем та Ю.В. Павленком в науково-популярному  виданні “Херсонес Таврический и распространение христианства на Руси”. Не ставлячи під сумнів авторитет В. Зубаря, як дослідника Херсонеса, доводиться відзначити, що в тексті добре видне негативне ставлення автора до християнства, виражене значно сильніше, ніж навіть це було необхідно за тогочасних політичних умов. Таким чином, складно сприймати висновки даного автора однозначно.

 
До нашого часу дійшло житіє святих мучеників-єпископів херсонських, які  проповідували Віру Христову в Херсонесі  у різний час, починаючи з 300 року. Автором житія був, безперечно, херсонесець. Він був добре знайомий з топографією міста і пам’ятними для місцевих християн місцями, пов’язаними з життям та мучеництвом перших херсонеських єпископів. Отже, власне, у нас нема жодних підстав не вірити наведеній у тексті житія інформації. Інша справа, що воно створене не раніше VII ст., що на думку В. Зубаря «не дає змоги бачити в них надійне писемне джерело щодо подій кінця III — початку IV ст. Агіографічні твори перших християнських єпископів повинні були створити місцевих святих, життя та діяльність яких пов’язана з конкретною історією міста». Ми не схильні до таких категоричних висновків, звичайно, протягом століть оповіді про перших херсонських єпископів могли увібрати в себе силу чисто фольклорних переказів. Проте, найвірогідніше, саме з 300 року започатковується безперервний ряд херсонських єпископів. Зокрема, підпис Херсонського єпископа стоїть під діяннями декількох Вселенських Соборів, в т.ч. першого в Нікеї і другого в Константинополі (381 р.) .

 
"Труди єпископів у Херсонесі  на ниві приведення язичників  і іудеїв до Віри Христової  проходили не без боротьби, деякі  з єпископів-місіонерів закінчили  своє життя мученицьки. Але їхня  проповідь не була даремною. Про  це свідчать і численні розкопані  храми — побудову деяких із них можна віднести до середини IV сторіччя. Це, насамперед, кафедральний храм міста, відомий в історичній і археологічній літературі під ім'ям Уварівської базиліки, можливо освячений в ім'я святих апостолів. Цей храм є складовою частиною великого єпископського кварталу, що, крім кафедрального храму, включає баптистерій (хрещальню), маленьку церкву в ім'я апостола Петра і резиденцію єпископа. До IV ст. можна віднести ще декілька храмів: Базиліку на горі, Західну базиліку, Східну базиліку, Печерний храм на головній вулиці, що по суті є мартирієм. За звичаєм Давньої Церкви всі храми будувалися на місці смерті, страждань або поховання мучеників. Херсонес не є винятком, і, хоча питання християнської топографії міста ще вивчені недостатньо, деякі храми можна здогадно зв'язати з мучениками. Так, Уварівська базиліка найвірогідніше — із єпископом Капітоном її будівельником; Західна базиліка і Мартириум — із єпископом Василієм, чотирьохабсидний храм біля головних міських воріт побудований на місці чуда єпископа Капітона".

 
Починаючи з IV ст. Херсонес — крупне християнське місто, центр автокефальної  єпархії. Херсонеська Церква навіть під час значного розвою іконоборської  єресі зберегла непохитну вірність православ’ю. Саме з цим періодом пов'язується звичайно заснування печерних монастирів недалеко від міста.

 

Єпархія Готська 

Готи, що на кінець II століття прийшли  й оселилися між Дністром і  Дніпром, в тому числі й на території  сучасної України, дуже швидко ознайомилися з християнством, у тому числі, і від численних полонених, яких приводили з походів проти християнських земель бл. середини III ст. Перші масові хрещення серед готів відносяться до часу бл. 323 р. за царствування Костянтина Великого, великі перемоги якого стали для готів вагомим доказом дієвості нової віри. Після цього у готів була запроваджена власна єпархія, єпископ якої Феофіл був присутній на Першому Вселенському соборі, і підписувався митрополитом Готії, чи, в інших списках, Феофілом Боспоританським із Готії.

 
В царювання імператора Констанція (337-361) проповідь священика Овдія, середготів супроводжувалася таким успіхом, що за короткий час він заснував у Готії навіть чоловічі і жіночі монастирі. Ці обителі згадуються в писаннях сучасників –- Єпіфанія, Кирила і блаженного Євтихія, із яких, за свідченням св. Василя Великого, ніхто не міг тоді зрівнятися у великій справі навернення до Христа варварів.

 
За Валента (365-378) в Готії проповідував Фессалонітський єпископ Асхол, ревність якого в проповіді Христа відмічав все той же св. Василій Великий.

 
Готський король Атанарик, частково зі сліпої схильності до батьківських марновірств, а більш із непримиренної  ненависті до римлян, релігію яких приймали його піддані підняв на церкву в своїй державі сильні гоніння. Вони відбувалися в Готії триразово — у 370, 371 і 372 рр. і щораз відзначалися дивовижною жорстокістю. Вірні, напучувані й укріплюванні Фессалонітським єпископом Асхолієм, йшли мужньо на різні муки й своєю твердістю та ревністю до віри дивували весь християнський світ. Це й змусило святого Василя Великого писати до родича свого Юнія Сорана (котрий був у той час правителем у Малій Скіфії, римській провінції, сусідній із Готією, і давав у себе пристановище багатьом готам, що тікали від переслідування), і просити його, за можливості, висилати у свою батьківщину, Каппадокію, тіла готських мучеників. У відповідь Соран переслав йому мощі святого Сави, котрий постраждав в останнє гоніння.

 
Таким чином, початково готи були православними. І лише пізніше їхній цар Фритигернпід час міжусобиці з Атанариком, випросивши собі поміч в імператора-аріанина Валента, прийняв разом із тим і аріанство. Втім, головним рушієм цього був знаменитий єпископ Ульфіла. Спочатку, саме з 348 або 349 р., коли він був рукопокладений Цареградським патріархом Євсевієм, Ульфіла, за прикладом попередника свого Феофіла, що був присутній на Нікейському Соборі, строго тримався православного сповідання Нікейського. Потім зробився напіваріанином, підписавшись у 360 р. на місцевому Константинопольському Соборі акаціан під сповіданням, у якому хоча названий Спаситель сином Божим Єдинородним і перш усіх віків народженим від Отця, але не єдиносутнім Отцю, як сповідували отці нікейські, а тільки подібним. Нарешті, з нагоди навали гунів на Готію, бувши відправлений готським царем у якості головного посла до імператора Валента (бл. 377) попросити у нього дозволу переселиться готам у Мізію, Ульфіла, вірогідно, задля успіху свого посольства оголосив себе аріанином. Ульфіла мав надзвичайний моральний вплив на готів-християн, серед яких вельми прославився просвітництвом та місіонерством. Таким чином, склалась ситуація, коли готи фактично були відірвані ним від Православної Церкви. Втім, блаженний Феодорит відмічає, що готи не зробилися й після цього повними аріанами, тому що, хоча вони визнавали Отця більшим від Сина, але аж ніяк не погоджувалися сповідувати Сина сотвореним, і що вони не цілком зрадили православній вірі своїх батьків, оскільки Ульфіла, коли схиляв їх на бік Валента, запевнив їх, ніби між православними й аріанами немає ніякої розбіжності в догмах і вся незгода відбулася від порожніх суперечок.