Життєвий і творчий шлях Олександра Довженка

   Близько до серця  взяв письменник долю рiдного  народу в грiзний час, коли  над Україною нависла смертельна загроза фашистського рабства: "О українська земля, як укривавилась ти! Рiки кров'ю поналива но, озера слiзьми та жалем... Степи гнiвом утоптано та прокляттям, та тугою i жалем". Високим патрiотичним пафосом, народнопоетичною образнiстю цi рядки через столiття перегукуються з безсмертним "Словом о полку Iгоревiм". Письменника звинувачували у трагедiйному звучаннi його твору, бо це було вiдступом вiд принципiв соцреалiзму. Та зображення життєвої правди без фальшi та прикрас були для Довженка важливiше за всякi догми. Вiн на власнi очi бачив увесь жах вiйни, який до глибини душi сколихнув його палку, вразливу натуру. Здається, свiт збожеволiв, одурманений запахом кровi, i котиться до якоїсь темної прiрви, до свого кiнця. Горять хати, рвуться снаряди, стовпи вогню та диму здiймаються до самого неба, а купка звироднiлих нелюдiв сновигає мiж людьми, вириваючи з рук матерiв заплаканих дiтей та кидаючи їх у те пекельне полум'я... То вже нiби й не реальнiсть, а якийсь дикий, лихий сон, бо лежить поза межами людського розуму та болю. "Не стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садкiв, нi добрих лагiдних людей. Однi тiльки печi й печища бiлили серед попелу й вугiлля, та де-не-де висiли трупи на ушулах чи на грушах. Нiкому було нi плакати, нi кричати, нi проклинати".

   Хто ж допустив  такої страшної наруги над  цiлим народом? Може, тi, що вiддiлили нас вiд нашого минулого, вiд загальнолюдських та нацiональних духовних цiнностей, привiвши до iсторичного безпам'ятства? "Обучали класам", виховували нiгiлiстiв, зрадникiв, "людей-гвинтикiв". А самi бездарно стояли бiля керма, втративши всяку вiдповiдальнiсть за долю народу. Промовистим є той епiзод, де Лаврiн Запорожець знiмає з покуття портрет Сталiна i ставить його долi. Адже пророцтва "батька усiх часiв i народiв" ганебно провалилися у самому початку вiйни. I вже безпечно та хазяйнувато походжають українською землею всiлякi фон Краузи, ведуть фiлософськi розмови про високi матерiї i при цьому, нiби мiж iншими, вiшають, допитують, розстрiлюють. Вiйна розкидала по ворожих таборах батькiв i синiв - Товченкiв, Хуторних, Гаркавенкiв. Правда, непутящi дiти прозрiвають вiд жахливої правди вiйни, усвiдомлюють свою страшну помилку i поспiшають виправити її, та не всi. Дехто так i лишається зрадником, покидьком, полiцаєм. 

   А нашi багатостраждальнi жiнки! Через яке пекло їм довелося пройти! Приниженi, понiвеченi, згвалтованi, вони не втрачали людської гiдностi, сили духу, життєвої мудростi. "Ми матерi нашого народу, говорить Олеся своїй подрузi Христi. - Треба все перенести, треба родити дiтей, щоб не перевiвсь народ". Обидвi випили свою гiрку чашу страждань до дна. Сповна розплатилася Олеся за ту нiч любовi й щастя з Василем, що зiгрiвала серця закоханих серед цього несамовитого розгулу божевiлля i смертi. Не змiлiла душею, не зламалася, не озлобилася. I тiльки сивою стала, бо пережила вiчнiсть. Не такою сильною виявилася Христя, та й для її згорьованого серця знаходяться лiки - безжалiсна помста. 

   I хоч як не вiдвертали  наш народ вiд його iсторiї, нацiональна  генетична пам'ять зберегла її для нас. Коли Лаврiн Запорожець побачив перед собою невблаганне обличчя смертi, раптом озвався у ньому голос його далекого предка Байди: "I стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степiв, з ярiв i темних байракiв повiяло на нього смалятиною iсторiї, головешками, димом i кривавою парою". З козацьким завзяттям кидається вiн у нерiвний бiй за життя i перемагає. У цьому епiзодi Запорожець уособлює силу i безсмертя українського народу, який мужньо винiс на своїх плечах воєнне лихолiття i зумiв загоїти страшнi рани, вiдродитися до нового життя. 

 Написана по гарячих слiдах вiйни, кiноповiсть передає глибоке душевне потрясiння Довженка всенародною трагедiєю. Самою своєю назвою твiр тривожно перегукується з патрiотичною поезiєю Тараса Шевченка. Два великi сини українського народу нiби спiлкуються i радяться мiж собою через вiдстань часу. Бо вiддаль нiчого не значить для справжньої любовi. Не злякавшись гнiву й осуду Сталiна, Олександр Довженко заступився за свiй народ, який понiс тяжкi втрати. Змалювавши криваве, потворне обличчя вiйни, збагнувши її нелюдську, диявольську суть, письменник виступає палким противником будь-якого насильства i кровопролиття. Вiйна - то ознака духовної деградацiї i звироднiння людства. Український народ завжди прагнув до мирного життя, а кров i вогонь були "посланi йому ганебною iсторiєю Європи".

    5. Висновки

Активна мистецька настроєність на сучасність і її проблеми, органічний історизм образного мислення, принципи творення глибоко народних, національно  своєрідних характерів, поєднання високого романтичного злету думки з проникливим аналізом реальної дійсності, переосмислення поетики народної творчості, вільне застосування гіперболізму, гротеску, символіки — ці й багато інших рис Довженкової творчості істотно збагачували пошуки української прози. Його називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. А сам Довженко казав, що свої картини «писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Система, використовуючи цю «гарячу любов», не тільки підносила митця, а й ламала його. Як один зі знаків тої боротьби Довженка за свою духовну свободу залишився запис в його щоденнику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту,— невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..». 

Стати справжнім митцем —  значить умерти. Цей трагічний  парадокс українського пореволюційного  відродження здійснився і на Довженкові, хоч був він ще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження. Довженка, його мистецтво, його долю не можна зрозуміти без врахування того, що він виріс у атмосфері державного і культурного відродження України 1917—1919 і 1917—1930 років. Його шедеври могли появитися тільки в атмосфері таких само непроминальних шедеврів Тичини, Куліша, Хвильового, Курбаса, Рильського, Бажана, Яновського та інших творців Розстріляного Відродження, що підносили українську культуру до сучасного їм рівня передових культур світу.

  Саме на прикладі життя Олександра Довженка наше покоління може побачити, що боротися з несправедливістю можна, і що ми повинні це робити. Який би не був негативний натиск на нашу культуру, українці як нація ніколи не зникнуть, а навпаки будуть процвітати у віках. За це боровся Олександр Петрович, і за це будуть стояти на смерть наступні покоління.

Список використаної літератури

1. Безручко О.В. Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб; НАН України;   інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського; Київський національний ун-т театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. — К.: «Сучасний письменник», 2008. — 232 c.
2. Довженко О.П. Зачарована Десна: Кіноповість; Україна в огні: Кіноповість; Щоденник (1941 - 1956). — К.: «Веселка», 1995. — 575 с.
3. Кошелівець І. Про затемнені місця з біографії О. Довженка. —  К.: Дніпро, 1994. -  № 9 - 10.
4. Лавріненко Ю. Олександр Довженко / Українське слово. Т. 2. — К., 1994
5. Семенчук I.P. Життєпис Олександра Довженка. — К., 1991.
6. Дончик В. Олександр Довженко / Історія української літератури XX ст.: У 2 кн. Кн, 1/ За ред. В.Г. Дончика. — К., 1994.
7. Корогодський Р. Довженко в полоні. Розвідки та есе про майстра. — К., 2000.
8. Митці України: Енциклопедія довідник / За ред. А.В. Кудрицького. – 1992.
9. Українська і зарубіжна культура / За ред. Л.С.Дешинського. – Львів, 2002.
10. Художня культура України: Навч. посіб. / За заг. ред. Л.М.Масола. – К., 2006.
11. Шейко В.М., Тишеська Л.Г. Історія української культури: Навч. посібник. – К., 2006.