Життя і творчість Лессінга

 

 Життя і творчість Лессінга. Естетичні  праці

Видатний письменник, критик, теоретик реалізму в літературі і мистецтві, безстрашний борець проти політичної і церковної реакції свого  часу, Готхольд Ефраім Лессінг втілив у собі кращі риси тієї гуманістичної  німецької культури, на спадщину якої спираються демократичні сили німецького народу.

Літературна діяльність Лессінга відноситься  до другої половини XVIII століття. Німеччина  в цей час переживала трагедію глибокого політичного і національного  занепаду. Зі спустошливої Тридцятирічної війни в середині XVII століття країна вийшла роздробленою більше ніж на 300 дрібних держав, у яких влада була зосереджена в руках князів та дворян. Німецькі князівства боролися між собою, ведучи постійні руйнівні війни, тягар яких лягав на народні маси. Ці війни однозначно сприяли підвищенню рівня могутності реакційно-мілітаристської Пруссії.

Глибока економічна відсталість і  політична роздробленість робили фактичними господарями Німеччини іноземні "великі держави", насамперед Англію і Францію.

У той час як Англія та Франція  в період XVI—XVII століть створили власну національну літературу, література німецької знаті і бюргерства була відірвана від народу, від  національних традицій. Лише в романі Гріммельсгаузена "Пригоди Симпліциссимуса" (1668) у високо оцінених Лессінгом епіграмах поета-сатирика Лотау (1604—1655) та в деяких інших надбаннях того часу було правдиво відображено страждання, що їх переживали протягом XVII століття народні маси Німеччини.

Незважаючи на все зазначене  вище, в цій похмурій та затхлій атмосфері уже виникали прогресивні демократичні прагнення. Яскравим вираженням цих прагнень була літературна діяльність Г. Е. Лессінга.

Готхольд Ефраім Лессінг народився 22 січня 1729 року у містечку Каменц, що у Саксонії, в родині лютеранського пастора. Він був найстаршим із дванадцяти дітей.

Ще юнаком відчув ворожнечу до мертвої  схоластичної науки. Відправлений батьком  до Лейпцигського університету для  занять богослов'ям, молодий Лессінг  замість цього захоплюється філософією, філологією, театром. Доволі рано виявивши, що читання книг дає небагато для знання життя, сімнадцятирічний Лессінг з притаманною молодості жадобою насолод поринув у світ цього дивовижного міста, яке було на той час "маленьким Парижем".

Незважаючи на подив своїх благочестивих батьків, він проводив вільний час у товаристві лейіщигських акторів, що належали до трупи відомої на той час німецької актриси XVIII століття, послідовниці класицизму, Кароліни Нейбер.

Пристрасть до театру породила у  Лессінга бажання стати "німецьким Мольером". У 1748 році трупа Нейбер з успіхом поставила юнацьку комедію майбутнього відомого драматурга "Молодий учений", що висміювала традиційний для Німеччини того часу тип ученого-педанта.

Лессінг-старший викликав сина додому і дозволив повернутися до Лейпцигу тільки за умови відмови від театру; єдиною поступкою, на яку погодився батько, був дозвіл перейти на медичний факультет.

Незабаром після повернення Лессінга до Лейпцига трупа Нейбер розпалася, залишивши його з підписаними  ним неоплаченими векселями. Сплативши борги зі своєї стипендії, він виїхав з Лейпцига.

Лессінг, як і більшість просвітників, надавав великого значення театру, розглядав його як найдієвіший з  усіх видів мистецтва. Переймаючись жалюгідним станом театральної справи в Німеччині, Лессінг не лише глибоко вивчав сучасні англійський та французький театри, а й його витоки й традиції. Критик ставив перед собою завдання вивести німецький театр із жалюгідного стану та виховати справжнього глядача. Тому він організував один за одним низку театральних журналів, за допомогою яких намагався оновити репертуар театру.

Наприкінці 1751 року Лессінг вступив  до Віттенберзького університету на медичний факультет, де вже через  рік одержав ступінь магістра.

Потім повернувся до Берліна і наступні три роки завзято працював, утверджуючи за собою репутацію проникливого літературного критика і талановитого письменника, намагаючись заробити на життя пером.

У феодальній Німеччині часів Лессінга письменник із середовища бюргерства міг розраховував и на скільки-небудь забезпечене становище лише відмовившись від незалежності і поступивши на службу до одного з німецьких чи іноземних князів. Навіть найсміливіші "розуми" Німеччини XVIII століття повинні були миришся з ним принизливим статусом.

Молодий Лессінг повстав проти сталого порядку. Замість кар'єри професора одної о з німецьких університетів, що цілком залежали від сваволі князів, чи становища придворного поста пін віддав перевагу напівголодному, але незалежному існування професійної о літератора.

У Берліні драматург звертався переважно до написання віршів, епіграм, байок, комедій. У своїх критичних статтях він викривав плазування німецьких письменників перед владою і титулом, засуджував відірвану від житія "цехову" ученість, неуцтво і педантизм.

У 1755 році створив драму в прозі - "Міс Сара Сампсон" першу в німецькій літературі "міщанську" драму. Створена за зразком "Лондонського куння" Дж. Лілло, ця сентиментальна п'єса втілювала переконаність Лессінга в тім, що, наслідуючи більш природніший англійський театр, німці зможуть створити по-справжньому національну драму. Ця п'єса мала значний вплив на розвиток німецької драматургії, хоча застаріла вже через два десятки років.

Незважаючи на те. що Лессінг незабаром  здобув славу першого критика  і журналіста Німеччини свого часу, тому постійно доводилося боротися з пес татками. Крім того, маючи нестримний потяг до практичної діяльності, до спілкування з людьми, він не міг задовольнитися виключно літературною діяльністю.

Неможливість створити у Німеччині  придатні для життя умови змусила критика у 1755 році думати про поїздку до Москви, де він міг розраховувати на місце професора при щойно відкритому Московському університеті. У 1759 році вийшли друком у Берліні байки Лессінга.

11 листопада 1760 року письменник  був обраний членом - кореспондентом Берлінської Академії наук. Однак, ця звістка не застала його у столиці, У 1760 році під час Семилітньої війни Лессіні прийняв пропозицію губернатора Сілезії, генерала Таусіщина, стати його секретарем. Роки, проведені Лессінгом на службі у Бреелавлі (1760 1765). були для нього школою практичного життя і разом з тим роками напруженої роботи і теоретичних міркувань.

Протягом цього часу Лессінг  створив два твори, що мали вагоме значення для розвитку німецької  національної літератури, трактат "Лаокоон, або ІІро межі малярства та поезії" (опублікований 1765 року) і драму "Мінна фон Барнхельм, або "Солдатське щастя".

Однак, життя у столиці деспотичної  Пруссії не задовольняло Лессінга. Йому був добре зрозумілим мілітаристський  характер монархічної влади Фрілріха II і щодо неї він не плекав жодних ілюзій.

Прагнення знайти для себе суспільну  трибуну, з якої він міг би звернути свій голос не лише до вузького кола освіченої о бюргерства, а й  до більш широких верств населення, змусило Лессінга у квітні 1767 року переїхати до Гамбурга. Драматург намагався саме тут втілити свою мрію про національний театр.

До цього часу в Німеччині  були тільки мандрівні театральні трупи  і новий театр задумувався  як перший стаціонарний національний театр.

Підсумком цього періоду життя Лессінга став театральний журнал "Гамбурзька драматургія" (1767 1769). Беручись за видання журналу, письменник ставив перед собою завдання ознайомити публіку з п'єсами поточного репертуару, мав на меті їх критичний огляд та аналіз гри акторів. Однак, зберегти регулярність випусків виявилося неможливим.

У повному вигляді "Гамбурзька драматургія" побачила світ навесні 1769 року. У ній  Лессінг проаналізував п'єси, які  йшли на сцені театру впродовж 52 вечорів (від 22 квітня до 28 липня 1767 року).

З гіркотою говорив Лессінг про  крах задуму створити національний театр  на останніх сторінках "Гамбурзької  драматургії": "Спало на думку  наївне бажання заснувати для  німців національний театр, тоді як ми, німці, ще й не нація".

Після краху гамбурзького театру, що проіснував менше двох років, Лессінг змушений був прийняти запрошення брауннівського герцога, що запропонував йому посаду бібліотекаря у Вольфенбюттелі (починаючи з іракця 1770 року і до кінця життя).

Перебування у Брауншвейзі було, мабуть, найважчим періодом у житті Лессінга.

Лише на короткий час йому вдалося  вирватися до Італії (1775), він відвідав Рим, Флоренцію, Мілан, а на зворотному шляху відвідав Відень. Тут у 1776 році взяв шлюб із Свою Кепіг, з якою був  заручений ще з 1771 року. Родинне щастя Лессінга було нетривалим. Через рік Сил померла, забравши з собою у могилу єдиного сина.

Повільно згасало житія драма  турі а Готхольд Ефраім Лессінг помер 15 лютого 1781 року у Брауншвейзі.

Вищий сенс свого життя Лессінг  вбачав в оновленні німецького національного театру, головне призначення якого, як у давньогрецьку давнину, мало б полягати у формуванні досконалої людини і громадянина. Театр мав пробуджувати всі духовні сили людини, що закладені в ній самою природою. Вищій моралі відповідала свідома установка людини на самореалізацію (реалізацію своєї родової сутності), а не страх порушити заборону чи бажання заслужити винагороду. Засобом такого виховання маг стати театр.

Наслідком поглиблених студій у  царині теорії й історії мистецтва  став трактат "Лаокоон, або Про межі малярства та поезії", центральним питанням якого стало з'ясування меж між живописом та поезією, їхньої специфіки та своєрідності художньої мови.

У зазначеній теоретичній праці  Лессінг поділяє всі види мистецтва  на просторові (до них належить живопис, оскільки зображує предмети, що перебувають поруч) та часові (поезія зображує події в русі, тобто в їхній часовій послідовності). Подібний підхід орієнтував митців слова не на описовість, а на проникнення у психологію, зображення почуттів і пристрастей.

У трактаті знаходимо втілення ідеї боротьби за нові шляхи розвитку як самої Німеччини, так і її мистецтва. Цим зумовлена полеміка Лессінга на сторінках твору з "концепцією прекрасного" И. Вінкелімана, котрий вважав наявність "ефекту спокою" найважливішою ознакою краси і відповідно своєю теорію мистецтва закликав людей до смирення та покори. Лессінг же дотримувався просвітницької концепції людини у мистецтві — драматург, навпаки, виступав прибічником рішучих дій громадян як в реальному житті, так і у творах мистецтва: "Герої на сцені повинні виявляти свої почуття, виражати відкрито свої страждання і не перешкоджати вияву природних нахилів".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історія створення трагедії «Емілія Галотті»

Трагедія «Емілія Галотті» опублікована в XVII 72 р. у збірці трагедій Лессінга; поставлена на сцені вперше в Брауншвейзі 13 березня того ж року. Драматург працював над твором п'ятнадцять років: перший задум її відноситься до XVII 57 р. Спочатку Лессінг збирався написати трагедію «Віргінія» — на сюжет про римську Віргінію. Зберігся начерк першої сцени цієї трагедії. Однак незабаром відмовився від опрацювання далекого від його часу античного сюжету, вирішивши перенести дію з давнього Риму до сучасної йому епохи.

Російською мовою трагедія була перекладена вперше Н. М. Кармазіним у XVII 88 р.

Дія драми, в основу якої покладено  римську легенду про Аппія  та Віргінію, відбувала при одному з італійських дворів. Лессінг поставив перед собою завдання виявити в сучасних обставинах шляхетний лад античної трагедії, не обмежуючись соціальним протестом, настільки характерним для «міщанської трагедії».

П'єса «Емілія Галотті», де дуже багато монологів присвячено критиці  абсолютизму, давала привід поговорити про насильство держави над особистістю, у трагедії автор засуджує соціальну сваволю.

У «драмі», як стала ключовим добутком творчості драматурга, відбулася  еволюція Лессінга — драматурга. Поєднані античній основи фабули, італійського контексту подій і досвіду німецького громадського життя в сюжеті п'єси.

У «Емілії Галотті» Лессінг скористався  розповіддю давньоримського історика Тіта Лівія про римлянку Віргінію. Патрицій Аппій Клавдій, розповідав Лівій, домагався любові плебейки Віргінії. Не маючи можливості вирвати дочку з рук патриція, батько заколов її на очах народу, надавши перевагу для неї смерті стану наложниці. Його вчинок з'явився поштовхом до повстання плебеїв: влада патриціїв була знищена, і Аппій Клавдій покінчив із собою у в'язниці, куди він був посаджений народом, який переміг.

На сюжет Віргінії було написано кілька трагедій ще до Лессінга. Але він підійшов до розповіді Лівія інакше, ніж його попередники.

Вчинок Емілії й Одоардо, що надали перевагу смерті перед насильством  і несправедливістю, символізував в очах Лессінга мужність кращих людей «третього стану», їхню здатність до опору сваволі князів і знаті.

Цензурні умови змусили драматурга перенести дію «Емілії Галотті» з Німеччини до Італії, що у XVIII ст., подібно до батьківщини Лессінга, задихалася під владою безлічі дрібних тиранів.

Автор стверджував в «Емілії  Галотті» демократичну ідею про те, що піднесені, героїчні почуття приховані  у грудях кожної звичайної, простої  людини, і потрібні лише відповідні обставини, щоб вони спалахнули яскравим полум'ям. Одоардо Галотті й Емілія, звичайна бюргерська дівчина, не позбавлена слабкостей, стають у хвилину фатального іспиту героями.