Життя і творчість Лессінга

Фабула трагедії. Принц гвастальский обрав черговою жертвою свого  невтримного сластолюбства красуню Емілію Галотті. Але вона — дочка гордого полковника Одоардо Галотті, який нехтував двір і князівські почесті: залякати, підкупити його було неможливо. До того ж Емілія повинна стати дружиною настільки ж гордого і шляхетного графа Аппіані. Перешкоди, здавалося б, нездоланні.

Але для можновладного князя  перешкод не існувало. За порадою Марінеллі принц свідомо пішов на підступне лиходійство. Наймані убивці нападають на карету графа Аппіані, у якій він віз до вінця свою наречену. Графа убито, Емілію ж доставлена до заміського палацу принца під приводом надання їй першої допомоги. Почувши про те, що трапилося, Одоардо Галотті поспішає до палацу принца, щоб негайно відвезти свою дочку з гнізда князівської розпусти, і там він з жахом довідався з вуст залишеної коханки принца, графині Орсіни, про справжнє підґрунтя кривавого злочину. Одоардо вимагав, щоб йому негайно ж повернули дочку. Але принц сказав йому, що не може відпустити Емілію, тому що слідство ще не закінчене. Подібно до батька Віргінії, Одоардо Галотті заколов, свою дочку, за її прохання щоб її не примусили, не спокусили стати фавориткою принца.

Жанр твору Деякі критики  називали твір Г. Е. Лессінга «Емілія  Галотті» драмою, але, за визначенням самого автора, це трагедія у п'яти діях.

Трагедія — це зображення непримиренних  життєвих конфліктів, що приховують у собі катастрофічні наслідки.

У трагедії Лессінга «Емілія Галотті» таким непримиренним конфліктом став соціально-політичний — між людьми правлячої верхівки та їхніми підданими, досить заможними, але високоморальними людьми.

Тема твору: зображення життя Італії XVIII ст., яка, як і Німеччина того часу, страждала від влади дрібних тиранів.

Ідея твору: засудження княжого деспотизму, феодальної сваволі; возвеличення героїзму, високої моральності, великої громадянської мужності та честі.

Проблематика:

1) соціально-політичні проблеми;

2) феодальної сваволі;

3) морально-етичні проблеми;

4) проблема жіночої долі;

5) проблема свободи вибору;

6) проблема вірності (коханню, слову);

7) проблема моральності;

8) проблема підлабузництва;

9) проблема кохання;

10) проблема віри та ін.

Конфлікт. В основі трагедії лежав  соціально-політичний конфлікт, який мав  широкий суспільний характер.

Композиція твору.

Зав'язка. Зустріч принца з Емілією  Галотті.

Розвиток подій. Принц постійно думав про те, як заволодіти Емілією  і зробити її своєю фавориткою. Йому допомагав у розв'язанні цього питання його камергер. Родина Галотті готувалися до весілля Емілії і графа Аппіані.

Кульмінація. Напад на карету, в  якій знаходилися граф Аппіані та Емілія Галотті, які повинні були одружитися з хвилину на хвилину. Вбивство графа Аппіані і викрадення Емілії.

Розв'язка. Одоардо, батько Емілії, вбивав свою доньку, щоб вона не стала фавориткою принца.

Образи твору.

Основними образами були Емілія Галотті, принц Хетторе Гонзага, камергер принца Марінеллі, батько Емілії — Одоардо.

Емілія Галотті.

Героїня Лессінга з'явилася на сцені  як звичайна дівчина. Вона набожна, скромна  і сором'язлива, дуже гарна. Ось як сказав про неї художник Конті: «...Величайшим счастьем моей жизни было то, что  Эмилия Галотти позировала мне. Эта голова, это лицо, этот лоб, глаза, нос, рот, подбородок, шея, грудь, стан, все ее сложение стали для меня с тех пор единственным предметом изучения женской красоты...» (Лессинг Г. Э. Драмы. Басни в прозе. — М., Художественная литература, 1972, с. 214).

А ось  як сказав принц Гонзаго: «Любая цена за тебя будет еще слишком низкой... О, дивное создание искусства, неужели  я действительно обладаю тобой? Кому бы ты ни принадлежала, ты — еще  более дивное творение природы!.. Все, что вы хотите за нее, добрая мать! Все, что хочешь и ты, старый ворчун! Только требуйте! Только требуйте! Лучше всего было бы купить тебя, волшебница, у тебя же самой!.. Эти глаза, полные прелести и скромности! Эти уста! А когда они открываются, чтобы говорить!.. А когда они улыбаются! О, эти уста!., (там же, с. 216 — 2 XVII.), «Ни комплиментами, ни клятвами не мог я вырвать у нее хотя бы слово. Немая и дрожащая, с опущенной головой стояла она, словно преступница, что слушает свой смертный приговор. И меня заразил ее страх, я задрожал и кончил тем, что просил о прощении. Я едва осмелюсь снова заговорить с ней» (там же, с. 242).

Це  говорив про те, що Емілія Галотті  не вихвалялась своєю красою, вона проста і непідкупна, сильна, але  в той же час і слабка.

Емілія, з точки зору Лессінга, було ідеальним трагічним образом тому, що вона без вини винувата, її трагічна вина в тому, що мимоволі піддалася чарам придворного життя. На придворному балу на неї звернув увагу сам принц Гонзаго. Емілія теж відчула потяг до нього, але вона наречена графа Аппіані і хотіла зберегти йому вірність. Привезена до князівського палацу, вона внутрішньо переродилася. Усі сили її незіпсованої натури повстали проти насилля. Однак, боячись як-небудь проявити слабкість і піддатися залицянням принца, Емілія попросила батька допомогти їй розв'язати цей конфлікт духу і плоті.

Звичайність Емілії мала принциповий характер. Вона служили тому, щоб демократична публіка прониклася довірою до неї, побачила в ній людину свого середовища, свого психічного складу.

Принц Хетторе Гонзаго.

В особі  принца Лессінг з малював узагальнений образ боязливого, жорстокого і сластолюбного німецького деспота своєї епохи. Двір абсолютного монарха XVIII ст. показаний як гніздо розпусти, таємних і явних злочинів, придворного догідництва, де в жертву примхи і насолодам приносяться людські права, нестатки і саме життя підданих.

Кращі люди (Одоардо, граф Аппіані) намагалися триматися подалі від двору. «Емілія  Галотті» — перша драма революційного  німецького театру, у якій Лессінг  відкрито поклав провину за здійснений злочин на самий політичний режим абсолютизму XVIII століття, а не на окремих злочинців, що випадково потрапили на престол. Як художник — реаліст, він не наслідував шаблону класицистів, що зображували «дурних монархів» виплодками пекла, які упивалися картинністю зла. Його принц сам по собі — людина звичайна, навіть не позбавлена деяких привабливих рис. Він був щедрим, любив мистецтво, просто спілкування з художниками, цінував в людях чесність і незалежність, з повагою відзивався про старого Галотті і графа Аппіані, хоча і знав, що вони йому «не друзі». Любить при нагоді поговорити про «чисту любов» і чесноти. І нарешті, здатний був на каяття: загибель Емілії Галотті призвела його до жаху, і він «навіки» вигнав свого дурного порадника.

На відміну від французьких  драматургів епохи класицизму і  Вольтера, що теж вивели галерею монархів — тиранів і деспотів, Лессінг покладав відповідальність за злочини самодержавної влади не на «злу волю» і особисті недоліки окремих її представників, а на самий політичний режим абсолютизму, при якому вищим законом держави є примха монарха. Його принц — не ходульний лиходій, але звичайна, рядова людина, розбещена владою, вихованням, політичним догідництвом придворних, думаючий тільки про задоволення своїх примх.

Не будь Гонзаго принцем, чи навряд він став би злочинцем. Але він принц, він вірив, що будь-яка його примха рівнозначна вищому закону, що піддягала виконанню. І ця необмежена влада перетворила його в чудовисько. Його слабості переросли у вади, у непідсудні злодіяння. Майже з такою ж художньою, реалістичною переконливістю Лессінгом виписані інші дійові особи трагедії. 

 

Одоардо Галотті.

Носієм героїчного начала був у  трагедії Одоардо Галотті. Він людяний, ніжно люблячі батьки, хоробрий («Знаю  и отца ее, он мне отнюдь не друг. Он сильнее всех противился моим притязаниям на Сабьонетту. Старый воин. Горд и груб, а впрочем, добр и честен!» [4; 2 XVII]), але у трагічній ситуації принциповість громадянина одержала верх над батьківськими почуттями.

У сучасного читача і глядача, природно, виникло питання, чому Одоардо Галотті заносів кинджал на Емілію, а не на принца. Немає потреби бачити в ньому «лояльного вірнопідданого», нездатного підняти руку на «законного государя». «Вы, может быть, ждете, что я обращу эту сталь против самого себя, чтобы завершить мое деяние финалом из пошлой трагедии? Вы ошибаетесь. Вот! (Бросает кинжал к ногам принца.) Вот он лежит, кровавый свидетель моего преступления! Я пойду и сам отдамся в руки тюремщиков. Я иду и ожидаю вас как моего судью... А потом там... буду ждать вас пред лицом судии, который будет судить всех нас!» [4; 274].

Адже і прообраз Одоардо, плебей Люций Вергілій, заніс кинджал  не на Аппія Клавдія, а на свою дочку, як би бажаючи цим сказати, що врятуватися  від безчестя, не зламавши влади  патриціїв, можна тільки ціною смерті. Але саме це безмовне обвинувачення і надихнуло римських плебеїв на переможне повстання.

Таким же закликом закінчив і Лессінг  свою трагедію, свою «бюргерську Віргінію», як про неї відгукнувся. Він усвідомлював, звичайно, що на його батьківщині цей заклик поки не приведе до яких-небудь політичних наслідків. Але разом з тим усе-таки вірив, що в надрах народу, у надрах бюргерських класів зріє воля до опору сваволі князів і знаті, як вірив і в морально-виховне значення мистецтва.

Марінеллі.

В особі фаворита Марінеллі  Лессінг затаврував князівський фаворитизм одну з вад тодішнього німецького громадського життя. Він показав, що незримі нитки зв'язують князівські палаци зі зграями розбійників і найманих убивць.

Це хитрий і пронирливий чоловік, що хотів вислужитися перед своїм господарем, він вмів добре брехати і знаходити вихід із будь-якого становища заради принца.

Отже, Лессінг прагнув показати образи Одоардо й Емілії не статично, а в психологічному розвитку, що відбувалося під впливом зовнішніх подій.

Це дозволило драматургу дати більш багате, порівняно з іншими представниками буржуазно-просвітньої драми, зображення внутрішнього світу героїв. Також він вміло розкрив мотиви вчинків героїв, що приведе до тих чи інших наслідків. Це відбувалися через ті чи інші дії героїв.

Читаючи цю трагедію, можна побачити велику кількість проблем тогочасного  суспільства, яких торкнувся автор. Це допомагає краще зрозуміти, що драматург хотів показати своїм  твором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Життя і творчість  Лессінга. Естетичні праці 

 

Видатний письменник, критик, теоретик реалізму в літературі і мистецтві, безстрашний борець проти політичної і церковної реакції свого часу, Готхольд Ефраім Лессінг втілив у собі кращі риси тієї гуманістичної німецької культури, на спадщину якої спираються демократичні сили німецького народу.

Літературна діяльність Лессінга відноситься  до другої половини XVIIIстоліття. Німеччина в цей час переживала трагедію глибокого політичного і національного занепаду. Зі спустошливої Тридцятирічної війни в серединіXVII століття країна вийшла роздробленою більше ніж на 300 дрібних держав, у яких влада була зосереджена в руках князів та дворян. Німецькі князівства боролися між собою, ведучи постійні руйнівні війни, тягар яких лягав на народні маси. Ці війни однозначно сприяли підвищенню рівня могутності реакційно-мілітаристської Пруссії.

Глибока економічна відсталість і  політична роздробленість робили фактичними господарями Німеччини іноземні «великі держави», насамперед Англію і Францію.

У той час як Англія та Франція  в період XVI — XVII століть створили власну національну літературу, література німецької знаті і бюргерства була відірвана від народу, від національних традицій. Лише в романі Гріммельсгаузена «Пригоди Симпліциссимуса» (1668) у високо оцінених Лессінгом епіграмах поета — сатирика Лотау (1604 — 1655) та в деяких інших надбаннях того часу було правдиво відображено страждання, що їх переживали протягом XVII століття народні маси Німеччини.

Незважаючи на все зазначене  вище, в цій похмурій та затхлій  атмосфері уже виникали прогресивні демократичні прагнення. Яскравим вираженням цих прагнень була літературна діяльність Г. Е. Лессінга.

Готхольд Ефраім Лессінг народився 22 січня 1729 року у містечку Каменц, що у Саксонії, в родині лютеранського  пастора. Він був найстаршим із дванадцяти дітей.

Ще юнаком відчув ворожнечу до мертвої  схоластичної науки. Відправлений батьком до Лейпцизького університету для занять богослов'ям, молодий Лессінг замість цього захоплюється філософією, філологією, театром. Доволі рано виявивши, що читання книг дає небагато для знання життя, сімнадцятирічний Лессінг з притаманною молодості жадобою насолод поринув у світ цього дивовижного міста, яке було на той час «маленьким Парижем».

Незважаючи на подив своїх благочестивих  батьків, він проводив вільний час у товаристві лейпцигських акторів, що належали до трупи відомої на той час німецької актриси XVIII століття, послідовниці класицизму, Кароліни Нейбер.

Пристрасть до театру породила у  Лессінга бажання стати «німецьким Мольєром». У 1748 році трупа Нейбер з успіхом поставила юнацьку комедію майбутнього відомого драматурга «Молодий учений», що висміювала традиційний для Німеччини того часу тип ученого-педанта.

Лессінг — старший викликав сина додому і дозволив повернутися до Лейпцигу тільки за умови відмови від театру; єдиною поступкою, на яку погодився батько, був дозвіл перейти на медичний факультет.

Незабаром після повернення Лессінга до Лейпцига трупа Нейбер розпалася, залишивши його з підписаними ним неоплаченими векселями. Сплативши борги зі своєї стипендії, він виїхав з Лейпцига.